Революція гідності

Револю́ція гі́дності, Єврореволю́ція, Євромайда́н, тре́тій Майда́н — хвиля протестних виступів громадян України проти політики В. Януковича й уряду М. Азарова, наслідком яких стали кардинальні політичні й суспільні зміни. Революція гідності запустила процес трансформації політичної сцени, а також низку соціальних і культурних перетворень, ставши одним із основних етапів українського державотворення.

Революція гідності
Зміст події	Хвиля протестних виступів проти політики Президента України В. Януковича і прем’єр-міністра України М. Азарова
Початок	21 .11. 2013
Результат	зміна влади, збереження курсу на інтеграцію України з Європейським Союзом
Місце події	Україна
Учасники	громадяни України й активісти опозиційних політичних сил

Хронологічний діапазон

Існує кілька схем визначення хронологічних меж Революції гідності:

Розширене трактування терміну «Революція гідності» (осінь – зима 2013–2014 рр.).
Звужено-предметний підхід, який пропонує вписувати Революцію гідності у кількамісячний діапазон: період в історії України від 21.11.2013 до 22.02.2014.

Розширений хронологічний діапазон Революції гідності визначається вимогами учасників перших протестів щодо незмінності євроінтеграційного курсу: 21.11.2013 (початок протестів) — 01.09.2017 (набуття чинності Угоди про асоціацію України з ЄС у повному обсязі).

Варіативним є датування початку подій:

21.11.2013 (поява перших учасників протестів на Майдані Незалежності в м. Києві в ніч із 21.11 на 22.11.2013);
24.11.2013 — найбільший за час президентської каденції В. Януковича мітинг опозиції на Майдані Незалежності (за різними оцінками — від 60 до 150 тисяч осіб); вимоги: відставка Азарова, скасування рішення Уряду про відмову від асоціації з ЄС, підписання Угоди про асоціацію на саміті у м. Вільнюсі, звільнення з ув’язнення Ю. В. Тимошенко; звернення до країн Заходу із закликом запровадити персональні санкції проти В. Януковича та представників його влади. Мітинги з аналогічними вимогами пройшли в містах Харкові, Львові, Луганську, Вінниці, Донецьку, Кривому Розі, Сумах та Чернівцях.
30.11.2013 — побиття мітингувальників загонами спецпідрозділу МВС «Беркут»; у ніч з 29.11 на 30.11.2013 на Майдані Незалежності бійці спецпідрозділу «Беркут» жорстоко розігнали мітингувальників. Перед 4:00 ранку на Майдан Незалежності почали завозити вантажівками елементи новорічної ялинки, яку зводили неподалік від місця протесту. Тоді ж загони міліції оточили близько тисячі активістів-протестувальників. Начальник ГУМВС України в Києві В. Коряк віддав безпосередній наказ про застосування сили. Унаслідок наступу силовиків було жорстоко побито десятки протестувальників (постраждали щонайменше 80 осіб, серед яких багато студентів). Проти учасників мітингу відкрили кримінальні провадження за статтями «спротив представникам влади» і «хуліганство». У МВС розгін протестувальників пояснювали провокаціями з їхнього боку. Тодішнє керівництво держави відмежувалося від дій силовиків, проте жодного співробітника міліції не покарали, розслідування не було почато. Жорстоке придушення протестів шокувало як громадян України, так і світову спільноту. Події 30.11.2013 стали переломним моментом в українських протестах кінця 2013, змістивши акцент із проєвропейського на антиурядовий, а також додавши їм масовості.

Верхню межу хронологічного діапазону Революції гідності остаточно не увиразнено. Згідно з поширеним в історіографії звуженим трактуванням її завершення датується визнанням Верховною радою України факту самоусунення В. Януковича від виконання обов’язків Президента України 22.02.2014.

Характер подій

«Євромайдан» (події 21.11–30.11.2013) і «Майдан» (події після 30.11.2013) являють собою єдиний ланцюг подій: «Євромайдан» передував «Майдану» і став поштовхом до нього. Їхня ідейна спадкоємність оприсутнилася в розширенні вимог стосовно майже всіх сфер життя та оформленні протестного руху як антикорупційного, спрямованого проти свавілля правоохоронних органів та соціальної нерівності, причиною яких була урядова політика. У межах «Майдану» протестний рух глибинно трансформувався у протисистемний, антиурядовий і революційний.

За характером Євромайдан / Майдан був революцією, відтак не випадково ці події називають ще Революцією гідності. Увиразнюється кілька основних складників-характеристик Революції гідності:

геополітична;
антиколоніальна;
антиолігархічна;
національна;
громадянська;
соціально-економічна.

Причини та привід

У цілому, причини початку Революції гідності були аналогічними до причин Помаранчевої революції: традиційне систематичне нехтування потребами і проблемами як окремих громадян, так і громадянського суспільства в цілому, неповага до нього з боку влади, загострення економічної, політичної й соціальної кризи, категоричне неприйняття багатьма політично активними громадянами подвійних стандартів у політиці тощо.

Основним приводом до виступу 21.11.2013 стало заявлене владою згортання курсу на підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом (ЄС). Цього дня Кабінет Міністрів України оприлюднив рішення щодо призупинення процесу підготовки до укладання Угоди (готувалася ще від 1998), яку повинні були підписати на Вільнюському саміті східного партнерства 28–29.11.2013.

Після таємної зустрічі В. Путіна та В. Януковича в Сочі українська влада відмовилася від підписання. Фактично виникла роздвоєність ситуації щодо перспектив подальшого розвитку України. У масовій свідомості пересічного українця курс України у напрямі ЄС означав дійсну (а не фасадну) розбудову демократичних інституцій і демонтаж олігархічно-кланової моделі політичних відносин.

Основні етапи

У хронологічному діапазоні Революції гідності увиразнюється кілька етапів:

І етап — 21.11.2013–29.11.2013 — початковий етап (мирний) протесту

Основні риси: очікування громадянами України курсу на євроінтеграцію, мирні акції протесту проти рішення уряду відтермінувати підписання Угоди про асоціацію з ЄС на Вільнюському саміті. Особливості: лозунги за євроінтеграцію України, прапори України та ЄС, орієнтація на цінності, а не на лідера. Від 26.11.2013 — активна участь студентства. Відсутність чіткої ієрархічної системи відносин (існувала вільна сцена для проговорення проблем, виступів).

Відтермінування підписання Угоди про асоціацію з ЄС змусило людей вийти на площі міст. Епіцентром основних подій стала столиця України м. Київ. Перша акція відбулася 21.11.2013 під гаслом євроінтеграційних вимог. На Майдан Незалежності вийшло близько 1500 осіб (переважно журналісти, громадські активісти та опозиційні політики). Вони пікетували Адміністрацію Президента, а потім повернулися на Майдан Незалежності й залишилися там на ніч. Цього дня суд ухвалив рішення заборонити встановлення наметів, кіосків, навісів під час проведення акцій на Майдані Незалежності, вулиці Хрещатик та Європейській площі до 07.01.2014. Також у цей день почалися невеликі протести і в інших областях України.

22.11.2013 ввечері відбувся мітинг за участі близько 3–5 тис. осіб. Наступного дня на Майдані Незалежності розпочалася штовханина з міліцією, яка намагалася відтіснити мітингувальників, розширивши площу навколо місця встановлення новорічної ялинки. Одночасно поширилася інформація, що до м. Києва на «антимайдан» і провладний мітинг їдуть автобуси з людьми, яким обіцяли грошові виплати. Антимайдан знаходився під охороною загонів «Беркуту».

24.11.2013 в м. Києві відбулася велика хода та мітинг на Майдані Незалежності (понад 100 тисяч прихильників євроінтеграції). Протести відбулися також у містах Львові, Луганську та Харкові. Протестні акції також провела українська діаспора Франції, Німеччини, Швейцарії, Англії та ін. держав.

Близько 15:00 на вул. Грушевського під будинком уряду відбулися зіткнення міліції з мітингувальниками (міліціонери застосували гумові кийки, сльозогінний газ і світлошумові гранати для розгону натовпу).

25–27.11.2013 в м. Києві відбулися перші страйки київських студентів (аналогічні мітинги мали місце в інших містах України, зокрема, у Тернополі та Львові).

28.11.2013 відбувся загальностудентський страйк (студенти з різних ЗВО м. Києва об’єдналися у парку ім. Т. Шевченка та рушили на Майдан Незалежності).

29.11.2013 ввечері на Євромайдані відбувся масовий мітинг. Участь у заході взяли лідери трьох опозиційних партій А. Яценюк, В. Кличко, О. Тягнибок, а також екс-глава МВС Ю. Луценко. Серед вимог мітингувальників: відставка Кабінету Міністрів України, проведення позачергових виборів Президента України й уряду. З метою втілення цих цілей оголошено загальнонаціональний страйк.

Загалом під час першого етапу Євромайдану по всій Україні відбулося 157 масових протестів.

ІІ етап — 30.11.2013–11.12.2013 – завершення нетривалого мирного періоду Євромайдану, силовий розгін мітингарів, переростання акцій протесту в масовий протестний рух.

Революція гідності. Майдан Незалежності. Панорама з оглядової вежі. Грудень 2013 р.

Подією, яка позначила початок цього етапу, стало побиття демонстрантів (студентів) 30.11.2013. Розмежування поняття «Євромайдан» та «Майдан» через зміну акцентів у риториці протестувальників: після 30.11.2013 основна вимога щодо підписання Угоди про асоціацію з ЄС змінюється на вимогу відставки уряду, звільнення заарештованих учасників Майдану, припинення репресій. З цього часу у відповідь на силові дії з боку підрозділу МВС «Беркут» і бійців Внутрішніх військ МВС України окремі учасники протестів епізодично застосовували силу.

За наказом начальника ГУМВС України в м. Києві В. Коряка (який віддав наказ про застосування сили у розгоні Євромайдану) о 4:00 ранку Майдан Незалежності, на якому залишалося близько 400 протестувальників, оточили озброєні бійці «Беркуту». Вони силою витіснили з площі мітингувальників, поранивши багатьох із них. Застосування сили проти мирних людей обурило громадськість. У відповідь на неї протести поступово перетворилися з проєвропейських на антиурядові і стали значно масштабнішими.

Вінницька, Житомирська, Закарпатська, Київська, Львівська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Чернігівська обласні ради, а також міські ради міст Донецька, Львова і Хмельницького засудили дії міліції проти учасників Євромайдану. Львівщина та Івано-Франківщина висловили недовіру В. Януковичу та його урядовцям, а також сформованим центральною владою облдержадміністраціям, та разом із Тернопільщиною оголосили про участь у загальнонаціональному страйку.

Після кривавого розгону Євромайдану численні мітинги відбулися в різних регіонах України. 01.12.2013 акція переросла в масовий протестний рух.

01.12.2013 у м. Києві на акції протесту вийшло близько півмільйона людей. На Майдані Незалежності відбулося перше Всеукраїнське народне віче. Мітинг відвідали європейські дипломати: віце-президент Європарламенту Я. Протасевич, колишній глава Європарламенту Є. Бузек і колишній голова польського уряду, лідер партії «Закон і справедливість» Я. Качинський.

Опозиційні сили створили Штаб національного спротиву (ШНС) — координаційний центр Євромайдану (розташовувався в Будинку профспілок Федерації профспілок України). Головними вимогами штабу стали відставка Кабміну, а також проведення позачергових виборів Президента.

Близько 14:20 01.12.2013 відбулося зіткнення деяких протестувальників із міліцією біля будівлі Адміністрації Президента — невелика група учасників протестів закидала працівників міліції бруківкою і фаєрами і зробила кілька спроб прорвати ланцюг силовиків за допомогою екскаватора. Представники опозиції, зокрема П. Порошенко, закликали людей не піддаватися на провокації й не йти на штурм, але отримали у відповідь образливі вигуки російською мовою (як із боку окремих мітингувальників, так і з боку т. зв. «тітушок», завезених за участю влади).

Приблизно о 16:30 спецпідрозділи перейшли у наступ. За повідомленням Громадського телебачення, під час розгону постраждали кілька журналістів, що висвітлювали події.

02–07.12.2013 в багатьох регіонах продовжувалися проєвропейські й антиурядові мітинги. Протестувальники в м. Києві остаточно захопили Будинок профспілок і КМДА. Тривали акції протесту біля Адміністрації Президента і Генеральної прокуратури. наймасштабнішим мітингом на цьому етапі стала акція 08.12.2013, яка увійшла в історію під назвою «Марш мільйонів» (на Майдані Незалежності і прилеглих вулицях зібралося близько мільйона громадян України).

Намагання влади силою придушити масовий ненасильницький рух мали зворотний ефект: репресії проти мирних активістів завдяки зростанню внутрішньої солідарності всередині руху призвели до зміни лояльностей, збільшенню підтримки руху ззовні й переходу колишньої пасивної групи людей до активних дій.

8.12.2013 Голова політради ВО «Батьківщина» О. Турчинов зі сцени оголосив намір блокувати решту урядових будівель і встановити на вулицях урядового кварталу наметове містечко. Опозиція дала Януковичу 48 годин на виконання вимог Майдану, зокрема відставку уряду й позачергові президентські вибори. Після завершення офіційної частини заходу мітингувальники рушили на вулиці урядового кварталу, де створили кілька блокпостів та барикад, зокрема на вул. Грушевського, Лютеранській, Круглоуніверситетській і перехресті вул. Шовковичної і Богомольця. Того ж дня (08.12.2013) в м. Києві було повалено пам’ятник лідеру більшовицької партії В. Леніну, що стало початком т.зв. «ленінопаду» (широкомасштабна хвиля активних протестів, що передбачала повалення й демонтаж пам’ятників В. Леніну).

09.12.2013 з настанням темряви внутрішні війська і спецпризначенці розпочали атаки на блокпости й барикади Євромайдану в урядовому кварталі. До 4-ї години ранку 10.12.2013 спецпризначенці практично знищили всі барикади в урядовому кварталі. У сутичках постраждали близько 10 мітингувальників.

10.12.2013 В. Янукович у присутності іноземних дипломатів публічно пообіцяв не застосовувати сили проти мирних зібрань. Однак тієї ж ночі силовики здійснили нову спробу штурму Євромайдану.

ІІІ етап — 11.12.2013–16.01.2014 — фаза активних дій на вул. Грушевського та розширення території Майдану (вул. Інститутська). Увиразнення національно-патріотичної спрямованості протестних дій.

Верхньою межею цього етапу стало 16.01.2014 — Верховна Рада ухвалила пакет законів, які посилювали відповідальність за окремі правопорушення, водночас посилювали захист суддів і представників правоохоронних органів, а також низки інших законів.

11.12.2013 о 1:00 ночі силовики розпочали наступ з боку вулиць Інститутської та Європейської площі. Після 3:00 вони також зробили спробу штурму КМДА. Завдяки широкому резонансу (поширення інформації про спроби штурму у соціальних мережах і інтернет-трансляціях) тисячі киян вийшли на допомогу протестувальникам. До 9:00 ранку ситуація стабілізувалася, а силовики залишили Хрещатик.

11.12.2013 — початок подій на вул. Грушевського. Оформлення протестного руху як антикорупційного, спрямованого проти свавілля правоохоронних органів та соціальної нерівності, причиною яких є урядова політика.

12.12.2013 опозиція закликала долучитися до проведення народного віча (названого «Днем гідності»), запланованого на 15.12.2013. Основним питанням порядку денного народного віча було перешкодити В. Януковичу підписати угоду про вступ України в Митний союз (візит президента Януковича до Москви було заплановано на 17.12.2013).

У «День гідності» протестувальники висунули Президенту України В. Януковичу вимогу звільнити всіх політв’язнів (зокрема й екс-прем’єр-міністра Ю. Тимошенко). Євромайдан також ухвалив резолюцію, яка забороняла Президентові підписувати угоду про вступ України в Митний союз під час візиту в Москву.

17.12.2013 почалось пікетування будівлі МВС України з вимогою відставки В. Захарченка і припинення кримінального провадження стосовно учасників Євромайдану.

19.12.2013 народні депутати Верховної Ради прийняли закон про звільнення від кримінальної відповідальності учасників Євромайдану та звільнення попередньо заарештованих. За це рішення проголосували 339 депутатів. Одночасно з цим В. Янукович звернувся до Генерального прокурора з проханням звільнити мітингувальників, котрих було раніше ув’язнено.

22.12.2013 (неділя) на Майдані Незалежності в м. Києві вчетверте зібралося народне віче (до 100 тисяч осіб). Було ухвалено резолюцію про створення загальнонаціональної організації Всеукраїнське об’єднання «Майдан» для поглиблення, розширення та подальшої координації діяльності Євромайдану. Уночі 25.12.2013 відбулося побиття журналістки та активістки Євромайдану Тетяни Чорновол.

29.12.2013 було організовано мирний автопробіг до резиденції Президента України в Межигір’ї.

31.12.2013 Штаб національного спротиву оприлюднив план дій на січень 2014, згідно з яким акції на Євромайдані планувалося продовжити до 24.01.2014.

Новий рік у Києві на Майдані Незалежності зустрічали сотні тисяч українців.

Завершенням цього етапу й започаткуванням чергового стало ухвалення Верховною Радою України законів 16.01.2014.

ІV етап — 16.01.2014 — (18–20.02.2014 — посилення протистояння. Штурм силовиками Євромайдану, розстріл майданівців (на вул. Інститутській, Будинок профспілок), «Небесна сотня») — 22.02.2014 (втеча В. Януковича).

Ранок на Майдані Незалежності перед початком розстрілів на вул. Інститутській. 2014 р.

16.01.2014 (четвер) у Верховній Раді України з низкою грубих порушень регламенту було прийнято 10 законів, спрямованих на звуження конституційних прав і свобод громадян. Закони ухвалювалися підняттям рук, без використання системи «Рада» і без обговорення, а їхні тексти стали доступні тільки після того, як депутати за них проголосували.

Ці законодавчі акти, на думку більшості експертів, обмежували права громадян, надавали органам державної влади більшу свободу дій у сфері покарання учасників акцій протесту й мали на меті криміналізувати опозицію і громадянське суспільство.

Ухвалення законів стало реакцією влади на масові протести громадян. У Партії регіонів наголошували на легітимності ухвалених рішень і їхньому сприятливому впливі на ситуацію в Україні.

Такі дії влади обурили не тільки українське суспільство, а й викликали стурбованість у країнах Європи та США, оскільки вони обмежували задекларовані у Конституції громадянські права. Крім того, нові закони забороняли: діяльність інтернет-ЗМІ без реєстрації на правах інформагентств, збирати, зберігати чи поширювати будь-яку інформацію про суддю, його родичів чи членів сім’ї. Національна комісія з регулювання у сфері зв’язку й інформації отримала право зобов’язати інтернет-провайдерів обмежувати доступ своїх абонентів до сайтів всесвітньої мережі, через яку здійснюється поширення інформації, що суперечить законодавству.

За своїм змістом Закони 16.01.2014 фактично повністю обмежували громадянські права українського народу, миттєво перетворювали країну на тоталітарну державу. Фактично вони криміналізували участь громадян у Євромайдані. Лідери опозиції назвали події 16.01.2014 державним переворотом і закликали до всеукраїнського страйку.

19.01.2014 на Майдані Незалежності відбулося віче, на якому кілька десятків тисяч мітингувальників висловили протест проти «диктаторських законів» або «законів про диктатуру». Мирна акція переросла в жорстке протистояння з міліцією і внутрішніми військами.

З ініціативи лідерів Автомайдану (зокрема С. Коби, що зробив заклик зі сцени Євромайдану на народному вічі) було розпочато ходу до Верховної Ради для безстрокового пікету. Хода зустрілася з загонами внутрішніх військ і спецпідрозділу «Беркут» на вул. Грушевського. Протистояння переросло в довготривалу сутичку. Спецпризначенці незаконно застосували спецзасоби й водомет (чинне законодавство забороняє застосовувати при температурі атмосферного повітря нижче 0°C). Поранення отримали близько 100 мітингувальників. Зіткнення тривали в ніч з 20.01 на 21.01.2014.

Апогей протистояння — 22.01.2014: близько 8:00 «Беркут» пішов у наступ на вул. Грушевського, почав розбирати барикаду й затримувати людей. Протестувальники перейшли в контратаку і повернулися на попередні позиції, а силовики відступили за лінію спалених автобусів.

Унаслідок атаки спецпризначенців поранень зазнали майже тисяча протестувальників. Було вбито 20-річного українця вірменського походження з Дніпропетровської області С. Нігояна, етнічного білоруса М. Жизневського. Цього ж дня у лісосмузі в Бориспільському районі Київської області було знайдено тіло Ю. Вербицького (викрадений із Олександрівської лікарні). Отримали поранення й померли наступного тижня в лікарнях Р. Сеник і О. Бадера.

З 22.01 до 27.01.2014 захоплено 10 адміністрацій (усі західні ОДА, крім Закарпатської, а також Чернігівська й Полтавська ОДА). Мітинги на підтримку Євромайдану відбулися в всіх областях крім Донецької і Автономної республіки Крим.

У ніч з 25.01 на 26.01.2014 мітингувальники захопили Український дім, зайняли будівлю Міністерства енергетики та вугільної промисловості на вул. Хрещатик і будівлю Міністерства юстиції на вул. Городецького. У ці дні в більшості регіонів країни створено центри й пункти допомоги Євромайдану (сюди зносили гроші, одяг, харчі, медикаменти тощо).

Враховуючи загострення ситуації, 28.01.2014 Верховна Рада України скасувала ухвалені 16.01 «диктаторські закони». У цей день було оголошено про відставку уряду М. Азарова і його уряду. 29.01.2014 Верховна Рада ухвалила поданий нардепом від фракції Партії регіонів Ю. Мірошниченком законопроєкт щодо амністії учасників акцій протесту (мітингувальники мали звільнити адміністративні будівлі в Україні та автошляхи упродовж 15 днів).

Учасники протестів звільнялися від кримінального переслідування при цьому амністія не поширювалася на осіб, які вчинили тяжкі злочини (наприклад, побиття журналістів та викрадення людей). Ані опозиція, ані мітингувальники не збиралися виконувати вимоги цього закону (про це повідомив комендант Майдану А. Парубій). Наступного дня лідери опозиційних фракцій А. Яценюк, В. Кличко і О. Тягнибок опублікували спільну заяву, в якій звинуватили В. Януковича й Партію регіонів у порушенні конституційних норм щодо ухвалення відповідного законопроєкту.

Надалі ситуація в країні тимчасово стабілізувалася. Основним питанням стала конституційна реформа. Активісти Майдану й опозиція вимагали повернення до Конституції України в редакції 2004 (повернення до парламентсько-президентської республіки).

09.02.2014 відбулося ювілейне (десяте) народне віче, на якому лідер фракції «Батьківщина» А. Яценюк оголосив про необхідність формування нового уряду , який виступатиме за нову європейську Україну.

15.02.2014 учасники акцій протесту на Майдані Незалежності розпочали процедуру звільнення Київської міської державної адміністрації.

16.02.2014 на народному вічі ухвалено рішення про «мирний наступ» у вівторок 18.02.2014 лютого до Верховної Ради з метою спонукання політиків до прийняття змін до Конституції та врегулювання кризової ситуації.

16.02.2014 Генпрокурор В. Пшонка зробив заяву щодо звільнення активістів (від 17.02.2014 мало бути звільнено від відповідальності 268 підозрюваних і закрито 108 кримінальних проваджень). Після цього протестувальники вирішили остаточно звільнити КМДА.

17.02.2014 оприлюднено заяви Правого сектору та Всеукраїнського об'єднання «Майдан» про загальну мобілізацію у зв’язку з мирним наступом.

Апогей революційних подій 18.02.–20.02.2014. Зранку 18.02.2014 євромайданівці розпочали ходу до Верховної Ради, де депутати повинні були затвердити зміни до Конституції України щодо обмежень повноважень Президента. За вказівкою голови Верховної ради В. Рибака канцелярія ВРУ відмовилася реєструвати цей документ, не погоджуючись на жодні компроміси. До кінця робочого дня сесійне засідання так і не почалося.

До урядового кварталу було стягнуто великі сили міліції, БТР і два водомети. На вул. Грушевського і Кріпосному провулку розпочалися сутички між протестувальниками й міліцією. На вул. Шовковичній бійці спецпідрозділу «Беркут» застосували проти демонстрантів спецзасоби (світлошумові гранати й помпові рушниці). З даху будинку на вул. Інститутській 17/5 силовики кидали шумові гранати і стріляли з рушниць.

У відповідь із боку учасників протестів у сторону правоохоронців летіли уламки бруківки й петарди; протестувальники підпалили дві вантажівки, що блокували проїжджу частину. Сутички між силовиками і євромайданівцями відбулися також у Маріїнському парку з боку станції метро «Арсенальна».

Бійці «Беркуту» почали відтісняти мітингувальників на вул. Інститутській у бік Майдану Незалежності, захопили барикади на вул. Грушевського й почали руйнувати барикади на Хрещатику. Після руйнування барикад перед Майданом Незалежності силовики зупинилися, очікуючи падіння барикади на Хрещатику зі сторони Європейської площі. У цей час активістам оборони Майдану вдалося побудувати барикаду на вул. Інститутській у межах Майдану Незалежності, використовуючи дерев`яні піддони, що стояли під наметами.

У міліції повідомили про проведення «антитерористичної операції» на Майдані Незалежності. О 18:00 Внутрішні війська МВС почали штурм барикади зі сторони Європейської площі з використанням БТР, у якому перебував екіпаж «Беркута». Близько 19:00 представники силових структур розпочали наступ на Майдан Незалежності зі всіх боків. У цей час на Майдані Незалежності перебувало близько 20 тисяч демонстрантів.

Запеклі бої тривали усю ніч. Близько півночі відбувся підпал Будинку профспілок. Майдан було повністю знеструмлено. Фактично внутрішні війська й бійці «Беркуту» знищили всі барикади, єдиним бар’єром між обома сторонами був сильний вогонь, який євромайданівці підтримували всіма підручними засобами. Штурм припинився лише під ранок, коли у силовиків закінчились гранати й набої.

Злам ситуації на користь протестувальників відбувся близько 6:00 ранку 19.02.2014, коли на допомогу оборонцям Майдану крізь блокаду силовиків прорвався автобус учасників протестів із м. Львова. Протестувальникам вдалось повністю відновити контроль над Майданом Незалежності.

У ці години силовики з вогнепальної зброї вбили понад 20 осіб. Переговори лідерів опозиції з В. Януковичем, що тривали до 2:00 ночі 19.02.2014, завершилися нічим: В. Янукович вимагав від протестувальників залишити територію Майдану.

Готуючись до залучення армії в конфлікт, 19.02.2014 В. Янукович звільнив з посади начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних сил України генерал-полковника В. Заману і призначив на цю посаду Ю. Ільїна (до цього обіймав посаду командувача Військово-морських сил Збройних сил України).

Дії влади викликали масовий протестний рух у всій Україні. У містах Тернополі, Львові, Івано-Франківську відбулися штурми будівель МВС, прокуратури та адміністрацій. Фактично міліція й інші силові структури були позбавленні своїх повноважень.

Вранці 20.02.2014 протестувальники у м. Києві перейшли в наступ, зайняли приміщення міністерства Агрополітики, відтіснили «Беркут» від монумента Незалежності, звільнили Жовтневий палац та Український дім. Водночас на дахах готелів «Козацький» та «Україна» розташувались снайпери, які відкрили прицільний вогонь по протестувальниках на ураження. До 14:00 години число загиблих досягло 35 осіб, а о 17:00 — 60.

Близько 17:00 години народні депутати почали збиратися у Верховній Раді для обговорення ситуації у центрі Києва. Близько 22:00 години 20.02.2014 Верховна Рада прийняла постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України». Цей правовий акт визнав, що дії силових структур були незаконними й висунув до Кабінету Міністрів України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України й підпорядкованих їм військових і воєнізованих формувань вимогу негайно припинити застосування сили; заборонити використання будь-яких видів зброї і спеціальних засобів проти учасників акцій протесту. За прийняття цієї постанови проголосувало 236 депутатів, у тому числі 35 депутатів від фракції Партії регіонів і 35 позафракційних. Жодного голосу не дала лише фракція Комуністичної партії України. Ця постанова поклала край триденному кровопролиттю.

21.02.2014 лідери опозиції підписали з В. Януковичем угоду щодо врегулювання кризи в Україні, відповідно до якої:

упродовж 48 годин з моменту її підписання мала відновити дію Конституція України в редакції 2004 року, у цей час повинен був бути сформований новий коаліційний уряд;
мала відбутися конституційна реформа (до вересня 2014);
мали відбутися позачергові президентські вибори (до грудня 2014);
передбачалося прийняття нового виборчого законодавства та обрання нового складу ЦВК;
мало бути проведено розслідування випадків насильства під наглядом Ради Європи;
влада й опозиція відмовлялися від силових дій.

Угоду було засвідчено главами МЗС Польщі та Німеччини, представником МЗС Франції, представник від Росії відмовився її підписати.

Того ж дня Верховна Рада («за» – 386 депутатів) проголосувала Постанову про відновлення легітимного Конституційного ладу (у редакції 2004 року), що означало можливість формування нового уряду незалежно від президента.

Увечері 21.02.2014 на Майдані Незалежності відбувся мітинг, на якому лідери опозиції оголосили про укладання угоди із чинним президентом. Учасники протестів засудили це рішення й підтримали ультиматум одного з сотників самооборони Майдану В. Парасюка щодо негайної відставки В. Януковича. У ніч з 21.02. на 22.02.2014 В. Янукович залишив Адміністрацію Президента та втік у Харків.

22.02.2014 Верховна Рада України 328 голосами народних депутатів підтримала Постанову «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України» (в. о. Президента України став О. Турчинов, позачергові вибори Президента України призначено на 25.05.2014).

Керівництво парламенту було переобрано (В. Рибак та І. Калетник подали у відставку), новим спікером став О. Турчинов. Верховна Рада ухвалила рішення про остаточне введення в дію Конституції 2004.

Згодом була ухвалена постанова «Про взяття політичної відповідальності за ситуацію в Україні» (О. Турчинову доручалося координувати роботу Кабінету Міністрів). Були прийняті й кадрові рішення — в. о. очільника МВС став А. Аваков, генеральний прокурор В. Пшонка був відправлений у відставку.

Того ж дня В. Янукович записав телезвернення, у якому назвав події 18–20.02.2014 в Україні державним переворотом, порівнявши їх з приходом нацистів до влади у Німеччині, назвав депутатів, що вийшли з Партії регіонів, зрадниками та заперечив легітимність прийнятих Верховною Радою рішень.

Таким чином, на час завершення цього періоду серед здобутків Революції гідності:

збереження державного суверенітету України;
ліквідація диктатури в результаті скасування «диктаторських законів», відновлення основних демократичних свобод;
ліквідація корумпованого режиму В. Януковича;
відновлення руху України до європейських стандартів життя і демократичних свобод;
презентація України у світі як країни громадян із високим почуттям гідності;
зростання ідей патріотизму та солідарності серед громадян України;
подолання у суспільстві страху перед тиранією та репресіями;
прискорене завершення формування української політичної влади та громадянського суспільства.

21.02.2014 В. Янукович визнаний Верховною Радою України таким, що у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень.

Політична ситуація в Україні після завершення цього етапу Євромайдану розвивалася під впливом кількох чинників:

зміна вищого керівництва держави;
формування нової парламентської більшості;
зміна конституційної моделі (відновлення Конституції зразка 2004);
складна економічна ситуація;
зовнішня агресія з боку Російської Федерації;
суспільні очікування радикальних суспільно-політичних та соціально-економічних змін;
переформатування ідентичностей (плюралізація ідентичностей) — виникнення складних суспільств з «гібридною», множинною, змішаною ідентичністю громадян.

Таким чином, події 21.11.2013–22.02.2014 продемонстрували світові народження громадянського суспільства в Україні, здатного відстоювати демократичні цінності й свободи. Проте за відстоювання цих ідей довелося заплатити дорогою ціною («Небесна Сотня»). Водночас Революція гідності засвідчила необхідність реформ та кардинальних змін.

V етап — 22.02.2014–01.09.2017 – (незавершеність)

Особливість етапу — анексія Криму. Одночасно з подіями в Криму Росія намагалася дестабілізувати ситуацію у східних та південних областях України. Зоною бойових дій стали Донецька та Луганська області.

У таких умовах у середині квітня 2014 в. о. Президента України О. Турчинов оголосив проведення антитерористичної операції (АТО).

У травні 2014 російські спецслужби й місцеві колаборанти імітували «референдуми» щодо «державної самостійності» територій, захоплених російськими військами та терористичними організаціями «ЛНР» («Луганська народна республіка») і «ДНР» («Донецька народна республіка»).

25.05.2014 відбулися вибори Президента України та міських голів у Києві, Одесі, Миколаєві, Сумах та інших містах. Наприкінці серпня 2014 Указом Президента України було припинено повноваження Верховної Ради та призначено позачергові вибори народних депутатів України (відбулися 26.10.2014).

Водночас у 2014 були частково реалізовані вимоги Євромайдану: 21.03.2014 прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк підписав політичну частину Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. 27.06.2014 у Брюсселі Президент України Петро Порошенко підписав економічну частину Угоди про асоціацію. 16.09.2014 Верховна Рада України та Європейський парламент одночасно ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом (за це проголосувало 355 народних депутатів України).

У повному обсязі Угода про асоціацію набула чинності з 01.09.2017. З огляду на початок подій під лозунгами ЄС з цієї дати можна вести мову про завершеність Євромайдану. Однак, під час революції відбулася трансформація її характеру та вимог.

Значення

Події Майдану надали потужного імпульсу подальшим суспільним змінам в усіх царинах суспільного життя. Самоорганізація громадян під час Євромайдану й розвиток волонтерського руху спричинили зростання довіри громадськості до організацій громадянського суспільства. Відбулися глибокі зрушення у свідомості народу, перетворення його на суб’єкта політики, здатного впливати на владу.

Під час Революції гідності відбулася зміна політичної влади за участі й спричиненої масами/суспільством. Водночас спостерігається зміна політичної свідомості мас.

Унаслідок тогочасних перипетій (Майдан, анексія Криму Росією, війна на Сході України) суспільство взяло на себе значну частину функцій, які властиві переважно державним інститутам. Зокрема, йдеться про сферу національної безпеки, відповідальність за яку з огляду на слабкість держави частково перебрало на себе суспільство. Ця слабкість передусім була зумовлена надмірною бюрократизацією та, зокрема, корумпованістю державного апарату, що призводило до надто повільного втілення державно-управлінських рішень.

Крім того, громадським сектором не було висунуто консолідованої програми подальших політичних перетворень для країни, як і не було сформовано дієвих механізмів постійного громадського контролю за діяльністю органів влади. Відтак, в умовах політичного транзиту (зміни владної команди) українське громадянське суспільство, а надто формат його відносин із державою, потребують якісного та комплексного «перезавантаження».

Досвід Майдану оприявнив мобілізаційний потенціал українського суспільства. Серед позитивних чинників, які впливали на його стан:

достатньо високий рівень здатності громадян до консолідації в умовах актуалізованої небезпеки (це засвідчують феномени волонтерства та створення добровольчих батальйонів в період 2014–2015);
високий рівень освіченості українських громадян;
установки на цінності індивідуалізму серед активних вікових груп, що сприяє прийняттю оперативних рішень в надзвичайних умовах;
достатній рівень політичної активності; досвід адаптації у трансформаційні і кризові періоди політичної та економічної історії тощо.

Серед негативних чинників, що послаблювали мобілізаційний потенціал суспільства, можна виокремити:

певні дисфункції політичної системи, викликані кризою 2013–2014;
неефективність правової системи;
тенденції депопуляції; бюрократизація, спотворення та гальмування політичних рішень;
високий рівень недовіри суспільства до влади;
прояви абсентеїзму, ретретизму й «надіндивідуалізму» в суспільстві тощо.

Однією з сутнісних характеристик віхових революційних змін стало переформатування ідентичностей (плюралізація ідентичностей) — виникнення суспільства з «гібридною», множинною, змішаною ідентичністю громадян.

Водночас Революція гідності внесла істотні корективи в уявлення про місце України серед держав, що зазнають інституційних змін у політичній та економічній царинах суспільного життя.

Революція гідності не завершена з огляду на нереалізованість суспільних запитів у постмайданному політичному процесі України, що поглибило нерозуміння між владою та суспільством, загостривши доволі непрості відносини.

Від 2014 Україна стала на амбітний шлях структурних реформ. Однак прогрес у реформуванні не характеризується систематичністю. У той час як прогресу було досягнуто у сферах децентралізації, макроекономічної стабілізації та державних закупівель, покращення в судовій сфері, правоохоронних органах, сферах охорони здоров’я, освіти та держаної служи, а також у багатьох інших сферах все ще не відбулося.

Після Революції гідності не відбулося значного «перезавантаження» політичної системи або зміни складу політичних еліт. Революція гідності не спричинила кардинальних і системних змін суспільних відносин в Україні. Постмайданний політичний процес в Україні характеризувався суттєвим загостренням відносин між владою та суспільством. Революція гідності та гібридна російсько-українська війна зумовили необхідність кардинального переформатування цих відносин.

Додатково

Зростання протестних настроїв у суспільстві фіксувались багатьма соціологами ще з жовтня 2012. Через рік кількість людей, які готові були виходити на вулиці, зросла на 5% і значно зменшилась кількість тих, хто точно не збирається протестувати, — з 51 до 36%. (за даними фонду Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва).

23.02.2014 фракція Партії регіонів оприлюднила заяву, в якій усю відповідальність за ситуацію в Україні поклала на Президента В. Януковича та його найближче оточення.

25.02.2014 Генеральний прокурор України Олег Махніцький повідомив, що В. Януковича оголошено у розшук за підозрою у масових вбивствах людей з обтяжливими обставинами відповідно до частини 2 статті 115 Кримінального кодексу.

27.02.2014 з’явилася інформація, що В. Янукович разом зі своїм сином Віктором перебуває на території Російської Федерації.

Джерела

Хроніка 8 грудня 2013. Мільйонне віче на Майдані, в Києві повалили Леніна. 2013. [online]. Режим доступу: https://24tv.ua/hronika_8_grudnya_2013_milyonne_viche_na_maydani_v_kiyevi_povalili_lenina_n518287.
Оцінка жителями України соціально-політичної ситуації в країні станом на січень 2014 року. [online]. Режим доступу. https://sociopolis.ua/news_item/174

Література

Habermas J. Between Facts and Norms. Contribution to a Discourse Theory of Law and Democracy. Cambridge : The MIT Press, 1998. 631 p.
Рубцов В. Всеукраїнський Майдан як віха у становленні українського суспільства // Наукові записки Острозької академії. Серія: Політичні науки. 2008. № 3. С. 37–43.
Sztompka P. Socjologia zmian społecznych. Kraków : Znak, 2010. 324 p.
Вонсович С. Г. Політична транзитологія: історія, методологія. Київ : Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка ; Кам’янець-Подільський : Зволейко Д. Г., 2013. 384 с.
Бурлакова В. Хроніки Гідності // Український тиждень. 2014. № 23 (343). С. 14.
Кривітченко О. О. Євромайдан — майдан як біополітичні спільності нового типу, що само організуються // Грані. 2014. № 6 (110). С. 69–74.
Нагорна Л. П. Від революційної екзальтації до соціальної деструкції: криза традиційних параметрів соціально-конфліктологічної діагностики // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2014. № 4–5 (72–73). С. 51–64.
Ткачук А. «Революція гідності»: політологічний аналіз // Вісник Львівського університету. Філософсько-політологічні студії. 2014. № 5. С. 322–327.
Головко В., Палій О., Черевко О. та ін. Революція гідності 2013–2014 рр. та агресія Росії проти України. Київ : Київський університет імені Бориса Грінченка, 2015. 34 с.
Киридон А. М. Євромайдан/Революція гідності: причини, характер, основні етапи // Історична пам’ять. 2015. № 33. С. 17–32.
Отдєлєнцев Є. О. Аспекти та особливості демократизації України // Сучасне суспільство. 2016. № 1 (11). С. 118–127.
Дацюк С. Статус революції // Українська правда. 2017. URL: https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/5a1415e684447/
Яблонський В. М., Балакірєва О. М., Бондар Т. В. та ін. Про стан розвитку громадянського суспільства в Україні. Київ : Фенікс, 2017. 56 с.
Куц Г. Влада і суспільство в постмайданній Україні: діагностика відносин // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2018. № 2 (94). С. 159–171.
Яновська О. В. Громадянські протестні практики в Україні: від Помаранчевої революції в Україні до Революції гідності // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: Питання політології. 2018. Вип. 33. С. 44–49.
Безрук О. О. Мобілізаційний потенціал суспільства ризику: політологічний аспект // Сучасне суспільство: політичні науки, соціологічні науки, культурологічні науки. 2019. № 1 (17). С. 28–38.
Муляр В. Громадянське суспільство в Україні: до питання про політичну інституціоналізацію // Історичні і політологічні дослідження. 2019. № 2 (65). С. 96–106.
Хомей О. Д. Актуальні проблеми розвитку громадянського суспільства та його вплив на реформи задля забезпечення національної безпеки в Україні // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: Питання політології. 2019. № 35. С. 13–20.
Яблонський В. М., Бекешкіна І. Е., Гелетій М. М. та ін. Громадянське суспільство України: політика сприяння та залучення, виклики та трансформації. Київ : Національний інститут стратегічних досліджень, 2019. 112 с.

Автор ВУЕ

А. М. Киридон

Покликання на цю статтю: Киридон А. М. Революція гідності // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Революція гідності (дата звернення: 27.04.2024).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 15.02.2023

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів

Революція гідності

Зміст

Хронологічний діапазон

Характер подій

Причини та привід

Основні етапи

І етап — 21.11.2013–29.11.2013 — початковий етап (мирний) протесту

ІІ етап — 30.11.2013–11.12.2013 – завершення нетривалого мирного періоду Євромайдану, силовий розгін мітингарів, переростання акцій протесту в масовий протестний рух.

V етап — 22.02.2014–01.09.2017 – (незавершеність)

Значення

Додатково

Джерела

Література

Автор ВУЕ

Важливо!

Офіс Президента України

Верховна Рада України

Кабінет Міністрів України

Служба безпеки України

Міністерство оборони України

Міністерство внутрішніх справ України

Генеральний штаб Збройних сил України

Державна прикордонна служба України

Кіберполіція

Національна поліція України