Історія журналістики політичної в Україні
Істо́рія журналі́стики політи́чної в Украї́ні ― розвиток української журналістики, повʼязаної із збиранням, обробленням та поширенням актуальної політичної інформації через пресу, радіо, телебачення, Інтернет.
Зміст
Виникнення
Виникнення журналістики політичної в Україні зумовлене історичними процесами, зокрема, тривалим періодом бездержавності, браком територіальної цілісності тощо. Зародження журналістики політичної в Україні також пов’язано із запізнілим зародженням друкованої преси — на понад 100 років пізніше, ніж у західноєвропейських країнах.
1776 — у м. Львові вийшов перший примірник часопису «Gazette de Leopol», основний вміст якого становили вісті політичного характеру.
Період 19 ст.
1848–1857 — у Львові виходив перший український власне політичний часопис «Зоря Галицька». Видання надавало політичну інформацію про актуальні події, щоправда, не завжди досконало. Упродовж своєї історії часопис змінював політичну орієнтацію.
Новини політичного характеру містили також видання «Dnewnyk Ruskij» («Щоденник Руський», Львів, 18.08.1848–13.10.1848), «Новини» (Львів, 01.02.1849–30.03.1849). Згодом почав виходити літературно-політичний москвофільський часопис «Слово» (Львів, 1861–1887), що пропонував читачам статті політичного, міжнародного та економічного характеру. Широкі політичні огляди містив журнал «Правда» (Львів, 1867–1898, із перервами), газета «Діло» (Львів, 1880–1939).
У 1890-х на галицько-українських землях диференціювалася політична думка, зародилася партійна конкуренція — і це спричинило появу партійної преси: газета «Діло» (Українська національно-демократична партія); журнал «Robitnik» (Українська соціально-демократична партія); щоденник «Руслан» (Католицький русько-народний союз), видання соціалістичного спрямування «Друг», «Громадський друг», збірки «Громада».
На східноукраїнських землях громадсько-політична преса розвивалася повільніше, що зумовлено утисками незалежної думки та політичної активності у Російській імперії.
1861–1862 — у Петербурзі виходив часопис «Основа», заснований П. Кулішем, редактор — В. Білозерський. Журнал не був власне політичним — містив твори літературно-історичного та мемуарно-біографічного характеру, висвітлював також суспільно важливі теми.
1882–1906 — у Києві виходив часопис «Киевская старина», який став осередком українського інтелектуального життя; формально також не був політичним.
Розвиток питомо політичної преси пов’язаний із становленням соціалістичного руху та появою партій на східноукраїнській території: часопис «Гасло», 1902 (Революційна українська партія); часопис «Правда», 1905 (Українська соціал-демократична спілка) тощо.
Період початку 20 ст.
Розквіт суспільно-політичної преси зумовила революція 1905 в Росії та Маніфест від 17.10.1905, що гарантував свободу друку. Обидва чинники диференціювали і політичну думку, й ідеологічну спрямованість видань.
Лютнева революція 1917 в Росії стала наступним каталізатором зародження питомо політичної партійно преси на східноукраїнській території, що було доти неможливим. Тільки в період 1917–1919 виходило бл. 30 органів преси, в яких переважала інформація політичного змісту.
Провідні видання, що виходили на початку 20 ст.:
- «Хлібороб» (1905);
- «Самостійна Україна» (1905), орган Української народної партії;
- «Рідний край» (1905);
- «Робітнича газета» (Київ, 1905–1919), орган Української соціал-демократичної робітничої партії, пов’язана з діяльністю В. Винниченка;
- «Громадська думка» (1906);
- «Рада» (1906–1919, під назвою «Нова рада» з 1917), пов’язана з іменами М. Грушевського, Є. Чикаленка, С. Єфремова;
- «Українська хата» (1909–1914);
- «Народня воля» (Київ, 1917), орган Української партії соціалістів-революціонерів);
- «Робітник» (Харків, 1917), орган Української соціал-демократичної робітничої партії);
- щоденник «Шлях до волі» (Катеринослав, 1919), «Голос махновца» (Харків, 1920), що представляли політичні погляди махновців.
До Першої світової війни журналістика політична активно розвивалася також на західноукраїнських землях. Під час Першої світової війни виходили видання Українських січових стрільців, що містили нотатки з українського політичного життя, та преса Союзу визволення України, зокрема «Вісник політики, літератури й життя». Українські видання початку 20 ст. транслювали чітко окреслені політичні завдання. Журналістика політична набула плюралізму, стала рушійною силою у формуванні політичного порядку денного.
Радянський період
У 1920–1939 із приходом до влади більшовиків преса стає комуністичною та монопартійною.
До війни журналістика політична переживає три періоди:
- 1917–1923— період ідеологічної монохромності; з’являються, поступово витісняючи решту, видання з комуністичною ідеологією: «Вісник Української Народної
Республіки» (Харків, 1917), «Більшовик» (Київ, 1919), «Комуніст» (Харків, 1919);
- 1923–1931 — період тимчасового відродження української інтелектуальної, громадсько-політичної думки та розквіту культури;
- 1931–1932 — період ліквідації українського бачення розвитку держави, насадження культу радянського способу мислення та життя.
На західноукраїнських землях у цей період точилася боротьба проти польського прагнення володіти цією територією України. Змістовим ядром журналістики був захист національного інтересу та прагнення всеукраїнського об’єднання. Ці ідеї поширювали видання:
- «Українська думка» (Львів, 06.10.1920–13.11.1920);
- «Громадська думка» (Львів, 1920);
- «Радикальний голос» (Коломия, 1932);
- «Подільський голос» (Тернопіль, 1928–1930) та ін.
Преса Буковини, що опинилася від владою Румунії, також була перейнята ідеями національної самостійності. Виходило бл. 17 друкованих органів:
- «Громада» (Чернівці, 1921);
- «Робітник» (Чернівці, 1920–1925);
- «Народний голос» (Чернівці, 1911–1921) та ін.
Із початком Другої світової війни журналістика політична стала частиною окупаційної політики агресорів, що змагалися за різні частини української території, і, відповідно, засобом їхнього ідеологічного впливу.
Видання ОУН та УПА під час Другої світової війни вели інформаційну війну одразу проти двох окупантів ― гітлерівської Німеччини та СРСР:
- «Ідея і чин» (1942–1946), офіційне видання проводу ОУНР;
- «За самостійну Україну» (24.10.1943–10.12.1943);
- «До зброї» (1943–1954), видання політичного відділу Головного Командування УПА;
- «Визвольний шлях» (1948–1954);
- «Українське слово» (1933–2016, з перервами), тижневик, започаткований як неофіційний орган ОУН (група мельниківців), а також його додаток — «Літаври» (1941), що редагувала О. Теліга.
По завершенні Другої світової війни журналістика політична в Україні стала засобом формування й укріплення радянської тоталітарної системи. Преса підпорядковувалася КПРС та КПУ та насаджувала комуністичну ідеологію, формувала образ зовнішнього ворога, цькувала інакомислячих. Навіть після смерті Й. Сталіна у період т. зв. хрущовської відлиги, коли атмосфера в суспільстві стала вільнішою, функціональне призначення журналістики політичної загалом не змінилося. Водночас розвинувся самвидав. Як нелегальна противага офіціозу, самвидав першого періоду (початок 1960-х) був переважно літературним, а другий і третій ― політичними. Другий період самвидаву (1963–1965) позначився публікаціями анонімної політичної публіцистики антирадянського характеру, третій (1965–1970) ― авторською політичною публіцистикою. Найбільш значущі твори третього періоду — статті «Лихо з розуму» В. Чорновола та «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби.
Із часом в СРСР система ЗМІ ставала все більш розгалуженою. Україна посідала друге місце за чисельністю ЗМІ. До прикладу, в 1985 виходило 17 республіканських газет, 120 журналів, загалом тираж преси перевищував 30 млн примірників. Утім, вся преса була партійно-комуністичною. Радянський період української журналістики політичної закінчився після путчу ГКЧП, заборони компартії, розпаду СРСР, отримання Україною незалежності. На початку 1990-х преса перестала бути партійною, опинившись в політичній, економічній, професійній системі координат.
Період незалежності
Журналістика політична доби незалежності пройшла декілька етапів професійного розвитку:
1991–1994 — аматорський період. Пов’язаний із переходом преси на різноманітні форми власності. Водночас залишалися монопольно-державні ЗМІ, державне телебачення та радіо, газети й журнали різних владних структур. З’являлися видання загальнополітичного спрямування комерційного характеру, окремі журналістські колективи намагалися вижити за рахунок реалізації, отримавши повну незалежність (газети «Вечірній Київ», «Комсомольское знамя», «Робітнича газета», журнал «Україна»). Формувалося покоління журналістів політичних незалежної України: Л. Івашина, М. Вересень, Ю. Мостова, О. Ткаченко, О. Мартиненко, М. Княжицький, С. Рахманін, О. Герасим’юк, В. Піховшек, Л. Малазонія, Т. Коробова, О. Мусафірова та ін.
1994–1999 — олігархічний період. Зародження кланової олігархічної преси; журналістика політична стає залежною від великих фінансово-політичних груп, тобто політично заанґажованою. Однак розвивалася доволі різноманітна масова преса. Професійні стандарти роботи в галузі журналістики політичної задавав якісний громадсько-політичний тижневик «ПіК» (головний редактор О. Кривенко). Насичені політичним аналізом були номери газети «Дзеркало тижня».
1999–2004 — провладний період. Припав на другу каденцію Л. Кучми, який контролював журналістику політичну, відстежував діяльність окремих політичних журналістів. Після зникнення відомого опозиційного журналіста Г. Гонгадзе розгорнулася т. зв. «справа Гонгадзе», що на певний час консолідувала журналістський корпус навколо ідей демократизації ЗМІ, боротьби з авторитаризмом, свободи слова тощо. У 2001–2002 утворився рух проти цензури, створено незалежну професійну спілку журналістів. У 2003 на парламентських слуханнях зачитано зразки вказівок-темників, які розсилала Адміністрація Президента українським ЗМІ. До початку 2004 відбулася т. зв. журналістська революція, стартом якої стало звільнення частини журналістських кадрів із телеканалу «1+1».
2004–2010 — період постреволюційної демократизації та комерціалізації ЗМІ. Приніс журналістиці політичній свободу від прямої владної цензури, однак «темники» періоду Л. Кучми замінилися «джинсою». У 2005–2007 відверто замовний інформаційно-політичний продукт пропагандистського характеру зазвичай розміщувався без позначки «реклама». Політичний медіаконтент формували ті, хто сплачував найбільше. Після Помаранчевої революції почала виходити громадсько-політична програма «Свобода Савіка Шустера» на каналі ICTV (2007), яка призвичаїла українського споживача цікавитися і політикою загалом, й окремими політичними діячами.
2010–2014 — період авторитарного президентства В. Януковича і формування нових журналістських поколінь. Почасти схожий на період правління Л. Кучми: стосовно політичних журналістів влада використовувала різноманітні форми тиску, включно з прямими погрозами. Водночас зберігалися медіаплатформи, що давали змогу оприлюднити альтернативну думку, зростало нове покоління політичних журналістів: К. Василенко (псевд. Соня Кошкіна), Т. Чорновол, Н. Седлецька. Створено ТВі, згодом «Громадське ТБ» і «Громадське радіо». 2013–2014 стали роками розквіту розслідувальної журналістики, в т. ч. у політичному сегменті.
2014–2020 — період воєнний. З одного боку, відбулася консолідація суспільства навколо ідеї єдиної національної держави та розпочалося формування політичної нації в Україні, з іншого ― журналістський корпус розділився на тих, хто головним стандартом роботи вважає патріотизм, і тих, хто на перший план ставить неупередженість, плюралізм інформації та критичність щодо влади. Редакції, що транслюють політичну інформацію, працюють або на кошти медіавласників, або за рахунок різноманітних грантів.
Література
- Мукомела О. Г., Рубан В. А., Слободянюк Р. Д. та ін. Історія партійно-радянської преси України. Київ : Вища школа, 1989. 359 с.
- Історія української преси XX століття. Хрестоматія / Упоряд. О. Г. Мукомела. Київ : Наша культура і наука, 2001. 352 с.
- Карпенко В. Преса і незалежність України. Практика медіа-політики 1988–1998 рр. Київ : Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка ; Нора-Друк, 2003. 350 с.
- Павлів В. Синдром програної війни. 12 есе про Олександра Кривенка. Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2004. 84 с.
- Дуцик Д. Політична журналістика. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. 138 с.
- Георгієвська В. Генеза партійної преси в Україні (1989–2013 рр.): джерелознавчий аспект // Наукові записки Інституту журналістики. 2014. Т. 56. С. 363–369.
- Георгієвська В. Партійна преса на Східній Україні початку ХХ століття // Образ. 2015. Вип. 3. С. 75–81.
- Георгієвська В. Партійна преса українських боротьбистів // Образ. 2018. Вип. 2 (28). С. 78–84.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Воронова М. Ю. Історія журналістики політичної в Україні // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Історія журналістики політичної в Україні (дата звернення: 29.04.2024).
Оприлюднено: 27.03.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
