Авторитаризм

Авторитари́зм (фр. autoritarisme, від лат. au(c)toritas — влада, вплив) — політичний режим, який ґрунтується на необмеженій владі однієї особи або групи осіб при збереженні окремих економічних, духовних, громадянських свобод; спосіб правління з обмеженим плюралізмом; соціально-політична система, заснована на підпорядкуванні державі чи її лідерам; соціальна установка або риса особистості, що характеризується впевненістю в тому, що в суспільстві повинна існувати сувора й безумовна відданість вождю, беззаперечне підпорядкування людей авторитетам і владі.

Упровадили термін у науковий вжиток для позначення певного набору соціальних характеристик, властивих як політичній культурі, так і масовій свідомості загалом, та запропонували його найповніше осмислення теоретики Франкфуртської школи неомарксизму (М. Горкгаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе, Е. Френкель-Брунсвік, Д. Левінсон, Р. Сенфорд).

Характеристика

Авторитаризму притаманні: автократизм або невелика кількість носіїв влади (диктатор, монарх, тиран, військова диктатура, олігархічна група); непідконтрольність влади народу, звужені або зведені нанівець дії принципів виборності державних органів і посадових осіб, підзвітності їх населенню; ігнорування принципу поділу влади, домінування глави держави, виконавчої влади чи військової, обмеження ролі представницьких органів (асоціацій, об’єднань, союзів тощо); рекрутування панівної еліти не за допомогою конкурентних виборів, а завдяки кооптації, призначення згори; непрозорість кадрової політики, яка призводить до появи замкнутої в собі правлячої верхівки (номенклатури, кліки тощо); монополізація влади і політики, недопущення реальної політичної опозиції й конкуренції; мотивом державної служби виступають не інтереси суспільства чи держави, а особиста відданість особі, що персоніфікує владу; відмова від тотального контролю над суспільством, існування неконтрольованих владою сфер суспільного життя (незалежних профспілок, професійних об’єднань творчої інтелігенції, молодіжних організацій тощо); невтручання держави в економіку, заохочення ринкових механізмів саморегулювання суспільного життя (заохочення прагнення людей до трудової активності, придбання власності, акцій, участі в різноманітних економічних програмах); домінування командних, адміністративних методів державного управління (безумовне виконання розпоряджень, наказів, директив), не виключено застосування терору й політичних репресій; позбавлення гарантій безпеки особи у взаєминах із владою; головною опорою авторитарних режимів є домінуючі вертикальні силові структури влади (армія, каральні органи, спецслужби); практика імітації виборів (при повній відсутності найменшої можливості приходу до влади представників опозиції); існування політичних партій, але під жорстким контролем правлячої особи або угруповання; підконтрольність ЗМІ.

Види авторитаризму

військово-бюрократична диктатура (диктатура військової й бюрократичної еліт, обмежене залучення громадських інтелектуалів-професіоналів до формування політичних пріоритетів — режими Г. А. Насера в Єгипті, Х. Перона в Аргентині, «чорних полковників» у Греції, С. Хусейна в Іраку, військові хунти в Бразилії, Перу);

корпоративний авторитаризм (співробітництво значних економічних конгломератів як противага заідеологізованості та однопартійності в політичній системі — режими Ф. Франко в Іспанії, А. Салазара в Португалії);

дототалітарний авторитаризм (перехідний режим від демократії до тоталітаризму, за якого соціальна група, що представляє тоталітарну утопію, ще не утвердила свою владу, але поступово обмежує діяльність груп інтересів громадянського суспільства й церкви — Німеччина напередодні приходу до влади А. Гітлера та у перші роки його правління);

постколоніальний авторитаризм (мобілізаційний режим, властивий колишнім колоніям на шляху до незалежності, намагання демократизувати суспільство супроводжується обмеженням політичного плюралізму в умовах нестабільного економічного розвитку);

етнічна (расистська) квазідемократія (повна мобілізація влади етнічною чи національною меншістю з обмеженням громадянських прав представників інших національностей — ПАР);

традиційні режими (закриті режими спадково-родового та династичного правління, з монолітною структурою політичної еліти — сучасні абсолютні монархії — держави Перської затоки, Непал; дуалістичні монархії — Марокко, Йорданія, Кувейт);

егалітарно-авторитарні режими (закриті режими з монолітною структурою й руйнуванням інституту приватної власності — РФ, Білорусь, Алжир, Бірма, Гвінея, Мозамбік, Танзанія, В’єтнам, Китай, Куба, Венесуела);

авторитарно-інегалітарні режими (режим із диференційованою структурою еліти, яка вступає в контакт з економічно привілейованими групами приватних інтересів, через закритість режиму населення залишається бідним і безправним — фашистські й нацистські режими);

змагальні олігархії (режими з пасивною соціальною базою, але відкритістю до участі в політиці різних представників великого капіталу — деякі країни Латинської Америки);

традиційні авторитарні режими олігархічного типу — Гватемала, Куба до 1959, Нікарагуа до 1979;

гегемоністський авторитаризм нової олігархії — Камерун, Туніс, Філіппіни при Ф. Маркосі (1972–1985);

теократичні режими (політична влада сконцентрована в руках духовних осіб — Судан, Кувейт, Катар, Саудівська Аравія, Іран після 1979);

неототалітарні режими — владу контролює одна партія, інші партії або не існують, або мають декоративний характер (режими інституційно-революційної партії в Мексиці, БААС у Сирії, в КНДР);

персональна тиранія (влада належить диктатору й спирається на розгалужений поліцейський апарат) — персональна тиранія Барре в Сомалі (1969–1991), Дювальє в Гаїті (1957–1986), Аміна в Уганді (1971–1979), Сомоси в Нікарагуа (1936–1979).

Різновидом персональної тиранії є султанізм — крайня форма патримоніального родового, спадкового правління за відсутності опозиції, політичного плюралізму та пасивної участі населення в політиці.

За авторитаризму відбувається формалізація й вихолощення справжнього організаційного та регулятивного сенсу політичних процедур та інститутів, що пов’язують державу й суспільство. За авторитаризму політична доцільність завжди бере гору над правом і законністю.

Авторитаризм як форма політичної влади часто поєднується з автократією і диктатурою (форма здійснення влади). Авторитаризм займає проміжне місце між демократією й тоталітаризмом: за диктаторською природою влади, необмеженою законами і демократизмом, він близький до тоталітарного режиму; збереженням автономності окремих суспільних сфер, особливо приватного життя, авторитаризм близький до демократії. Авторитаризм розглядають як «компроміс» між тоталітаризмом і демократією, він є перехідним як від тоталітаризму до демократії, так і навпаки.

Засади і ступені авторитаризму можуть бути різними: від раціональних, виправданих ситуацією (стан війни, суспільна криза, соціальні або національні конфлікти тощо) до ірраціональних, коли авторитаризм переходить у крайню форму — тоталітаризм, деспотизм. Авторитаризм вважаться природним і виправданим в умовах зламу старих соціальних структур, у процесі переходу від традиційного стану суспільства до індустріального рівня.

Популярність авторитарних режимів у світі продиктована їх перевагами, особливо відчутними в екстремальних ситуаціях: здатністю забезпечити суспільний порядок, здійснити швидко реорганізацію суспільних структур, без зволікань прийняти управлінське рішення, сконцентрувати зусилля й ресурси на вирішенні нагальних конкретних проблем тощо. Зазначене надає авторитаризму привабливості й спонукає владні структури й окремі політичні сили посттоталітарних країн (зокрема України) до застосування його методів як достатньо ефективного засобу проведення (чи імітації) радикальних економічних, політичних, соціальних реформ.

Література

Linz J. J.Totalitarian and Authoritarian Regimes. Colorado : Lynne Rienner Publishers, 2000. 343 p.
Ezrow N. M., Frantz E. Dictators and Dictatorships: Understanding Authoritarian Regimes and Their Leaders. London : A&C Black, 2011. 313 p.
Sharp G. From Dictatorship to Democracy: A Conceptual Framework for Liberation. New York : The New Press, 2012. 160 p.
Рябчук М. Специфічна сила «слабкої держави»: інституалізація авторитаризму у пострадянській Україні // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса. 2013. Вип. 4. С. 105–126. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzipiend_2013_4_12
Wahman M., Teorell J., Hadenius A. Authoritarian regime types revisited: updated data in comparative perspective // Contemporary Politics. 2013. Vol. 19. № 1. P. 19–34.
Шаповаленко М. В. Хвилі авторитаризму/демократії в концепціях демократизації // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Серія: Питання політології. 2014. № 1132. Вип. 27. С. 30–35. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKhIPPO_2014_1132_27_6
Ченовет Е., Стефан М. Дж. Чому ненасильницький спротив ефективний. Стратегічна логіка громадянського конфлікту / Пер. с англ. С. Гіріка. Київ : Кліо, 2014. 204 с.
Seeberg M. B. State Capacity, Economic Control, and Authoritarian Elections. New York : Routledge, 2018. 192 p.

Автор ВУЕ

Б. Л. Дем’яненко