Авіаносець

Авіаносець США "Джон Стенніс" й авіаносець Великої Британії "Ілластеріес"

Авіано́сець — бойовий надводний корабель, основною ударною силою якого є авіація. Має польотну палубу та інші засоби забезпечення злету, посадки і базування літаків та/або вертольотів (ангари, технічні засоби обслуговування і заправки авіатехніки), засоби управління та забезпечення польотів.

Будівництво авіаносців як кораблів окремого класу розгорнено після Першої світової війни. Перші з них мали на борту 20–30 літаків. Головною ударною силою флоту у міжвоєнний період уважалися лінкори, авіаносці ж призначалися для дій у складі з’єднань великих надводних кораблів з метою ведення розвідки, протиповітряної оборони, нанесення палубною авіацією ударів по корабельних угрупуваннях противника, коригування артилерійського вогню лінкорів і крейсерів. На початку Другої світової війни у складі флотів провідних країн світу налічувалось авіаносців: у США — 5, Великій Британії — 7, Японії — 6, Франції — 1, Німеччині — 1 (недобудований).

Під час Другої світової війни напад японської авіаносної авіації на Перл-Харбор, США (грудень 1941) і особливо бойовище біля о. Мідвей, США (червень 1942) підтвердили, що лінкори втратили значення, поступившись місцем авіаносцям. Це прискорило їх будівництво, насамперед у США, Великій Британії та Японії. З’явилися різні підкласи авіаносців: важкі, легкі, конвойні.

Усього за роки Другої світової війни було побудовано 194 авіаносців (з урахуванням добудованих у перші повоєнні роки). Важкі авіаносці мали на борту по 100–120 літаків. Їх використовували для знищення сил флоту в морі й на базах, авіації на аеродромах і в повітрі, руйнування важливих берегових об’єктів, захисту та пошкодження океанічних і морських комунікацій, забезпечення переходу і висадки морських десантів та боротьби з десантами противника. Для вирішення цих завдань було створено спеціальні авіаносні ударні з’єднання.

Після Другої світової війни будівництво авіаносців досягло найбільшого розвитку у ВМС США, де їх, у зв’язку з оснащенням авіації ядерною зброєю, було визнано головною ударною силою флоту. Подальша спеціалізація спричинила появу нових підкласів: ударних, протичовнових і десантних вертольотоносців, з’явилася тенденція використання ударних авіаносців у багатоцільовому варіанті (ударному і протичовновому).

На сучасному авіаносці може базуватися до 100 літаків, зокрема штурмовики — носії звичайної і ядерної зброї, винищувачі, літаки радіолокаційного дозору, протичовнові літаки тощо. Авіаносці перебувають на озброєнні армій США, Великої Британії, Франції, Австралії, Аргентини, Бразилії, Індії й Іспанії.

Недоліки: велика ймовірність виникнення пожеж за наявності на борту великої кількості вогненебезпечних і вибухонебезпечних речовин, що робить авіаносці уразливими для звичайної зброї; скутість у маневрі під час випуску і прийому літаків; залежність використання палубних літаків від погодних умов (коливання — не більше 5–6 балів).

Література

Балакин С.А., Дашьян А.В., Морозов М.Э. Авианосцы Второй мировой. Москва, 2006.
Каторин Ю.Ф. Авианосцы. Санкт-Петербург, 2010.

Автор ВУЕ