Агрохімія
Агрохі́мія (від агро… і хімія) — наука, що вивчає склад, будову, перетворення та властивості речовин, біохімічні процеси, які відбуваються в ґрунті та рослинах, з метою поліпшення родючості ґрунтів і підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Підвалини агрохімії як науки було закладено у середині 18 ст. (відомі виписки ученого того часу А. Таєра про застосування добрив, антифлогістична система А. Лавуазьє). Початок сучасної агрохімії закладено в 1820-х у дослідах Ж. Буссенго, Ю. Лібіха, П. Дегерена, Г. Гельрігеля, Н. Соссюра, які сформували основи сучасних уявлень щодо мінерального живлення рослин.
На теренах України перші дослідні станції з’являються з середини 19 ст. Полтавське дослідне поле відкрито 1888 за активної участі А. Зайкевича (1842–1915), який вперше запропонував, крім основного, рядковий спосіб внесення суперфосфату під цукрові буряки. На початку 1880-х А. Зайкевич вдосконалив методику і практику організації дослідних полів у бурякосійних губерніях. Його справу продовжив М. Єгоров, який став фундатором Сумської дослідної станції, керував нею впродовж 1905–1908, а з 1915 його обрано завідувачем кафедри агрономії при Харківському університеті. Тут при дослідному полі створено агрохімічну лабораторію, збудовано вегетаційний будиночок і встановлено лізиметри, а з 1934 він очолив кафедру агрохімії Харківського сільськогосподарського інституту. Його розробки стосуються регулювання фосфатного режиму у ґрунті та систем удобрення у польових сівозмінах. Значний внесок у розвиток вітчизняної агрохімії здійснив Б. Рождественський (1874–1943), особливо в розробці й удосконаленні методики дослідної справи. Польові досліди С. Франкфурта в мережі Всеросійського товариства цукрозаводчиків, проведені в 1890-1910-х, нині є актуальними. За його ініціативою в 1903 створено лабораторію агрохімії в межах Всеросійського товариства цукрозаводчиків. Згодом на її базі виникла низка науково-дослідних установ, серед яких і майбутній Інститут землеробства. 1912 з його участі засновано Миронівську дослідну станцію.
Одним із організаторів агрохімічної дослідницької справи в Україні був О. Душечкін, який у 1920–1930 створив близько 10 науково-дослідних установ. З 1930-х суттєвий внесок у розвиток агрохімії зробили П. Власюк, П. Дмитренко, О. Вишинський, О. Лазурський (Київська школа, Інститут землеробства), М. Шкварук, М. Деменчук, І. Карасюк (Уманська школа), П. Горшков, І. Колоша, А. Серднюк (Київська школа, НУБіП); М. Гіліс, Г. Крилова, І. Коцюба, Є. Козак (Львівська школа). Старше покоління агрохімічної генерації Харківської школи розширило і поглибило наук. надбання своїх попередників. Серед них О. Соколовський, О. Грінченко, Г. Гринь, О. Можейко, Ф. Мацков (ХСГІ), П. Левенець, О. Бацула, Г. Дуда, А. Бука, Б. Носко, А. Христенко, М. Лісовий, М. Шевчук, А. Фатєєв та ін. Сучасна українська школа агрохімії продовжує справу, розпочату їх попередниками. Ось їх імена: М. Господаренко, В. Лопушняк, В. Польовий, В. Гамаюнова, С. Дегодюк, А. Бикін та ін.
Література
- Управитель, или Практическое наставление во всех частях сельского хозяйства : в 6 ч. / Пер. с нем. В. А. Левшина. Москва, 1809–1810.
- Дмитренко П. О. Агрохімічні дослідження Д. М. Прянишнікова та їх розвиток в Україні. Київ : Урожай, 1968. 214 с.
- Павлюк С. П. Традиційне хліборобство України: агротехнічний аспект. Київ : Наукова думка, 1991. 224 с.
- Дегодюк Е. Г. Шляхи поступу агрохімічної науки в Україні — у вимірі часу Інституту землеробства // Землеробство. Київ : Нора-Прінт, 1999. № 73. С. 19–27.
- Вергунов В. А. Нариси історії аграрної науки, освіти та техніки. Київ : Аграрна наука, 2006. 492 с.
- Носко Б. С. Сторінки історії агрохімічних досліджень в Україні. Харків, 2015. 292 с.
