Адміністративно-командна система

Адміністрати́вно-кома́ндна систе́ма — економіко-управлінський термін, запроваджений Г. Поповим для означення способу організації суспільних відносин, характеристики суті радянської системи управління. Для означення цього явища також вживалися терміни «мілітаризирована економіка» та «військовий соціалізм». Основні риси адміністративно-командної системи: жорсткий централізм в господарському житті на основі державної власності; залучення переважно позаекономічних методів управління, панування партійно-державної номенклатури, відсутність реальної економічної свободи й демократії. Упровадження адміністративно-командної системи мало місце у країнах Східної Європи та Азії у першій половині 20 ст. Порівняна відсталість цих регіонів у галузі народного господарства й соціально-економічній сфері в цілому зумовили погіршення становища великих мас населення даних країн. Це спричинило швидке поширення соціалістичної ідеології радянського зразка, частиною якої була ідея планової економіки. Значного розвитку явище, що позначається терміном «адміністративно-командна система», набуло в СРСР для визначення способу економічної організації суспільства, за якого всі питання вирішують державні органи. Провідними рисами адміністративно-командної системи на місцях були демонстративна повага до влади, прагнення підкорятися, формальна старанність, відсутність ініціативи, небажання йти на ризик. Особисті амбіції, вияв ініціативності й енергійності сприймалися як негативні риси. Популяризувалися «справедливий» розподіл благ, зрівнялівка, орієнтація не на результат, а на думку оточення, культивувалася ілюзія єдності інтересів влади й народу. Провідними методами практичного функціонування адміністративно-командної системи були: директивне планування виробництва, розподіл виробленої продукції між споживачами через органи матеріально-технічного постачання чи торгівлі, формальний характер економічних важелів (ціни, зарплати, банківський процент), адміністративні заохочення й стягнення як суттєві засоби мотивації виробничого ентузіазму працівників.

В Українській РСР у рамках адміністративно-командної системи неодноразово робилися спроби розв’язання економічних проблем, однак, як правило, у періоди екстенсивного розвитку економіки. Це спричинило поступову селекцію управлінців нового типу. Для забезпечення функціонування адміністративно-командної системи керівництво республіки часто застосовувало не політичні чи економічні, а власне командні методи вирішення кадрових і тактичних питань політичного, адміністративного й господарського життя.

Література

1. Шаповал Ю. Людина і система. Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні. Київ : Наукова думка, 1994. 271 с.
2. Баран В. Україна 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. Львів : НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, 1996. 447 с.
3. Панченко П. та ін. Україна: друга половина ХХ століття: Нариси історії. Київ : Либідь, 1997. 352 с.
4. Маля М. Радянська трагедія: історія соціалізму в Росії 1917–1991 / Перекл. з англ. Київ : Мегатайп, 2000. 608 с.
5. Кухта Б. Політична еліта (кратократичний аспект). Львів : ЦПД, 2011. 420 с.
6. Задорожний В. Фінансові інструменти регіональної політики соціально-економічного розвитку в Україні // Економіка і регіон. № 3 (52). 2015. С. 46–54.

Автор ВУЕ

• П. В. Киридон

Покликання на цю статтю: Киридон П. В. Адміністративно-командна система // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Адміністративно-командна система (дата звернення: 3.05.2024).