Академізм
Академі́зм (фр. académisme, від académie — мистецький навчальний заклад) — напрям, що склався в мистецьких академіях 16–19 ст. і ґрунтувався на догматичному наслідуванні зовнішніх форм класичного мистецтва (античного та епохи Відродження).
Виник в Італії (болонська школа живопису, заснована близько 1585), поширився в багатьох країнах Європи з утворенням академій мистецтв у Парижі (1648), Відні (1692), Берліні (1694), Петербурзі (1757), Лондоні (1768). Академізм сприяв систематизації художньої освіти, закріпленню класичних традицій, що, проте, перетворювалися ним на систему канонів і приписів. У живопису перевага надавалася рисункові.
Первинне формування поняття й розвиток академізму в образотворчому мистецтві пов’язане з заснуванням Л. Карраччі та його двоюрідними братами Агостіно й Аннібалє Карраччі близько 1585 школи для художників. Остання спочатку отримала назву «Академія прагнучих» («Accademia Desiderosi»); згодом перейменовано на «Академію спрямованих вірним шляхом» («Accademia degli Incamminat»). Замість загальноприйнятого раніше учнівства у окремого майстра-живописця та переймання його індивідуальної манери, учням академії пропонувалася спеціально розроблена методика для вивчення досягнень минулого. В Академії братів Карраччі навчали практичним професійним навичкам та викладали деякі теоретичні предмети: перспектива, історія, міфологія тощо. У навчальному процесі широко пропагувалось вивчення натури, викладалась також анатомія. Однак натура мала перероблятись й удосконалюватись відповідно до ідеалів й канонів краси Високого Відродження. Однією з педагогічних новацій Болонської академії стало присудження нагород за кращі навчальні (найчастіше випускні) роботи.
Поняття «Болонський академізм» не збігається з поняттям «Болонської школи» як однієї зі шкіл італійського живопису 14–18 ст., але є одним з її складників. Окрім Академії братів Карраччі, в Італії 16–17 ст. існували численні музичні заклади з подібною назвою, наприклад, Болонська академія, заснована 1666 на базі міських музичних товариств (пізніше Болонська філармонічна академія). На відміну від образотворчого мистецтва, в музичній культурі термін «академізм» не набув значного поширення. Навчальний заклад братів Карраччі швидко здобув неабиякий авторитет у мистецькому середовищі й знайшов чимало прихильників. Серед послідовників Л. Карраччі був Ґ. Рені, який очолив Академію 1619 після смерті Л. Карраччі.
Значними кроками в поширенні принципів академізму стало заснування Королівської академії живопису й скульптури у Парижі (1648), Академії мистецтв у Берліні (1699), Імператорської академії мистецтв у Петербурзі (1757), Академії образотворчих мистецтв у Відні (1772) та низки подібних навчальних закладів в інших містах Європи. У художніх академіях вперше в європейській художній культурі почалась «академізація» мистецтва, тобто вироблення єдиної загальноприйнятої методики професійної мистецької освіти та надання статусу норми, канону, зразка певним художнім формам й конкретно-історичним напрямам.
Вважаючи сучасність негідною справжнього, «високого» мистецтва, академізм протиставив їй позачасові й позанаціональні норми, ідеалізовані образи, далекі від реальності й суспільного життя сюжети (антична міфологія, Біблія, стародавня історія), що підкреслювалося умовністю моделювання, кольору і рисунка, театральністю композиції, жестів і поз.
Як окремий напрям (різновид класицизму) академізм остаточно склався в першій половині 19 ст. Класицистичний академізм використовує історичні алегоричні, міфологічні сюжети, створює ідеалізовані образи. В класицистичному академізмі досить помітною стала «тіньова» сторона академічної художньої освіти. Наголос на збереженні традицій та уніфікація навчальних методик і прийомів відсторонювали мистецтво від актуальних проблем сучасності, догматитизували його, ставали перешкодою на шляху розвитку творчої індивідуальності молодих митців.
У протиборство з академізмом вступали романтизм та реалізм. Під тиском художників-реалістів (у Росії — зокрема передвижників) і митців академізм видозмінювався, часом трансформуючись в еклектичне салонне мистецтво. Класицистичний академізм близький до поняття «салонне мистецтво». Однак у власне класицистичному академізмі поважне місце посідає ідейна (ідеологічна), громадянська тематика (які знаходять вираження в історичних та міфологічних жанрах), тоді як типове салонне мистецтво здебільшого схиляється до еротичної, куртуазної та пасторальної тематики.
У 20 ст. у деяких країнах академізм проявлявся в оновлених формах неокласицизму. Серед представників класицистичного академізму 19 ст. як Ж. О. Д. Енгр, А. Кабанель, В. Бугро, П. Деларош, Г. Семирадський, Ф. Бруні, К. Брюллов, О. Іванов та ін. Вплив ідеалістичної естетики академізму позначився також на розвитку українського мистецтва (окремі твори І. Сошенка, Г. Васька, Д. Безперчого та ін.). У Петербурзькій академії мистецтв у майстерні К. Брюллова, одного з провідних майстрів російського академізму, проходив навчання Т. Шевченко, що позначилось на його живописній спадщині як технічно, так і тематично. Використовуючи сюжети, прийоми й засоби академічного мистецтва, Т. Шевченко разом з тим критикував академізм як антиреалістичний напрям.
У 20 ст. термін «академізм» застосовують для характеристики митців з високого рівня професійною художньою освітою та реалістичних за стилістикою творів досконалого суто технічного виконання (при цьому йдеться про побудову композиції, гармонійність колориту, техніку накладання фарби та інші подібні класичні аспекти живопису). Термін використовується, наприклад, у контексті творчості І. Глазунова, О. Шилова та ін. Термін «академізм» застосовують також для визначення будь-якої канонізації, перетворення на непорушну норму ідеалів і принципів мистецтва минулого.
Література
- Pevsner N. Le accademie d’arte. Torino : Einaudi, 1982. 345 p.
- Видинеев В. Н. О понятиях «декоративность» и «академизм» в живописи // Философия образования. 2015. № 2 (59). С. 164–173.
