Акреція у міжнародному праві
Акре́ція у міжнародному праві — природне збільшення території держави шляхом тривалого процесу нагромадження (під впливом течії води) піску у дельті ріки чи внаслідок появи острова вулканічного походження у межах територіальних вод.
У відкритому морі такі острови (вони мають підніматися над рівнем води, тобто не покриватися нею під час припливу) включаються до території держави, яка першою нотифікувала про це інші держави, за умови, що останні не висловили істотних заперечень. Надалі щодо таких нових територій діє доктрина так званих історичних правопідстав. При цьому за Конвенцією ООН по морському праву 1982 острови, які є непридатними для підтримання життя людини чи для самостійної господарської діяльності (скелі), не мають своїх виключних (морських) економічних зон і континентального шельфу (ст. 121). Якщо ж явище акреції спостерігається у межах територіальних вод, воно може впливати на переміщення уперед морського кордону прибережної держави. Можливе також природне збільшення території однієї держави за рахунок іншої внаслідок, наприклад, зміни русла ріки чи нагромадження ґрунту новою течією. Проте це потребує врегулювання між суміжними державами.
З погляду міжнародного права і практики (зокрема України) державний кордон проходить, як правило, на судноплавних річках по середині головного фарватеру, або тальвегу, а на несудноплавних — по їх середині. У разі зміни тальвегу відбувається відповідна зміна лінії кордону, тоді як при відхиленні в той чи інший бік русла несудноплавної річки кордон залишається на середині старого русла, навіть коли воно висохло. Для того щоб кордон пролягав по новому руслу, треба заздалегідь передбачити це угодою або укласти таку угоду за фактом природних змін.
Література
- Міжнародне право / Ред. М. В. Буроменський. Київ : Юрінком Інтер, 2006. 336 с.
