Акустична теорія мовлення
Акусти́чна тео́рія мо́влення (від дав.-гр. ἀϰουστιϰός — такий, що стосується слуху) — концепція фізичних особливостей діяльності мовця як побудови звукового повідомлення через звукові коливання. Підґрунтя цієї теорії закладене у працях німецького фізика 19 ст. Г. Гельмгольца. У 20 ст. найавторитетнішими розробниками акустичної теорії мовлення стали Г. Фант і Дж. Фланаган.
Головні положення теорії:
1) мовленнєві органи створюють аеродинамічні умови для виникнення звукових коливань, а ініціатором коливань є дихальна система людини, джерелом звука є голосові зв’язки й артикулятори;
2) мовний тракт діє як акустичний резонатор, що фільтрує й коригує спектр звукових коливань;
3) різноманітність звуків пояснює зміна розмірів і форм повітряних порожнин (площі поперечного розтину тракту) за допомогою мовленнєвих органів, що забезпечує трансформацію резонансних особливостей;
4) акустична модуляція повітряного струменя здійснюється трьома способами: голосовим, турбулентним (шляхом утворення вихорів) та імпульсним (раптовою зміною тиску повітря) тощо.
Для дослідження акустичного аспекту звукового мовлення використовують різноманітні пристрої (синтезатори, осцилографи, спектрографи, аудіометри тощо). Акустична теорія мовлення має прикладне значення і застосовується для синтезу звукового мовлення комп’ютерними системами, вдосконаленні засобів звукозапису, зв’язку.
Література
- Fant G. Acoustic Theory of Speech Production. The Hague, 1960.
- Flanagan J. L. Speech Analysis Synthesis and Perception. Berlin, 1965.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Селіванова О. О. Акустична теорія мовлення // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Акустична теорія мовлення (дата звернення: 8.05.2024).
