Антигона
Антигóна (грец. Ἀντιγόνη) — багатозначний термін.
1) У грецькій міфології та літературі — донька Едіпа, царя м. Фів, та Іокасти (в іншому варіанті — Евриганії, доньки царя флегіїв), сестра Ісмени, Етеокла та Полініка.
За трагедією Софокла, після синівської зради батька й вигнання його з м. Фів Антигона не полишила сліпого Едіпа у його поневіряннях. Повернулася на батьківщину лише після смерті старого, коли семеро вождів повели свої війська проти м. Фів. Брати Антигони не могли поділити між собою владу (Етеокл воював на боці дядька Креонта, а Полінік — його недругів) й обидва загинули у двобої. Всупереч наказу Креонта похоронити Етеокла з почестями, а Полініка залишити непохованим, Антигона благала Ісмену вдвох здійснити поховальний обряд — інакше душа Полініка не впокоїться у царстві мертвих. Налякана страхом смертної кари за порушення царської заборони, Ісмена відмовилася, й Антігона сама символічно присипала тіло брата землею. Схоплена вартою, вона полемізувала з царем-деспотом, веління якого порушили неписані закони й волю богів, і розгніваний Креонт наказав замурувати її живцем. Діалог Антигони та Креонта — ідейний центр трагедії Софокла: тут свавілля людини, що суперечить божественним законам, поступається «богів правді вічній».
В «Антигоні» Еврипіда син Креонта Гемон допоміг Антигоні поховати брата, тож Креонт вирішив стратити їх обох, але закоханих врятував Діоніс, який наказав Креонтові одружити пару й пророкував парі народження сина.
За іншою версією міфу, Креонт доручив Гемону стратити Антигону, однак Гемон обманув батька: запевнив його у виконанні страти, а насправді переховував дружину в пастухів, потай живучи з нею й виховуючи спільного сина. Коли хлопчик підріс і потрапив до м. Фів, Креонт упізнав його та знову затребував страти Антигони. Гемон дотримався своєї давньої обіцянки й вбив спершу Антигону, а потім себе.
У ще одному варіанті міфу Антигона разом з Ісменою поховали Полініка. Сестри намагалися втекти до Аргоса, але їх наздогнав дорослий син Етеокла Лаодамант та підпалив храм Гери, де вони сховались. Антигона та Ісмена згоріли живцем.
Наявна й версія, що Антигоні, спільно із дружиною Полініка Аргією, вдалося викрасти тіло брата й покласти його на поховальне вогнище поруч із тілом Етеокла, після чого Аргія втекла, а варта Креонта схопила Антигону. Існує також варіант міфу, за яким Антигона діяла одна й, не маючи достатньої фізичної сили, тягла тіло Полініка до багаття волоком, тож ділянка між місцями двобою братів та поховального вогнища називалася «волоком Антигони». В основі цієї сюжетної лінії — фіванські уявлення про магію священного поховального вогню: багаття тут горіло двома язиками полум’я, які не зливалися воєдино, оскільки кожен із них очищав душу одного з братів.
Антигона — символ дочірньої та сестринської любові та самопожертви. У літературі образ Антигони вивели у своїх творах Б. Брехт, Ж. Кокто, Ж. Расін та ін., у музиці — Д. Бортнянський, К. В. Глюк, Ф. Мендельсон, К. Сен-Санс.
2) Донька царя Фтії Еврітіона, яку батько одружив із Пелеєм, віддавши у посаг третину царства. Пелей випадково вбив Еврітіона на полюванні й врятувався від покарання втечею. Астидамія, дружина царя Акаста, який прихистив Пелея, прагнула його спокусити. Отримавши відмову, вона обмовила Пелея й звинуватила його у спробі зґвалтування. Антигону ввели в оману, сказавши, що Пелей зрадив її з іншою. У відчаї жінка покінчила життя самогубством.
3) Донька троянського царя Лаомедонта, сестра Пріама, яка так пишалася своїм красивим волоссям, що стала порівнювати його з волоссям верховної богині Гери. Розгнівана богиня перетворила волосся дівчини на гадюк. Однак боги пожаліли Антигону і під час купання перетворили її на чаплю, яка відтоді поїдає змій.
4) Астероїд, названий іменем Антигони (129 Antigone). Відкритий 05.02.1873.
Література
- Fraisse S. La mythe d’Antigone. Paris : Armand Colin, 1974. 262 р.
- Кун М. А. Легенди і міфи стародавньої Греції / Пер. з рос. О. М. Івченко. Київ : Мистецтво, 1996. 472 с.
- Ковбасенко Ю. І. Антична література. 3-тє вид., розшир. та доп.. Київ : Київський університет імені Бориса Грінченка, 2014. С. 133–141.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Наумовська О. В. Антигона // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Антигона (дата звернення: 10.05.2024).
