Арабо-ізраїльський конфлікт
Ара́бо-ізра́їльський конфлі́кт, протистояння між низкою арабських країн та арабськими радикальними угрупуваннями, що підтримуються частиною арабського населення Ізраїлю й підконтрольних йому територій, з одного боку та сіоністським рухом (див. Сіонізм), а від 1948 — Державою Ізраїль, з іншого. Основні сторони конфлікту — арабські країни та Ізраїль. Непряму участь у протистоянні брали також зовнішні а́ктори — США, СРСР, пізніше Росія, ЄС, міжнародні організації.
У рамках масштабного арабо-ізраїльського конфлікту також виділяється регіональний Палестино-ізраїльський конфлікт. Його зумовлено, насамперед, зіткненням територіальних інтересів єврейського й арабського населення Ізраїлю й підконтрольних територій (Західного берега річки Йордан і Сектору Гази). Саме цей конфлікт є джерелом політичної напруги та відкритих збройних зіткнень у Близькосхідному регіоні упродовж останніх десятиліть.
Арабо-ізраїльський конфлікт (Близькосхідний конфлікт) є одним із найтриваліших неврегульованих конфліктів у світі. Його витоки пов’язано зі спільністю території проживання, минулого, культурного ареалу арабів і євреїв на Близькому Сході.
Ескалація Арабо-ізраїльського конфлікту відбулася у 1940-х у зв’язку з постанням проблеми створення на місці підмандатної Палестини (мандат Великої Британії на цю територію діяв у 1923–1948) єврейської й арабської держав на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 181/11 від 29.11.1947. Арабські країни відмовилися визнавати цю резолюцію. Проте, дотепер вона залишається єдиним документом ООН, який фіксує кордони єврейської держави (її назву у документі не згадано).
Документ передбачав включення до складу єврейської держави регіонів Східної Галілеї, Ізреельської долини, переважної частини приморської рівнини й усієї пустелі Негев, а до арабської держави — Західної Галілеї, гір Юдеї й Самарії (за винятком м. Єрусалима) та частини приморської рівнини від м. Ісдуда (Ашдода) до кордону з Єгиптом. Міста Єрусалим та Віфлеєм передбачалося залишити під міжнародним контролем.
Важливість Арабо-ізраїльського конфлікту зумовлювало стратегічне значення регіону, його комунікаційні й геостратегічні переваги. На Близький Схід припадає третина світового видобутку нафти, у регіоні співіснують три світові релігії — юдаїзм, християнство та іслам.
Головні причини Арабо-ізраїльського конфлікту:
1) історико-територіальні (претензії арабського і єврейського населення на одні й ті ж території й відмінне трактування їхньої історії); 2) політико-ідеологічні (зіткнення проголошеного сіоністським рухом наприкінці 19 ст. курсу на створення єврейської держави з радикальною позицією низки арабських лідерів);
3) релігійні (існування спільних або близько розташованих святинь);
4) економічні (блокада стратегічних торговельних шляхів);
5) міжнародно-правові (невиконання сторонами рішень ООН та інших міжнародних організацій);
6) міжнародно-політичні (зацікавленість різних світових центрів у каталізації конфлікту на різних його етапах).
Перебіг конфлікту
Суперечності та протистояння між єврейським населенням підмандатної Палестини, арабським населенням цієї території та сусідніх країн розпочалися одразу після ухвалення рішення Генеральної Асамблеї ООН про поділ Палестини на єврейську й арабську держави.
- І етап (1948–1949) — Перша арабо-ізраїльська війна. Відразу після проголошення держави Ізраїль 14.05.1948 армії семи сусідніх арабських країн (Єгипет, Йорданія, Ірак, Сирія, Ліван, Саудівська Аравія, Ємен) вторглися на його територію й бомбардували м. Тель-Авів. Ізраїль отримав підтримку світового співтовариства, що полягала в наданні йому з боку США та СРСР військової допомоги. Ізраїль завдав арабам низку поразок й узяв під контроль частину територій, на яких передбачалося створення арабської держави, а також частину м. Єрусалима. Йорданія анексувала Західний берег річки Йордан і східну частину м. Єрусалима. Сектор Гази перейшов під контроль Єгипту. Війна завершилася в 02–07.1949 після укладення Ізраїлем угод про перемир’я з Єгиптом (24.02), Йорданією (03.04), Сирією (20.07). Угоди мали тимчасовий характер й не передбачали остаточного врегулювання територіальних питань. Вони встановлювали тимчасові кордони і створення демілітаризованих зон по обидва боки від них. Контроль за дотриманням перемир’я покладався на спеціальну комісію ООН. Таким чином, арабську державу в колишній підмандатній Палестині не було створено. Упродовж наступних років відбувся масовий виїзд євреїв із арабських країн до Ізраїлю внаслідок погромів і утисків та підтримка арабськими державами «партизанської війни» проти Ізраїлю членів арабських воєнізованих формувань з територій, контрольованих Єгиптом і Йорданією, а також із Сирії.
- ІІ етап (1956–1957) — Суецька криза, війна між Єгиптом з одного боку та коаліцією Ізраїлю, Франції та Великобританії з іншого. Приводом до війни стала націоналізація Єгиптом Компанії Суецького каналу, яка мала важливе значення для економік Франції та Великобританії. 29.10.1956 армія Ізраїлю атакувала Сектор Гази та Синайський півострів і швидко окупувала їх. Єгипет не погодився на заміну ізраїльських військ французькими і британськими, у відповідь на що дві європейські держави розгорнули наступальну операцію. Проте, протидія з боку Саудівської Аравії, СРСР і США призвела до відведення сил французько-британсько-ізраїльської коаліції з Синайського півострова в 03.1957 та їхню заміну миротворчими військами ООН. Пізніше Єгипет розпочав ремілітаризацію Синаю й висунув вимогу виведення миротворчих військ, що призвело до Шестиденної війни 1967.
- ІІІ етап (5–10.06.1967) — Шестиденна війна. Це зіткнення розпочалося з превентивної відповіді Ізраїлю на зростання військової активності Єгипту біля кордону, вимогу до миротворчих сил ООН залишити Синайський півострів. Крім того, Єгипет запровадив морську блокаду Ізраїлю, який отримував морським шляхом 80% життєво важливих продуктів. Упродовж шестиденного протистояння Ізраїль завдав нищівної поразки коаліції арабських держав (Єгипет, Йорданія, Сирія) й узяв під контроль стратегічно важливі території: Сектор Гази, Синайський пів-в, Голанські висоти та Західний берег річки Йордан. На захоплених територіях мешкало близько 6 млн. арабів. Таким чином, Ізраїль створив довкола себе «зону безпеки». На взятих під контроль територіях розпочалося створення воєнізованих поселень. 22.11.1967 Рада Безпеки ООН ухвалила Резолюцію 242, що закликала Ізраїль вивести війська з окупованих територій. Це рішення, однак, не було виконано.
- ІV етап (1973) — Війна Судного дня. 06.10.1973 у день юдейського свята Йом-Кіпур збройні сили Єгипту за військової допомоги СРСР і Югославії форсували Суецький канал й увійшли на Синайський півострів, втрачений внаслідок війни 1967. Того ж дня сирійські війська завдали невдалого удару по Голанських висотах. Після короткочасного відступу ізраїльські війська перейшли в наступ на південній ділянці фронту. Вони форсували Суецький канал і розгорнули наступ на м. Каїр. Єгипетські війська на Синайському півострові потрапили в оточення. 22.10.1973 Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію про негайне припинення військових дій. Між Єгиптом і Ізраїлем було укладено перемир’я, а 18.01.1974 — мирну угоду. Важливим наслідком цих подій стали Кемп-Девідські угоди та Єгипетсько-ізраїльський мирний договір 1979. Президент США Дж. Картер запросив президента Єгипту А. Садата і прем’єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна на саміт у м. Кемп-Девіді з метою обговорення можливості укладення остаточного мирного договору. 26.03.1979 М. Бегін і А. Садат підписали у м. Вашингтоні мирну угоду, яка формально завершувала війну між двома державами і встановлювала між ними дипломатичні й економічні відносини. Відповідно до умов угоди, Ізраїль повертав Єгипту Синайський півострів і визнавав т. зв. «законні права палестинського народу». Також було досягнуто принципової згоди обох сторін на надання автономії арабським мешканцям контрольованих Ізраїлем територій до остаточного розв’язання питання про їхній майбутній політичний статус.
- V етап (1982–2006, з перервами) — Ліванські війни. У 1982 Ізраїль втрутився у громадянську війну в Лівані з метою знищення баз Організації визволення Палестини (ОВП), з яких здійснювалися напади на Ізраїль і відбувалися обстріли північної частини країни. Згідно з офіційними даними ліванської сторони внаслідок вводу ізраїльських військ загинуло 18 тис. осіб, понад половину з яких складали комбатанти (бойовики ОВП, сирійські військовослужбовці та ін.). Це становило бл. 13% від загальної кількості загиблих за час громадянської війни в Лівані.
1985 Ізраїль вивів війська з Лівану, однак до 2000 залишав під своїм контролем буферну зону на півдні країни. 1994 укладено Ізраїльсько-йорданський мирний договір. Йорданія стала другою арабською країною, що нормалізувала відносини з Ізраїлем. У 2000 Ізраїль вивів свої війська з Південного Лівану. Однак 12.07.2006 підтримувана Сирією та Іраном ліванська шиїтська терористична організація Хезболла (араб. «Партія Аллаха») запустила кілька ракет по ізраїльських населених пунктах і атакувала позиції ізраїльських військ. Бойовики Хезболли перетнули ізраїльський кордон й захопили в заручники двох солдатів. Наслідком цієї провокації став початок нового збройного конфлікту. 11.08.2006 Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію 1701 (діє з 16.08), що передбачала припинення вогню й зобов’язувала Ізраїль вивести війська з Лівану, а бойовиків Хезбалли — роззброїти свої загони на півдні Лівану й передати цю зону під контроль ліванських урядових військ і контингенту ООН. Фактичні бойові дії припинилися 14.08.2006 після початку дії перемир’я.
- VI етап (з 1987) — інтифади (повстання палестинського народу) і збройні конфлікти в Секторі Гази. Перша інтифада розпочалася 1987 й завершилася створенням у 1993 Палестинської автономії. Друга інтифада триває з 2000. Провідну роль в обох інтифадах відіграє ОВП, створена Лігою арабських держав 1964. Внаслідок досягнутого компромісу в 1988 ОВП визнала Державу Ізраїль. У відповідь прем’єр-міністр Ізраїлю І. Рабін 1993 визнав ОВП як повноважного представника «палестинського народу». З 1993 триває інституціоналізований діалог між урядом Ізраїлю та ОВП щодо співіснування двох народів. Того ж року міністр іноземних справ Ізраїлю Ш. Перес та представник ОВП М. Аббас підписали в м. Осло мирні угоди, згідно з якими було створено Палестинську національну адміністрацію (ПНА), яка отримала контроль над частиною Західного берега річки Йордан і Сектором Гази. Згідно з «Угодами Осло» упродовж 5 років планувалося укласти остаточний документ і створити на територіях, зайнятих Ізраїлем 1967, Палестинську державу. Своєю чергою, ОВП зобов’язувалася визнати факт існування Ізраїлю і припинити терористичну діяльність. Проте остаточного врегулювання досягнуто не було. Ситуація стала особливо напруженою після перемоги у 01.2006 на підконтрольних ПНА територіях радикального ісламістського руху Хамас, визнаного в Ізраїлі та низці інших країн терористичним. Рух Хамас, що перебуває в опозиції до ОВП і партії Фатх, не визнавав «Угод Осло». Улітку 2007 відбувся збройний конфлікт між прихильниками партії Фатх і руху Хамас, унаслідок якого Сектор Гази перейшов під контроль Хамас, а частини Західного берега річки Йордан, на які поширюються повноваження ПНА, опинилися під контролем Фатх.
З літа 2007 Ізраїль посилив блокаду Сектору Гази, що триває дотепер.
2008–2009 відбувся збройний конфлікт між Ізраїлем та воєнізованими угрупуваннями Хамас, Ісламський джихад та Народний фронт визволення Палестини. Активна фаза конфлікту розпочалася з бомбардування Ізраїлем цілей у Секторі Гази і призвела до значних жертв серед мирного населення.
11.2012 відбулася операція Армії оборони Ізраїлю «Хмарний стовп» з метою знищення військової інфраструктури Сектору Гази і припинення ракетних обстрілів території Ізраїлю. 21.11 сторони домовилися про припинення вогню. Після повторних обстрілів ізраїльської території з Сектору Гази 2014–2015 Армія оборони Ізраїлю проводила аналогічні операції. Незважаючи на складну обстановку на території Палестини і Близького. 02.09.2010 відновлено прямі переговори між ПНА та ізраїльським урядом. Дотепер вони не дали остаточних позитивних результатів.
Конфліктогенними чинниками лишаються: статус м. Єрусалима, проблема повернення палестинських біженців, існування ізраїльських поселень на Західному березі річки Йордан, проблема кордонів Ізраїлю з Сирією і Ліваном. Неможливість їхнього ефективного розв’язання призводить до постійного загострення ситуації.
Література
- The Israeli-Palestinian Conflict: A Documentary Record, 1967-1990 / Ed. by Yehuda Lukacs. Cambridge: Cambridge University Press, 1992. 568 p.;
- Захарченко А. Арабсько-ізраїльський конфлікт: проблеми врегулювання на сучасному етапі. Одеса: Фенікс, 2009. 240 с.;
- Routledge Handbook on the Israeli-Palestinian Conflict / Ed. by J. Peters, D. Newman. London and New York: Routledge, 2013. 480 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Троян С. С. Арабо-ізраїльський конфлікт // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Арабо-ізраїльський конфлікт (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.03.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
