Арабська література (Ю. М. Кочубей)
Зміст
Історична довідка
У 18 ст. усі арабські країни, за винятком Марокко, втратили свій суверенітет і стали частинами Османської імперії. Придворна поезія за таких умов не розвивалася. У літературному житті продовжувалися середньовічні традиції. Активізувалися професійні оповідачі-меддахи, що переповідали історичні епопеї, наприклад, «Про подвиги Антари», «Про завоювання племені Бану-Хіляль» або розважальні сюжети із «Книги 1001 ночі».
Налагодився зв’язок ліванських християн-маронітів із Римом, що сприяло розвитку і літературних контактів, насамперед, у галузі теології, історії Церкви, патристики. У цей період низку філологічних праць і поетичних творів уклав маронітський архієпископ Германус Фархат (1670‒1732). Поштовхом до розширенням контактів із Європою стала також експедиція Наполеона Бонапарта в Єгипет (1798‒1801). Завдяки подальшій реформаторській діяльності еміра Мухаммада Алі (1769−1849) араби познайомилися з досягненнями західної цивілізації в галузі військової справи і технічних наук, а також і з літературним життям. До Бейруту прибували місіонери найголовніших європейських конфесій і розгортали серед арабів просвітницьку роботу: відкривали школи, які згодом переростали в коледжі, а потім і в університети — католицький Св. Жозефа і американський Бейрутський. Найпізніше на Сході з’явилася Російська імперія. Російське імператорське православне палестинське товариство відкрило низку шкіл і дві учительські семінарії (чоловічу і жіночу), де арабська молодь знайомилася не тільки з релігійною, але й світською літературою.
У другій половині 19 ст. літературне життя Арабського світу активізувалося у зв’язку з поширенням періодичної преси в Сирії і Лівані, але цензурні утиски султанської влади гальмували розвиток журналістики і друкованих видань, тому відбувалася міграція інтелектуальних сил, а з ними й видавничої справи, з Бейрута до Каїра. Тут режим наступників еміра Мухаммада Алі, маючи підтримку англійців, вів більш помірковану політику щодо преси і відкрив ворота для емігрантів. У Каїрі значну роль відігравав центр мусульманської науки аль-Азгар, який теж мав свої видання, але вони не могли рівнятися за якістю і змістом із газетами і журналами, прибулими з левантійськими журналістами. Арабська преса була наповнена віршами, невеликими оповіданнями і різного роду есе, з’явилися й переклади з європейських мов (з французької мови перекладав Наджіб Хаддад). Були спроби писати й більші твори, першим слід назвати Селіма аль-Бустані (1846‒1864). Популярність здобули прозові твори європейськи освіченого вченого-історика, християнина Джірджі Зейдана (1861‒1914): 22 історичні романи з арабської історії різних епох, у тому числі з часів фараонів, зародження ісламу, халіфатів та ін. (Українською мовою побачили світ два романи «Сини Гаруна ар-Рашіда» та «Сестра Харуна ар-Рашида»). У Єгипті перші прозові твори творилися за класичною традицією макам, хоча з меншою орнаментацією та з більшою наближеністю до реальності. «Оповідь Іси Ібн Гішама» Мухаммада аль-Мувайліхі (1858‒1930), опублікована спершу в журналі, у 1907 вийшла книгою і мала популярність серед читачів через критику єгипетської дійсності під режимом британської окупації. Цей твір вважається перехідним від «квіткового» (візерункового) стилю класиків минулих часів до сучасних виявів творчості арабських авторів.
Зміни на політичній арені впливали на життя народів, що перебували під режимом Османської імперії чи під владою західних колонізаторів. Будівництво Суецького каналу, повстання магдистів у Судані, повстання під проводом Орабі-паші (1842—1911), завоювання Північної Африки та експансія в Леванті французьких колонізаторів підривали владу султана на арабських землях, створювали інший політичний ландшафт і суспільні зрушення, що позначилося і на літературному процесі. На межу 19‒20 ст. припадає початок діяльності мусульманських реформаторів Джамаль ад-Діна аль-Афгані і Мухаммада Абдо, які модернізували практики ісламу. Їхні думки зустріли як позитивний відгук суспільства, так і гостру критику з боку закостенілого духовенства і деяких мусульманських і західних володарів, які бачили в реформах небезпеку для свого панування. Спроби апелювати до російського царя теж не знайшли відгуку. Ідеї модернізації суспільного життя мусульманських країн підтримував кримський просвітитель Ісмаїл-бей Гаспринський (1851‒1914), він започаткував у Каїрі видання газети арабською мовою на підтримку змін. Публіцистичні і художні твори М. Абдо і його учнів М. Рашіда Ріди, А. аль-Кавакібі й М.Л. аль-Манфалути, Мустафи Абд ар-Разика вплинули на розвиток арабської літератури, так само як і театральна та журналістська діяльність Якуба Сануа (1839−1912).
Подальшому розвитку арабської прози сприяла діяльність філологів сімейства аль-Бустані та спроби А. Ф. Шид’яка створити розлогий твір, до якого читачі частково були готова завдяки перекладам. Подією став перший реалістичний роман Мухаммада Хусейна Гейкала «Зейнаб» (1914) про будні сільських трударів. У Єгипті з’явилися поети-неокласики, які оспівували визвольні поривання арабів. Вони ще належали до кола наближених до трону хедива, стиль їхніх творів походив від класичної касиди. Набули популярності твори Махмуда Самі ал-Баруді (1839‒1904), який поплатився за свої антихедивські виступи засланням на Цейлон. Його послідовниками стали поети Ахмад Шауки (1868‒1932) і Хафіз Ібрагім (1871‒1932), твори яких і досі користуються любов’ю арабських читачів, бо вони наповнені патріотичними почуттями і правдиво показували життя простих людей. Їхні твори перевидають, вивчають у школах, п’єси Шауки ставлять у театрах. Ще за життя Хафіз Ібрагім був відзначений званням «Поет Нілу», а Ахмед Шауки здобув визнання як «Емір поетів», і це було сприйнято у всьому Арабському світі. Молоді єгипетські автори поступово відходили від класичних зразків і формували нову арабську прозову літературу: Абдаллах Надім (1854‒1896) виступив із критикою суспільних негараздів єгипетського суспільства; новеліст Махмуд Теймур (1894‒1973) змальовував правдиву картину життя єгиптян; Мухаммад Теймур (1892‒1924) працював у галузі театру, писав невеликі оповідання і шкіци. До цього кола долучилися прозаїки Аббас Махмуд Аккад і Саляме Муса, а також письменниці-жінки: Малік Хіфні-Насиф, Мейй Зіяде, Сельма Саїг.
Сирійсько-американська школа
На розвиток арабської літератури після Першої світової війни вплинула «сирійсько-американська школа» ― творчість авторів-емігрантів із Північної і Південної Америки, вихідців із Сирії, Лівану і Палестини. Вони створили у США письменницьку організацію «Ар-Рабіта аль-калямійя» («Асоціація пера»), що видавала журнал «аль-Фунун» («Мистецтва»). Серед письменників цієї групи ― Джубран Халіль Джубран (1883‒1931), автор творів арабською («Сльоза і усмішка», «Зламані крила», «Бурі»), а також низки англомовних творів. Визнання йому принесла філософська проза, і насамперед трактат – есе англійською мовою «Пророк» (1923), де він висловлює пантеїстичні ідеї, містичні пошуки осяяння, проголошує абсолютну свободу людини. Книгу було перекладено багатьма мовами (зокрема арабською, а також українською ― два різні переклади, 1995 та 2016), вона стала культовою серед певного кола інтелігенції західних країн.
Відомим письменником-емігрантом став Амін ар-Рейхані (1876‒1940), що відвідав майже всі країни Арабського світу, написав книги про життя мешканців цих країн, критикував жорстоке османське панування і виступав за розвиток освіти серед арабів. Найпопулярнішими стали ті його книги, що сприяли поширенню ідеї єдності арабів: «Арабські правителі», «Історія Неджда», «Серце Ірака», «Серце Лівану». До цієї школи належав і арабський письменник Михаїл Нуайме (1889‒1988). Після навчання у школі Російського Православного товариства в Лівані, він продовжив освіту в Полтавській православній семінарії, де захопився кращими творами і критичними думками М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Л. Толстого. Спочатку він публікувався як критик у збірнику «Решето» (Каїр, 1923), виступав проти застарілої моделі літературної творчості, яка міцно трималася зразків омейядської та аббасидської поезії, не оминав тодішніх авторитетів арабської літератури. Повернувшись 1932 року в Ліван, він зосередився на літературній творчості. Після Другої світової війни двічі відвідав СРСР, у тому числі й Україну, побував у Полтаві. Серед його творів біографія Дж. Х. Джубрана, філософська праця «Книга Мірдада» (вийшла англійською й арабськими мовами), три томи спогадів під назвою «Сімдесят…». У 1970‒74-х у Бейруті опубліковано його зібрання творів у 8 томах. Окремо слід відзначити його трактат-роздуми «Оддалік від Москви й оддалік від Вашингтона», написаний після поїздки в Москву (Бейрут, 1957). Опублікуватися в Москві російською, попри бажання автора, не вдалося, на заваді стали антитоталітарні, гуманістичні ідеї його творів.
Серед поетів «американців» помітне місце займає Ілля Абу Мади (1889‒1951).
Інтелектуальні сили арабських емігрантів у Південній Америці, переважно в Бразилії та Аргентині, об’єдналися в організації «Андалузьке товариство». Видавалися різні журнали, велася освітня робота. Важливу роль відіграли Мішель Н. Маалуф (1889‒1949), Хабіб Масуд, поети Рашід Селім аль-Хурі (ша‘ір аль-Караві) (1887‒1984), Ільяс Фархад, прозаїки Тауфік Курбан, Назир Зейтун. Вплив цієї еміграційної групи на загальноарабську літературу був невеликий. На Сході з’явилися поети, які орієнтувалися насамперед на англійську літературу і намагалися витіснити неокласиків. Найвідоміші з них А. Шукрі, А. Мазіні, а також Аббас Махмуд аль-Аккад, спадщина якого найповажніша. У Єгипті лідирувала група, що гуртувалася навколо журналу «Аполло», діяльність якого пов’язана насамперед з іменем поета Ахмада Закі Абу Шади (1892−1955). Це були поети романтичного спрямування: Ібрагім Нагі, Алі Махмуд Тага, Махмуд Хасан Ісмаїл. Із ними був пов’язаний один із попередників «оновлення» сирієць Халіль Мутран.
На розвиток літератури в Арабському світі вплинув прозаїк, критик, публіцист Тага Хусейн (1889‒1973). Він зазнав критики за дослідження «Про давню поезію» (1926), у якому піддав сумніву автентичність доісламської поезії. Відстоював прогресивні новації у сфері освіти, чистоту арабської мови. Автобіографічна книга «Дні», опублікована спершу в журналі «Аль-Гіляль» (1926‒1927), а пізніше окремо, принесла йому визнання в Арабському світі та в інших країнах.
Відомим письменником 30‒х був також Тауфік аль-Хакім (1898‒1987), що здобув освіту у Європі. Його «Нотатки сільського слідчого» (1937), у якому змальовано життя й ментальність єгипетських фелахів, насичене яскравими спостереженнями, адже тим слідчим був сам автор повісті. Також він автор багатьох п’єс, новел, повісті «Пташка зі Сходу», де описав своє життя в Парижі. Аль-Хакім не цурався експериментувати у своїх драматичних творах, в тому числі з мовою, і йому багато в чому завдячує арабський театр.
У перших рядах борців за «оновлення літератури» були письменники Сирії, Лівану і Єгипту, згодом про себе заявили й інші країни. В Іраку основними авторами 20 ст. були поети-традиціоналісти, борці за арабську єдність Джаміль Сидкі аз-Загаві (1863‒1936), Мааруф ар-Русафі (1875‒1945). Слідом за ними йшли Мухаммад Магді аль-Джавагирі (1899−1997) та Мухаммад Саліх Бахр аль-Улюм (1909—1984) — поети антиколоніального, прорадянського напрямку, які зазнали утисків і переслідувань влади. Серед прозаїків відомі Зу-н-Нун Айюб, Едмон Сабрі, письменники-реалісти, що піднімали гострі соціальні питання, відстоювали інтереси трудового народу. Серед сирійців ― поет Омар Абу Ріша (1910‒1990). У Тунісі — поет-попередник «оновлення» Абу аль-Касим аш-Шаббі (1909—1934), прозаїк Мухаммад Хазнадара, оригінальний драматург Махмуд Мас‘аді. Крайній Захід Арабського світу представлений великою збіркою «аль-Васит» (1911), де були опубліковані твори арабомовних письменників Мавританії, Сенегалу, Нігерії.
Знакове «оновлення» арабської літератури настало після Другої світової війни, яка захопила й арабські країни. Під її впливом змінилася географія Арабського світу, з’явилися нові держави, у деяких змінився режим. Серйозні наслідки для ідеологічних і політичних процесів у регіоні мала перемога патріотичних сил під проводом Гамаля Абд ан-Насера в Єгипті, яка продовжилася в антимонархічній революції в Іраку; у Йорданії влада утвердилася в руках династії Гашимітів. Справжні війни проти національних сил колонізатори розв’язали у Ємені (Аден) та Алжирі. Але найгіршу спадщину для арабів колонізатори залишили в Палестині, де закріпився спонсорований ними сіоністський режим і де донині проливається кров.
Другою тяжкою спадщиною є наслідки вторгнення совєтських військ в Афганістан, де на тлі національно-визвольної боротьби виникли радикальні угруповання «Талібан», «аль-Каїда», а нині в регіоні розгорнула операції радикальна організація «Ісламська держава».
Арабська література продовжувала свій розвиток, намагаючись вийти на рівень західних і східних літератур. Цьому сприяло встановлення миру, посилення міжнародних контактів і зміни в суспільному житті самих арабських країн і, насамперед, у розгортанні національно-визвольного руху, який руйнував колоніальну систему і розкривав нові можливості для творчості молодих прозаїків і поетів, хоча не завжди умови їхнього життя сприяли цьому. Після війни у багатьох країнах ще залишалися рудименти колоніальної залежності в політиці, була слабкою економіка, низький рівень освіти (високий відсоток неписьменності), дуже тонкий прошарок інтелігенції. Та це не відлякувало творчих, патріотично налаштованих людей від творення культури свого народу в усіх галузях, йшлося не тільки про літературу, а й про музику, образотворче мистецтво, архітектуру, театр.
Письменники продовжували засвоювати жанрово-стильові досягнення своїх арабських попередників, водночас надихалися сучасністю, приглядалися до життя простих людей, своїх земляків, і порівнювали його з життям інших народів. Швидше і повніше доходили в арабські столиці нові віяння літератур Заходу, значно збільшилася кількість перекладених на арабську мову творів англійських, французьких, російських авторів. В авангарді, як завжди, були Єгипет, Сирія, Ліван, із великими труднощами відстоювала свої права арабська мова в країнах Магрибу. Як і в попередній період, центрами літературного життя ставали громадсько- літературні журнали: у Єгипті («Аль-Гіляль», «Роз ель-Юсеф»), у Лівані («Аль-Адаб», «Ші‘р»), в Іраку («ас-Сакафа аль-джадіда»). З’явилося багато менш відомих журналів, які щодалі ставали впливовішими, деякі з них видавалися за кордоном: у Лондоні, Парижі, на Кіпрі.
Поезія вільного вірша
Новий етап розвитку поезії спричинила в Іраку «поезія вільного вірша» (ші‘р хурр). Цьому передували роки експериментування з арабською просодією у багатьох арабських країнах. Була поезія, створена за канонічними правилами аруду, а в нових віршах бралися за основу не відомі тисячолітні схеми, а різні розміри чи їх елементи і, таким чином, збагачувалася ритміка твору.
У 1947 з’явилися вірші іракської поетеси Назік аль-Маляіка (1923‒1992) «Холера» і Бадр Шакер ас-Сайяб (1926‒1964) «Чи була це любов?», у яких автори не дотримувалися правил аруду. Дослідники відзначають, що вони сповідували манеру англомовних поетів Езри Паунда і Т. С. Елліота. Ці поети мали послідовників серед творчої молоді в Арабському світі. Попри критику, «поезія вільного вірша» донині тримає провідне місце в поезії арабів. Серед прихильників «вільного вірша» ― ліванці Юсуф аль-Халь (1917‒1987) і Халіль Хаві (1919‒1982). Подібно до іракських авторів, у творах вони зверталися до міфологічних образів Близького Сходу і Біблії, виступали з патріотичних і демократичних позицій; часто вживали іноземні слова, застосовували переноси слів і фраз і т. п.
Популярності набули твори сирійського поета Алі Ахмада Саїда Есбера (нар. 1930, псевдонім «Адоніс»). Він засвоїв багато з творчого доробку французьких символістів і сюрреалістів і зумів збагатити поезію арабів та вплинути на подальший розвиток літературних смаків арабського читача.
Улюбленцем арабської молоді був сирійський поет і дипломат Нізар Каббані (1923‒1998) — співець жінки і кохання, краси і природи. Але й він не уникнув теми політики, про що свідчать збірка 1967 «На полях зошита поразки», де йдеться про гіркі поразки арабів у війні проти сіонізму, а також вірш «Джаміля Бухіред» про Алжирську війну, про оборону Суеца та ін.
Іракський поет Абд аль-Ваггаб аль-Баяті (1926‒1999) зазнав арештів і переслідувань, утік із рідної землі, але залишився патріотом і борцем, популяризував революційну поезію в Арабському світі. У віршах торкався проблем давньої історії та сучасності. Досяг успіхів і в перекладах творів сучасних європейських поетів арабською мовою. Вважається яскравим представником «заангажованої поезії», тобто політичної. До цього напряму також належали Казим Джаввад, поетеса Ляміа Аббас Амара, Шазиль Така, Балянд аль-Хайдарі, Хасабаш-Шейх Джа‘фар, більш стриманий щодо форми вірша Са‘ді Юсуф.
Серед поетів нового напряму у Єгипті найбільшого визнання здобули Салах Абд-ас-Сабур (1931‒1981), автор антиколоніальних віршів, а також Амаль Дункуль (1940‒1983).
Найвидатнішим поетом Йорданії вважається Мустафа Вагбі аль-Талль (1899‒1949). У цій країні продовжувала свою творчість поетеса походженням із Палестини Фадва Тукан (1917—2003), сестра відомого поета-патріота Ібрагіма Тукана (1905‒1941).
На шлях модернізації літературного життя першою стала поезія, проте поступово набувала ваги і проза. Продовжувалися традиції реалістичного письма попередників Тауфіка аль-Хакіма та Юсуфа Ідріса.
Автор реалістичних романів для широкої публіки Нагіб Махфуз (1911‒2006) із Єгипту ― перший із письменників-арабів, відзначений Нобелівською премією (1988) за трилогію «Між двома палацами» (1956‒1957).
Соціальні твори писав Абд аль-Рахман аш-Шаркаві (1920‒1987). Найбільший резонанс мав його роман «Земля» про життя єгипетського селянства. Плідно виступив у Єгипті автор модерних романів Ідвар аль-Харрат (1926—2015). Із Сирії походить відома журналістка прозаїк Гада ас-Самман (нар. 1942).
Ліванка Лейла Баальбакі (нар. 1936) своєю феміністською повістю «Я живу!» (1958, фр. переклад 1961) привернула увагу читачів Заходу до арабської літератури.
Увагою читачів користувався і письменник із Палестини Гассан Кянафані (1936‒1972), який реалістично відтворив життя простих людей і намагався дати збалансований погляд на арабсько-єврейське протистояння. Він став жертвою замаху на життя, скоєного ізраїльськими агентами. В Ізраїлі жив і працював відомий письменник Еміль Хабібі (1921−1996), один із керівників ізраїльської Комуністичної партії. Відомим з-поміж літераторів-палестинців став Муїн Бсісу (1930−1984), автор гостро антиколоніальних поезій і цілої низки п’єс.
На хвилі піднесення «поезії вільного вірша» в 60 – 70-і 20 ст. з’явилися нові реформатори поезії, експериментатори в галузі форми. Важливу роль у цьому процесі відігравав ліванський журнал «Ші‘р» («Поезія»), де публікувалися і сучасні англійські, французькі, американські автори. Серед арабських поетів цього часу помітне місце посідав палестинець Тауфік Саїг (1923‒1971), який редагував модерністський журнал «Хівар» («Діалог»), де публікувалися і його вірші без ритму і рим. З’явилися і прихильники модерної поезії, які культивували «поезію в прозі» та різного роду словесні інновації: Унсі аль-Хадждж (1937−2014), Мухаммад аль-Маагут, Шауки Абу-Шакра, Мухаммад Афіфі Матар, Селім Баракат, марокканець Мухаммад Банніс, бахрейнець Касим Хаддад.
«Арабська весна»
На розвиток літератури, природно, впливали політичні катаклізми, які час від часу потрясали регіон, де точилася (і точиться) запекла боротьба за ресурси, геополітичні плацдарми та ідеологічний вплив між великими державами та іншими «бійцями» на міжнародній арені. Яскравим прикладом може бути так звана «Арабська весна». У цей період виявили себе низка авторів прозових творів: Юсуф Ідріс, Ю. ас-Сибаї, Іхсан Абд аль-Куддус у Єгипті; сирійці Ш. Багдаді, Ханна Міна; ліванці Жорж Ханна, Ібрагім Дакруб; а в Іраку Зу-н-Нун Айюб, Абд-аль-Малік Нурі. У Судані виявили себе два визначні поети: Мухаммад аль-Фітурі та Мух’їддін Фарис; широке визнання здобув прозаїк ат-Тайєб Саліх («Весілля Зейна», «Сезон паломництва на Північ»). У країнах Магрибу теж з’явилися твори, що привернули увагу читачів в Арабському світі і перекладені іноземними мовами. Серед них — алжирський романіст Ваттар ат-Тагир (1936—2010, «Туз», «Весілля мула»). Під жіночим псевдонімом Хадра Ясміна (нар. 1955), на початку 2000-х створив низку популярних романів алжирський офіцер Мухаммад Мулессхуль («Ластівки Кабула», «Замах», «Багдадські сирени»).
Багато авторів творів різного жанру Алжиру, Тунісу і Марокко пишуть французькою мовою і створюють цілий пласт «магрибінської літератури», яка стала предметом дослідження французькими і німецькими науковцями. У країнах, які раніше стояли осторонь великого шляху творення сучасної арабської літератури, все частіше з’являються нові імена.
Когорта талановитих палестинських поетів, як емігрантів, так і тих, хто живе в Ізраїлі, зуміла посісти важливе місце в літературі Арабського світу і змусила поважати себе не тільки тим, що вона стала поезією Опору й захисту прав палестинських арабів на батьківщині і в таборах біженців, а й високою якістю поетичної техніки і мови своїх творів. Особливе місце серед них посідає Махмуд Дервіш (1941‒2008), поезію якого знають і люблять у всьому Арабському світі. Крім нього активними поетами — патріотами Палестини є Саміх аль-Касим, Ханна Абу Ханна, Тауфік Зайяд. Їхня творчість продовжувала базуватися на поетиці школи «вільного вірша», але вони постійно намагалися модернізувати її ще більше. Слід зазначити, що після Другої світової війни в арабських країнах швидкими темпами став розвиватися театр. Репертуар наповнювали автори старшого покоління, зокрема Тауфік аль-Хакім; для театру писали й молодші драматурги: у Єгипті — Махмуд Діяб, Алі Салім; у Сирії ― Са‘д Алла Ваннус (1940‒2000), автор політичних п’єс, критичних щодо лідерів Арабського світу, які програли війну 1967 з Ізраїлем. У Лівані з досить розкутими за формою п’єсами-одноактівками виступив поет Ісам Махфуз. У Тунісі експериментальними п’єсами став відомий Ізз ад-Дін Мадані. Характерною рисою театру в арабських країнах є те, що на сцені ставляться не тільки прозові твори, а й багато п’єс у віршах. Серед прозаїків початку 21 ст. в Іраку виділяються Джабра Ібрагім Джабра і Абд ар-Рахман Муніф (1933‒2004), Гаіб Ту‘ама Фарман; в Алжирі — ат-Тагир Ваттар, Абд аль-Хамід Бенгаддуга (1925−1996), Ахлям Мустаганімі (нар. 1953); у Марокко ― Мухаммад Баррада (нар. 1938); у Лівії — Ахмад Ібрагім аль-Факиг (нар. 1942) та Ібрагім аль-Куні (нар. 1948). Пробуджуються до літературного життя й інші арабські країни, такі як Катар, Мавританія, Оман та ін. Арабомовні письменники заявляють про себе й у Ємені, Нігерії, Сомалі, Омані.
Розвивається також і так звана народна література, створена на діалектах: у кожній країні вона має свою історію та особливості. У 1961 ліванець Саїд Акл (1912−2014) випустив збірку під назвою «Яра», що включала вірші на ліванському діалекті і була надрукована спеціальною розробленою ним абеткою на основі латинської. Але ініціативу не підхопили — для арабів «єдність», навіть у вираженні літер, є священною.
Після Другої світової війни з’явилися арабські літературознавчі праці і літературна критика. Серед відомих дослідників ― Мухаммад Мандур, Сельма Хадра аль-Джайюсі, Ісса Ю. Буллата, М.М. Бадаві, Омар Фахурі та Назік аль-Маляїка.
Література
- The Cambridge History of Arabic Literature : in 6 vol. Cambridge; London : Cambridge University Press, 1983–2006.
- Куделин А. Б. Арабская литература: поэтика, стилистика, типология, взаимосвязи. Москва : Языки славянской культуры, 2003. 513 с.
- Starkey P. Modern Arabic Literature. Edinburgh : Edinburgh University Press, 2006. 224 р.
- Hallaq B., Toelle H. Histoire de la littérature arabe moderne (1800–1945) : in 2 vol. Paris . SINDBAD, 2007.
- Toelle H., Zakhari K. A la découverte de la littérature arabe du VI e siècle à nos jours. Paris : Flammarion, 2014. 548 p.
- Крымский А. Е. История новой арабской литературы (XIX — начало XX века) : 2 ч. 2-е изд. Москва : Юрайт, 2019.
Автор ВУЕ
Статус гасла: оприлюднено
Оприлюднено: 09.08.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
