Архітектура
Архітекту́ра (лат. architectura, від грец. ἀρχιτέκτονας — головний будівничий, керівник будівництва) — мистецтво будувати споруди, їхні комплекси, створюючи просторове середовище для життя й діяльності людей.
Належить до найважливiших атрибутiв цивiлiзацiї.
Зміст
Історична довідка
Архітектура виникла як реакція людини на навколишній світ, як суто людський спосіб протиставити себе природі та довести своє місце у Всесвіті.
Загальна періодизація історії архітектури збігається з загальною періодизацією історії: доісторична архітектура, антична, середньовічна, Нового часу, новітня архітектура.
Історія архітектури є історією розвитку та зміни великих архітектурних стилів.
Доісторична архітектура
Людина почала створювати архітектурне середовище, щоб вижити (житла в печерах, землянки, курені й будівлі з кісток мамонта). Формування архітектури як мистецтва відбулося в мегалітичній архітектурі доби міді (енеоліту) та бронзи (5–2 тисячоліття до н. е.). Мегалітичні споруди найкраще збереглися у Західній Європі (на території сучасних Великої Британії, Франції, о. Мальта). Їхнє функціональне призначення достеменно не з’ясоване, на думку дослідників, воно було сакральним (релігійні культи, поховальні обряди, первісна астрономія тощо).
У доісторичній архітектурі існували такі типи мегалітичних споруд: менгіри — окремо поставлені вертикальні монолітні камені (ортостати); диліти — композиції з менгірів (парні ортостати), триліти (парні ортостати з перемичкою угорі), аліньмани (алеї менгірів); дольмени — кам’яні скрині з великих плоских каменів — поховальні камери, іноді з коридорами, що вели до них; кромлехи — кільцеподібні загороди з менгірів, перекритих перемичками (Стоунхендж та Ейвбері у Великій Британії).
Прадавня монументальна архітектура Близького Сходу представлена зиккуратами й фортифікаційними спорудами в Месопотамії (4–1 тисячоліття до н. е.), пірамідами та храмами Єгипту (3–1 тисячоліття до н. е.). Крито-мікенську цивілізацію (3–2 тисячоліття до н. е.) репрезентують палаци, фортифікаційні споруди й гробниці.
В Азії наймасштабнішими спорудами були Велика китайська стіна (4–3 ст. до н. е.), печерні храми та ступи в Індії (3–1 ст. до н. е.); в Америці — храми й палаци майя, інків і ацтеків.
Антична архітектура
Найважливіше значення для формування світової архітектури мала антична архітектура Давньої Греції та Стародавнього Риму: джерела її — в єгипетській та крито-мікенській архітектурі, які дали стійково-балкову систему, та в етруській архітектурі (див. Етруски), яка запровадила клинчасті арки та куполи. Грецькі архітектурні ордери (доричний, іонічний, коринфський) стали канонічними, як і типи храмів — периптер, простиль, амфіпростиль, толос. У м. Римі з’явилися склепінчасті перекриття, нові будівельні матеріали (Колізей, 1 ст.; Пантеон, 2 ст.).
Найбільші досягнення античної архітектури — ансамбль Афінського акрополя 5 ст. до н. е. (Парфенон, храм Ніки Аптерос, Пропілеї, Ерехтейон); римські форуми (див. Форуми в Римі), храми, театри й амфітеатри, базиліки, мости, акведуки, тріумфальні арки.
Візантійська архітектура 5–15 ст. була прямим продовженням римської: Софійський собор у Константинополі (6 ст.), винайдення типу хрестовокупольного храму, візантійські мозаїки вплинули на формування монументальної архітектури Давньої Русі та архітектуру ісламського світу (купольні мечеті).
Середньовічна архітектура
Романська архітектура Західної Європи 9–11 ст. була частковим відродженням римської під впливом Візантії. Будувалися великі церкви та собори у Франції, Англії, Іспанії, Італії, Німеччині. Зі спорудженням 1137 церкви абатства Сен-Дені під Парижем виник новий світовий стиль — готика: каркасна система прийшла на зміну монолітній романській. Основою споруди стали пілони, стрілчасті арки, нервюрні (див. Нервюра) склепіння, контрфорси й аркбутани, які уможливили створення великих вікон з вітражами (собори в містах Шартрі, Парижі, Реймсі, Руані, Бове, Буржі, церква Сент-Шапель в Парижі, абатство Мон-Сен-Мішель у регіоні Нормандія; усі — тепер Франція).
Із Франції готика поширилась у Велику Британію, Іспанію, Німеччину, Чехію, Польщу, де утворилися місцеві школи готичної архітектури (північна цегляна готика в Німеччині, своєрідна італійська готика, що ґрунтувалася на римській спадщині, — собори в містах Мілані, Флоренції).
Архітектура Нового часу
Ренесанс (15–16 ст.) став переворотом в архітектурі з поверненням до першоджерел — античної архітектурної спадщини на основі поєднання гуманізму з натуралізмом. Центр Ренесансу в Італії — м. Флоренція, потім — м. Рим. Замість цехових майстрів-будівельників з’явилися досвідчені спеціалісти — архітектори, які відігравали значну роль у громадському житті. Фаховим навчанням архітекторів було вивчення античних пам’яток. Ф. Брунеллескі започаткував ранній Ренесанс, спорудивши купол церкви Санта-Марія-дель-Фйоре у Флоренції та інші будівлі у м. Флоренції. Л.-Б. Альберті опублікував перші архітектурні трактати, створив типи ренесансних палацу й церкви. Завдяки Д. Браманте центр розвитку архітектури перемістився до м. Рима: він почав будувати собор Святого Петра в Римі — головний проєкт італійського Ренесансу, в якому брали участь різні автори, а завершив Мікеланджело як представник Пізнього Ренесансу. Дж. Б. да Віньйола — останній архітектор Ренесансу і перший — нового стилю бароко (вілла Джулія, церква Іль-Джезу, обидві в Римі); його трактат «Правило п’яти ордерів архітектури» (1562) користувався популярністю серед архітекторів до 19 ст.
Наприкінці 16 ст. виник стиль бароко. Йому властиві складні плани, контрасти об’ємів, пишне пластичне й декоративне оздоблення. Він був поширений в Італії, Німеччині, Австрії, Іспанії, Португалії, а також у країнах Латинської Америки, де набув різного спрямування й художнього виразу, з яскраво виявленими національними особливостями. Основні напрями бароко: динамічний (Італія, ансамблі площі перед собором Святого Петра та Навона, церква Сан-Карло біля чотирьох фонтанів — усі в м. Римі, архітектори Дж. Л. Берніні та Ф. Борроміні) та класичний (Франція — Версальський палац і парк, Англія — собор Святого Павла в Лондоні).
З другої половини 18 ст. (після короткочасного поширення стилю рококо) панівним у всіх європейських країнах, в Америці й Австралії став стиль класицизм. Він означав відмову від свободи й театральності бароко, строгу канонічність архітектурних форм, повернення спершу до римської, а далі — до грецької ордерної архітектури. Основоположник класицизму — А. Палладіо. Джерело архітектурних форм було в Італії, але центри розвитку класицизму — в Англії та Франції (англійське палладіанство, класицизм Великої французької революції, а також ампір як стиль імперії Наполеона І Бонапарта). Класицизм в Австрії, Німеччині та інших країнах Європи не мав виразних національних ознак.
На зміну класицизмові у 19 ст. прийшли історизм і еклектика як «розумний вибір» архітектора за умов творчої свободи й вільного володіння усім надбанням світової архітектури. Стали популярними неоготика та інші «неостилі»: у Франції «стиль Гранд Опера» (архітектор Ш. Гарньє) став квінтесенцією паризького шику; у Центральній та Східній Європі аналогічну роль відіграв віденський «Рінгштрасе стиль».
Новітня архітектура
Стиль модерн кінця 19 — початку 20 ст. (або сецесія, югендштиль, Ар-нуво) — заперечення історизму, пошук принципово нових архітектурних і мистецьких форм на основі вивчення природи й застосування нових матеріалів і технологій. Новаторство як основний принцип яскраво проявилось у творчості А. Гауді, О. Вагнера, Й. Ольбріха, А. Ван де Вельде та інших (собор Саграда Фамілія у м. Барселоні, будівля Сецесіону у м. Відні). Модерн виник як міжнародний рух, що спершу заперечував усе національне. Але там, де рушійною силою мистецьких змін став патріотизм, з’явилися видатні досягнення цього стилю (Польща, Україна, Угорщина, Росія, Німеччина, Фінляндія).
На початку 20 ст. усвідомлення архітекторами пластичних можливостей залізобетону зумовило пошуки нових пластики й образності в архітектурі. Наслідком став експресіонізм в архітектурі Німеччини (Вежа Айнштайна у м. Потсдамі, архітектор Е. Мендельсон; Зала сторіччя у м. Бреслау, тепер Вроцлав, Польща, архітектор М. Берг), який наприкінці 1920-х був придушений функціоналізмом, із 1930-х — нацистською архітектурою, проте відродився у 1960-х у творчості архітекторів Г. Шаруна (будівля Берлінської філармонії) та Й. Утзона (будівля Сіднейської опери).
Функціоналізм — напрям, який вважали новаторським, прогресивним і провідним у західній (європейській, згодом і американській) архітектурі 1920-х — 1960-х. Головною була ідея простору як незалежної субстанції, яка визначає буття архітектури. Це призвело до «дематеріалізації» архітектури, поширення моди на скляні стіни. У становленні архітектури функціоналізму провідну роль відіграли чиказька школа (США) й архітектори Л. Саллівен та Ф. Л. Райт (засновник напряму органічної архітектури). Лідерами функціоналізму були В. Гропіус, Л. Міс ван дер Рое, Ле Корбюзьє, пізніше — А. Аалто, О. Німеєр, К. Танге. Вільнішою та еклектичнішою стала архітектура в творчості Е. Саарінена, Ф. Джонсона.
У 1960-х після занепаду модернізму архітектуру більше не вважали інструментом перетворення суспільства. Замість космополітизації архітектурного образу архітектори роблять акцент на специфічність, а функція вже не визначає архітектурний образ. Новації називають «огидним правом модернізму» й вірять у архітектурну традицію. Домінують плюралізм і діалог зі споживачем архітектури. Розвинулися бруталізм (Л. Кан), неопластицизм (П. Рудолф), деконструктивізм (Ф. Гері, «Будинок, що танцює» у Празі), хай-тек (Р. Піано, Р. Роджерс, Н. Фостер).
Від 1977 провідним архітектурним напрямом став постмодернізм, що спирався на історизм і відродив радикальну еклектику (Ч. Дженкс, Р. Вентурі, Ч. Мур, Дж. Стерлінг). Він повернув архітектурі втрачений зв’язок із культурою і традицією.
У 21 ст. у сучасній архітектурі жоден стиль не домінує. Архітектори працюють у багатьох різних стилях, від постмодернізму (Казино в м. Кампіне-д’Італія, Італія, 2007, архітектор М. Ботта), хай-теку (Вежа Свободи в м. Нью-Йорку, 2014, архітектор Д. Чайлдс) і деконструкціонізму (Національний музей мистецтв 21 ст. у м. Римі, 2010, архітектор З. Хадід) до концептуальних та експресивних стилів, у яких споруди виглядають як гігантські скульптури, деякі з них — динамічні (Художній музей у м. Мілуокі, США, 2001, архітектор С. Калатрава). Широко застосовують методи комп’ютерного проєктування, що дало нові можливості у формотворчості (Концертний зал В. Діснея у м. Лос-Анджелесі, 2003, архітектор Ф. Гері; Національний стадіон у м. Пекіні, 2008, архітектор Ж. Герцог та інші). У стилістиці біо-тек працює С. Калатрава («Кручений» хмарочос у м. Мальме, Швеція, 2005; вокзал у м. Льєжі, Бельгія, 2009); мости у містах Венеції, Єрусалимі (обидва — 2008), Дубліні (Ірландія, 2009), Калгарі (Канада, 2012). У 21 ст. центри розвитку архітектури перемістилися з Західної Європи та США на Близький Схід, до Китаю та інших країн Азії, для яких характерне будівництво надвисоких хмарочосів у стилістиці неофутуризму: вежа «Бурдж Халіфа» у м. Дубаї, 2010 (архітектор Е. Сміт та фірма СОМ) заввишки 828 м; Шанхайська вежа у м. Шанхаї, 2015 (архітектор А. Генслер та інші) заввишки 632 м.
Характеристика
Для кожного народу його архітектура засвiдчує вiк, походження, ступiнь цивілізованості, взаємозв’язки з iншими культурами. Архітектура є точним відображенням філософії, релігії та ідеології певних суспільств. Будь-який архітектурний об’єкт є носієм і наслідком певного світогляду. Кожна з великих релігій світу (християнство, буддизм, індуїзм, іслам, юдаїзм) має свою власну філософію архітектури.
Архітектура як мистецтво органiзацiї життєвого середовища людини оперує з простором і масою: для створення простору, який вміщує людей і процеси людської життєдіяльності, використовують матеріальні елементи, що вичленовують й організовують архітектурний простір, який виникає та існує тільки у взаємодії з масою цих елементів.
Архітектура є специфічним суспільним явищем, яке пов’язане з мистецтвом, наукою, технікою, виробництвом, але не тотожне ні мистецтву, ні науці, ні техніці, ні виробництву.
Принципова відмінність архітектури від будівництва полягає в присутності в архітектурі мистецької складової. Римський архітектор Вітрувій зазначав, що архітектура має три головні якості: корисність, міцність, красу. Художній зміст архітектури полягає в перетворенні утилітарної (корисної) будівельної конструкції на художню композицію.
Головними засобами створення художнього образу в архітектурі є організація простору, масштаб і масштабність, симетрія і асиметрія, контраст і нюанс, пропорції, ритмічні закономірності, тектоніка, а також пластика, фактура, колір поверхонь як зовні, так і в інтер’єрах будівель.
Стародавні греки вважали, що архітектура — мати всіх пластичних мистецтв (живопису, скульптури, графіки, декоративно-ужиткового мистецтва). Твори архітектури мають властивість існувати в системі — в ансамблі, що зумовлює організуючу функцію архітектури щодо інших мистецтв: архітектура створює середовище, в якому існують твори інших мистецтв, і робить можливим синтез мистецтв. Створення естетичної цінності становить мету творчості у мистецтві, і вся творчість стає естетичною діяльністю. В архітектурі ж мета творчості — створення матеріальної архітектурної форми, естетична цінність якої — лише одна із сторін її загальної цінності.
Архітектура є водночас також частиною засобів виробництва (промислова архітектура) і матеріальних засобів існування людини (цивільна архітектура). Залежно від функціонального призначення будівель і споруд розрізняють архітектуру виробничу (промислову), житлову, громадську, сакральну (культову), військову (оборонну), транспортну тощо.
Проєктування й створення населених пунктів та їх систем у 19 ст. виділилося в окрему частину архітектури — містобудування (урбаністику).
Архітектура в Україні
Теорія та історія архітектури (архітектурознавство) виникли у 19 ст. як відгалуження теорії та історії мистецтв.
Архітектура України має виразні національні особливості, зумовлені специфікою довкілля, етносу та його історії. З доби енеоліту відомі великі поселення трипільської культури, деякі з них укріплені, з 7 ст. до н. е. — скіфські городища. У 6–5 ст. до н. е. на Півдні України виникли античні грецькі поліси Херсонес, Ольвія, Пантікапей та інші з регулярним розплануванням, розвиненою ордерною архітектурою та виразними регіональними відмінностями.
Архітектура Давньої Русі представлена храмами міст Києва Софійський собор у Києві, Михайлівський Золотоверхий собор (див. Михайлівський Золотоверхий монастир), Успенський собор Києво-Печерської лаври, Десятинна церква, церкви Спаса на Берестові, Кирилівська, Василівська (Трьохсвятительська), Переяслава (Михайлівський собор), Чернігова (Спасо-Преображенський і Борисоглібський собори, Іллінська та П’ятницька церкви), Володимира-Волинського (Успенський собор і Василівська ротонда), Галича (Успенський собор і Пантелеймонівська церква), князівськими палацами в містах Києві, Перемишлі, Звенигороді, численними укріпленнями, зокрема мурованими (Золоті ворота в Києві).
Тоді утворилися регіональні архітектурні школи — Київська, Чернігівська, Переяславська, Волинська, Галицька. На цій основі у 14–15 ст. сформувалася пізньосередньовічна українська архітектура (замки у містах Хотині, Кам’янці-Подільському, Луцьку, Олесько, Судаку, Мукачеві; Святогірський Успенський монастир у Зимному Волинської області; церкви: Троїцька в Межиріччі Рівненської області, Святодухівські дерев’яні у м. Рогатині Івано-Франківської області, у с. Потеличі Львівської області, вірменська у м. Львові, Покровська у с. Сутківцях Хмельницької області; готичні костели у містах Львові, Дрогобичі, Берегові, Виноградові, Хусті).
Занесена з Італії через Угорщину у 16 ст. ренесансна стилістика представлена в ансамблі споруд Успенської церкви у м. Львові, костелах Святого Лаврентія в Жовкві та Троїцькому в Підгайцях Тернопільської області, каплицях Кампіанів і Боїмів у м. Львові, замках у містах Збаражі, Золочеві, с. Підгірцях Львівської області, житлових будинках на площі Ринок у м. Львові (кам’яниці Чорна, Бандінеллі, Королівська, або палац Корнякта).
Маньєризм початку 17 ст. як перехідний етап від ренесансу до бароко репрезентують ансамблі Бернардинського монастиря та костелу єзуїтів у Львові, колегіуму єзуїтів в Острозі й колегіуму і костелу єзуїтів у Луцьку.
До загальноєвропейської стилістики бароко 18 ст. належать ансамблі собору Святого Юра та Домініканського монастиря у м. Львові, Почаївської Свято-Успенської лаври, Кременецького колегіуму в м. Кременці Тернопільської області, Андріївська церква в м. Києві. До тієї ж стилістики 17–18 ст., але з виразними національними рисами — ансамблі Печерського, Видубицького Михайлівського, Софійського, Михайлівського Золотоверхого монастирів у м. Києві, Єлецького і Троїцько-Іллінського — у м. Чернігові, Вознесенського — у м. Переяславі, Крупицького Микільського (у с. Осічі Чернігівської області) та Гамаліївського (у с. Гамаліївці Сумської області) монастирів, собори у містах Козельці й Василькові, Харкові й Ізюмі, старий корпус Києво-Могилянської колегії, численні муровані церкви й дзвіниці (Велика лаврська дзвіниця в м. Києві) та громадські будівлі (митрополичі палати в Софійському й Печерському монастирях у м. Києві), інші споруди у багатьох містах. У дерев’яній сакральній архітектурі 17–18 ст. переважали зрубна конструкція та розпланувально-просторові типи тридільні одно- і триверхові (церква Святого Юра у Дрогобичі) та хрещаті з різною кількістю верхів (як правило — непарною, від одного до дев’яти — Троїцький собор у Новомосковську).
Найхарактерніша особливість, що вирізняє українські дерев’яні храми серед архітектури всіх інших народів, — перекриття головного церковного приміщення не пласкою стелею, а верхом — вежеподібним зрубом великої висоти. У ньому чергувалися по висоті 4- чи 8-гранні призми зі зрізаними пірамідами, кожна з яких завершувала нижню призму та була основою для горішньої, значно меншої. Така конструкція отримала назву «залом». Вона давала змогу споруджувати багатоярусні верхи значної висоти — до 37 м. При цьому кількість заломів у церковних верхах була від одного до восьми. Завдяки залому принцип висотного розкриття внутрішнього простору в українській дерев’яній сакральній архітектурі доведено до найвищої досконалості. Споруди не мають головних і другорядних фасадів, а зроблені так, як скульптор творить статую, розраховуючи, що її оглядатимуть зусібіч.
Поява наприкінці 18 — у першій третині 19 ст. стилістики класицизму ознаменувалася переплануванням міст на засадах регулярності, будівництвом нових адміністративних центрів (Кругла площа в Полтаві), закладів освіти (Київський університет Святого Володимира, тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка), палацово-паркових ансамблів (Сокиринці, Качанівка, дендропарк «Олександрія» у Білій Церкві). Історизм та еклектика представлені спорудами Галицького сейму й Політехнічного інституту у м. Львові, оперних театрів у містах Львові, Києві й Одесі, Митрополичої резиденції у м. Чернівцях, забудовою Приморського бульвару в м. Одесі.
На початку 20 ст. з’явився український модерн як відродження форм українського народного мистецтва (будинок губернського земства у Полтаві, 1903–1908, архітектор В. Г. Кричевський), Водолікарня у м. Миргороді (1914–1917) та земські школи Лохвицького повіту (1912, архітектор О. Сластіон).
Архітектура радянської доби має два етапи — міжвоєнний і повоєнний, розділені Другою світовою війною. Початок першого етапу (міжвоєнного) характеризується домінуванням стилістики, яка в СРСР називалася конструктивізмом і частково відповідала тогочасному європейському функціоналізму та світовому Ар-Деко. Найкращими зразками є Дніпрогес у м. Запоріжжі (1927–1932), площа Дзержинського (тепер Майдан Свободи) і Держпром у м. Харкові (1926–1928; архітектори С. Серафимов, С. Кравець, М. Фельгер). Водночас тривали пошуки українського національного стилю: селекційна станція у м. Миронівці Київської області (1923; архітектор П. Альошин), комплекс Української сільськогосподарської академії в м. Києві (тепер Національний університет біоресурсів і природокористування України; архітектор Д. Дяченко, 1925–1930). До цієї ж стилістики належить і меморіальний музей на могилі Тараса Шевченка в м. Каневі (архітектори В. Кричевський, П. Костирко, 1935–1939). Втілення радянських ідеологем у архітектурі стало незворотним і неуникним із середини 1930-х, із запровадженням методу соціалістичного реалізму та ретроспективної імперсько-неокласицистичної стилістики, що втілилося в київських урядових будівлях, особливо у проєкті нового урядового центру м. Києва на місці Михайлівського Золотоверхого монастиря, з якого був реалізований лише помпезний будинок ЦК КП(б)У (тепер приміщення Міністерства закордонних справ України; 1938–1939, архітектор Й. Лангбард) на місці знесеної Трьохсвятительської церкви. Менший масштаб має будинок Верховної Ради УРСР (1936–1939, архітектор В. Заболотний). І. Фомін та П. Абросимов є авторами надміру імпозантного будинку НКВС у м. Києві (тепер будівля Кабінету Міністрів України). Аналогічна стилістика, близька до європейського Ар-Деко, панувала й на західноукраїнських землях: корпус Чернівецького університету (1928–1935), будинок Ради народової в м. Ужгороді (1935–1939, архітектор А. Крупка), банк в ансамблі нового адміністративного центру міста (там само, 1935–1939).
Руйнації архітектурної спадщини міжвоєнної та воєнної доби викликали на другому етапі (1944–1955) промовисту реакцію архітектурного співтовариства, що проявилася у повоєнній відбудові Києва, Чернігова та інших міст України з застосуванням архітектурної стилістики українського необароко (забудова вулиці Хрещатик у м. Києві). Особливо плідно в цьому напрямі працював архітектор А. Добровольський, однак хрущовська «перебудова» радянської архітектури 1955 поклала край цим стильовим пошукам.
Радянський неокласицизм представлений будівлями театрів у містах Чернігові, Полтаві, Тернополі середини 1950-х, будівлею Обкому КПРС у м. Харкові (тепер будівля Обласної адміністрації; 1954). Більшою мірою форми класики властиві будівлям міст Полтави, Одеси, Херсона, Дніпропетровська (тепер м. Дніпро) та Миколаєва повоєнного десятиріччя. Характерним було широке застосування ансамблевої забудови міст. Це не тільки відроджений Хрещатик у м. Києві, а й архітектурні ансамблі проспектів Леніна (тепер Соборний проспект) у м. Запоріжжі (1949–1956, архітектори Г. Вегман і А. Моторін) і Маркса (тепер проспект Яворницького) у м. Дніпрі (1947–1957, архітектор Д. Жигачов та ін.); нові центральні площі м. Херсона (1950–1956, архітектор Г. Трудлер) і м. Луцька (1951–1958, архітектори Г. Бородін і Р. Метельницький). Чільне місце в ансамблях нових площ належало адміністративним спорудам. Фінальним акордом радянського ретроспективізму став ансамбль Виставки досягнень народного господарства в м. Києві (1953–1957). Згідно з постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 04.11.1955 «Про усунення надмірностей в проєктуванні та будівництві» ця стилістика була заборонена під приводом боротьби з надмірностями. Пояснювалося, що «прикрашательство будинків, перевантаження фасадів архітектурними деталями й декоративними фрагментами за рахунок зручностей у планіровці та подорожчання будівництва дістали масове поширення.[...] На Хрещатику, а також в інших районах Києва особливо багато архітектурних надмірностей і надуманих рішень».
Архітектура другої половини 20 ст. продовжувала основні ідеологічні тенденції радянської доби: містобудівний підхід із приматом урбаністики (вирішення проблем територіального планування і розвитку) над розв’язанням суто архітектурних завдань. Наслідком цього постала єдина для всього СРСР нормативна архітектура як наочне втілення комуністичної мрії про тотально стандартизоване суспільство. У 1960–1970-х з’явилися перші прояви нової для СРСР, але архаїчної для Заходу образності архітектури, орієнтованої на віджилий функціоналізм, із використанням індустріальних конструкцій та методів будівництва: Палац спорту в м. Києві (1961, архітектори М. Гречина й О. Заваров); наземні станції Київського метрополітену — «Хрещатик» (архітектори А. Добровольський, В. Єлізаров та ін.), «Університет» (архітектори Г. Головко, М. Сиркін та ін.); Палац дітей та юнацтва в м. Києві (1965, архітектори А. Мілецький і Е. Більський); палац «Україна» (1970, архітектор Є. Маринченко та інші). З’явилися споруди, архітектуру яких визначала певна конструктивна система: кіноконцертний зал «Україна» в м. Харкові з вантовим покриттям (1963, архітектор В. Васильєв та інші); готель «Тарасова гора» в м. Каневі на основі збірних конструкцій (1961, архітектор Н. Чмутіна та інші).
Інтенсифікація транспортних перевезень сприяла будівництву транспортних споруд, серед яких вирізняється Міжнародний аеропорт у м. Борисполі (1965, архітектор А. Добровольський та інші). Наприкінці 1970-х ускладнилася просторова композиція нових житлових районів із урахуванням особливостей рельєфу та містобудівних традицій: житлові райони Сріблястий у м. Львові (1975–1978, архітектор З. Підлісний та інші), Перемога у м. Дніпрі (1968–1985, архітектор П. Нірінберг та інші). Разом із зодчими над створенням архітектурного середовища нових житлових районів працювали художники-монументалісти (житловий район Виноградар у м. Києві 1974–1984, архітектор Е. Більський, художники О. Міловзоров та інші). Водночас індустріалізація будівництва вичерпала свої можливості, спричинивши безликість і низьку якість більшості нових житлових районів та громадських споруд. Проте окремі готелі, розміщені в центрах міст, відіграли значну роль у формуванні архітектурного середовища: «Київ» у м. Києві (1968–1973, архітектор І. Іванов та ін.), «Градецький» у м. Чернігові (1983, архітектор В. Штолько та інші). Так само індивідуалізацією образу позначено споруди театрів: оперного у м. Дніпрі, музично-драматичних у містах Луганську, Житомирі, Луцьку, Хмельницькому, Сумах, Сімферополі, Івано-Франківську, музичної комедії в м. Одесі, лялькового у м. Полтаві. Шатрове покриття з монолітного залізобетону, що нагадує обриси традиційного шапіто, надало оригінального вигляду циркові у м. Дніпрі (1982, архітектори П. Нірінберг і С. Зубарєв). Оригінальністю позначена архітектура нового комплексу Київського університету імені Тараса Шевченка (архітектор В. Ладний та інші), будівлі архітектурного факультету Київського інженерно-будівельного інституту (тепер Київський національний університет будівництва і архітектури, 1983, архітектор Л. Філенко та інші). Яскраво індивідуалізовані образи мають кілька музеїв, збудованих на зламі 1970–1980-х: музей В. Леніна (тепер Український дім) у м. Києві (1982, архітектор В. Гопкало та інші), Музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 (тепер Національний музей історії України у Другій світовій війні) у м. Києві (1977–1981, архітектор В. Єлізаров, скульптори В. Бородай, Ф. Согоян та інші). Останнім важливим директивним документом радянської доби стала постанова ЦК КПРС і РМ СРСР від 19.09.1987 «Про подальший розвиток радянської архітектури і містобудування», продубльована через місяць на рівні УРСР. Ця постанова усувала чимало абсурдних перешкод на шляху нормального розвитку архітектури (скасовано загальнообов’язковість типового проєктування).
За доби незалежності архітектурні форми і стилістика стали різноманітнішими, еклектичними й більш глобалізованими: зі значним запізненням в Україні з’явилися постмодернізм і хай-тек. Поширилося використання апробованих у світі нових проєктних практик, конструкцій, матеріалів і технологій.
Найзначнішою містобудівною роботою початкового періоду стало проєктування й будівництво нового міста Славутич (1987–1997, архітектор Ф. Боровик та інші). Характерними для архітектурних тенденцій на зламі тисячоліть є київські громадські будівлі: готель «Хрещатик» (архітектор Л. Філенко), діловий комплекс «Зовнішекспосервіс» (архітектор О. Донець та інші), банк «Україна» (1996, архітектор С. Бабушкін та інші), офісний центр «Київ—Донбас» (архітектор В. Жежерін та інші), готельно-офісний центр «Східний горизонт» (архітектор О. Комаровський), комплекс «Ексімбанк» (архітектор І. Шпара) та інші.
Найпоширенішим типом громадських споруд стали банки та ділові центри: Брокбізнесбанк (1998, архітектор Г. Хорхот та інші), Торгово-промислова палата (1999, архітектор А. Донець та інші) в м. Києві; будинки Укрсоцбанку в Хмельницькому (1995–1998, архітектор В. Суслов та інші), банку «Україна» у м. Вінниці (1999, архітектор Ю. Плясовиця та інші). 2001 завершено масштабну реконструкцію Центрального залізничного вокзалу в м. Києві з будівництвом Південного терміналу у формах хай-теку (архітектор С. Юнаков та інші). Реконструкція Майдану Незалежності в м. Києві 2000–2001 стала прикладом комерціалізації громадського простору й радикальної еклектики.
З кінця 1980-х відновилося будівництво сакральних споруд. Нові православні церкви будують здебільшого у візантійському та псевдоросійському, значно рідше — в неокласистичному чи «українському» стилях. Традиціоналізм представлений у широкому діапазоні: від буквальних повторів відомих зразків — церква Святих Бориса і Гліба у м. Борисполі (архітектор Л. Скорик), собор у м. Макіївці (архітектор Д. Яблонський) до застосування відвертих форм-цитат (каплиця Покрови в м. Чигирині, 1995, архітектор С. Кілессо) та контамінації різних стильових форм (церкви, збудовані у 2000-х на території Сумської області за проєктами архітектора В. Бикова). Цілковито в сучасних формах витримані церкви, запроєктовані архітектором Р. Жуком (церква Різдва Богородиці у м. Львові, 1995–2000). Церкви, збудовані за проєктами архітектора Ю. Лосицького, є прикладом творення сучасної сакральної архітектури на основі розвитку українських традицій: Андріївська церква у м. Вишгороді (1994), церква Святого Миколая на воді в м. Києві (2003–2004), каплиця на честь ікони Божої матері «Знамення» у м. Києві (2000–2002).
2009 у м. Донецьку збудовано стадіон «Донбас Арена», який вважався найкращим в Україні (архітектор Дж. Парріш). Для проведення Чемпіонату Європи з футболу 2012 у м. Києві реконструйовано стадіон Національного спортивного комплексу «Олімпійський» (архітектор Ю. Серьогін), у м. Львові збудовано стадіон «Арена Львів» (архітектор А. Віммер).
Ухвалення 2015 пакету «декомунізаційних законів» змінило ставлення до архітектурної символіки: на фасадах та в інтер’єрах усіх будівель вилучається символіка комуністичного режиму (за винятком тих будівель, які визнані творами мистецтва).
Загалом за доби незалежності позитивним явищем є звільнення архітектури від обов’язкових типових стандартів, повернення до пошуків художнього образу, поява оригінальних стильових рішень, відродження уваги до національної спадщини. Негативним чинником став диктат інвестора, що зумовив будівництво хмарочосів в історичному центрі м. Києва.
Додатково
Архітектура — це той Будинок, у якому живе Людство.
За часів середньовіччя вважали, що Бог за професією є архітектором. Це засвідчує вислів: «Найвищий архітектор всього світу, Бог всемогущий».
Cоціальна роль і статус архітектора різнилися залежно від країни та історичної епохи: найвищі — у Стародавньому Єгипті та в Європі на зламі епох Ренесансу й бароко, а найнижчі (на рівні лакеїв) — на початку доби раннього Ренесансу в Італії.
К. Ясперс визначив «осьовий час» всесвітньої історії (800–200 до н. е.), коли в Греції, Персії, Палестині, Індії та Китаї виникли релігійні рухи, філософські системи та відповідна їм архітектура, які й сформували сучасний тип людини. У Греції — Гомер і філософи, у Персії — Заратуштра, у Палестині — біблійні пророки, в Індії — Упанішади й буддизм, у Китаї — конфуціанство та даосизм. В «осьовий час» відбулося пробудження духу й були поставлені «останні питання буття»: про життя та смерть, гріх і спасіння, про сенс людського життя. Звідси беруть початок світові релігії, філософські системи та монументальна архітектура, що їх як естафету підхоплюють інші народи. Історичні цивілізації гинуть, але творчий потенціал людства зберігається, зокрема, найбільш наочно — у творах архітектури.
В історії архітектури об’єктивними є лише хронологія та фактографія. Усе інше — інтерпретації різних дослідників.
Цитати
Переклад:
«Архiтектура — теж літопис свiту: вона промовляє тодi, коли вже мовчать і пісні, і перекази».
Оригінал:
«Архитектура — тоже летопись мира: она говорит тогда, когда уже молчат и песни, и предания».(М. Гоголь, письменник. Цит. за: Гоголь Н. Об архитектуре нынешнего времени // Собрание сочинений в 6 т. Москва : Государственное издательство художественной литературы, 1953. Т. 6. С. 57).
«Люди можуть приховувати свою ідеологію. З різних причин. Але, коли вони починають будувати, їхня ідеологія стає явною. Піраміди говорять про світогляд давніх єгиптян більше, ніж збережені папіруси».
(А. Бєломєсяцев, теоретик архітектури, Україна. Цит. за: Бєломєсяцев А. Філософські основи архітектури. Київ : ІПСМ АМУ, 2005. С. 6).
Переклад:
«Архітектура стає мистецтвом тільки з того моменту, коли маса і простір, чи, точніше, синтез їх, переживаються як цінності художні».
Оригінал:
«Архитектура становится искусством только с того момента, когда масса и пространство, или, вернее, синтез их, переживаются как ценности художественные».(О. Габричевський, теоретик архітектури, Росія. Цит. за: Габричевский А. Морфология искусства / Сост., введ., прим. и коммент. Ф. Стукалова-Погодина. Москва : Аграф, 2002. С. 396).
Переклад:
«Кожен великий світовий стиль є неминуче стилем міжнародним. Від незначних, випадкових, місцевих стилів різних народів він тим і відрізняється, що має могутність втягувати в коло свого впливу все йому сучасне людство».
Оригінал:
«Каждый великий мировой стиль является неизбежно стилем международным. От незначительных, случайных, местных стилей различных народов он тем и отличается, что обладает могуществом втягивать в круг своего влияния все ему современное человечество».(І. Грабар, художник, мистецтвознавець. Цит. за: Грабарь И. О русской архитектуре. Москва : Наука, 1969. С. 49).
Література
- Fletcher B. A history of architecture on the comparative method. London : Batsford, 1950. 1033 p.
- Norwich J. J. Great Architecture of the World. New York : Random House, 1975. 288 p.
- Асєєв Ю. С. Стилі в архітектурі України. Київ : Будівельник, 1989. 101 с.
- Мардер А. П., Євреїнов Ю. М., Вечерський В. В. та ін. Архітектура: короткий словник-довідник. Київ : Будівельник, 1995. 336 с.
- Асєєв Ю. С., Вечерський В. В., Годованюк О. М. та ін. Історія української архітектури. Київ : Техніка, 2003. 472 с.
- Вечерський В. В. Курс історії архітектури. Київ : Видавництво Інституту проблем сучасного мистецтва, 2006. 300 с.
- Вечерський В. В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : АртЕк, 2007. 270 с.
- Архітектура України у державних преміях: 1941-2007. Київ : Центр історико-містобудівних досліджень, 2008. 364 с.
- Казаков Г. В. Сучасна світова архітектура. Львів : Растр-7, 2010. 620 с.
- Choisy A. Histoire de l’architecture : in 2 t. Paris : Hachette Livre BNF, 2016.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Архітектура // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Архітектура (дата звернення: 19.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.05.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
