Арії
А́рії, арі́йці (санскрит. आर्य — шляхетний)— термін для позначення 1) народів, що належали до індоєвропейської мовної сім’ї, ареал яких охоплював території Ірану та Північної Індії; 2) у расово-антропологічних теоріях 19–20 ст. — прадавньої спільноти, яка начебто заклала біологічні та культурні засади «арійської раси».
Зміст
Походження назви
У найдавніших індоіранських пам’ятках аріями називали повноправних людей на відміну від сусідніх або підкорених народів. Від слова «Арії» походить низка географічних назв: Ар’яварта — центральна частина Північної Індії («країна аріїв», в уявленні давніх індійців населена «благородними людьми»), сучасна назва Ірану (від Aryānām — «країна аріїв») та ін.
У деяких випадках назва аріїв перетворилася на племінну самоназву (мідійське плем’я арізанти — плем’я аріїв, сарматське плем’я аріїв та ін.).
Вживання терміна в історії й мовознавстві
У 1786 англійський дослідник В. Джонс висунув гіпотезу, згідно з якою санскрит, давньогрецька мова, латинська мова, фарсі та ін. мови мають спільне походження. Ідею В. Джонса поглибили німецькі лінгвісти Ф. Бопп, А. В. Шлегель та ін.
Первісно прабатьківщину аріїв більшість дослідників локалізували в різних регіонах Північної Індії. Унаслідок поширення расово-антропологічних теорій висувалися й інші припущення стосовно прабатьківщини аріїв: Скандинавія (К. Пенка [1847–1912, Чехія–Австрія]), Північна Німеччина (Г. Гірт [1865–1936, Німеччина]), наддунайські степи (П. Джайлс [1860–1935, Велика Британія], Е. Дж. Рапсон [1861–1937, Велика Британія]), Північне Причорномор’я (Т. Бенфей, Г. Чайлд [1892–1957, Велика Британія]та ін.), Середня Азія (Е. Меєр,
Ф. М. Мюллер та ін.), Північний Сибір (Б. Г. Тілак [1856–1920, Індія]), Тибет (К. А. Н. Састрі [1892–1975, Індія]) та ін.
У сучасній науці питання щодо прабатьківщини аріїв та їхнього переселення до Індії залишаються дискусійними.
Вживання терміна у псевдонаукових концепціях
У науковій та суспільно-політичній думці 19 – першої половини 20 ст. концепти, пов’язані з обстоюванням вищості арійської раси, стали основою расових теорій, які використовувалися задля піднесення національної гордості французів, німців та ін.
Уперше ідеї про расову вищість «арійців» висловив французький соціолог і письменник, засновник расово-антропологічної школи Ж.-А. де Гобіно (Франція, 1816–1882) у трактаті «Есе про нерівність людських рас» (1839–1840). Він стверджував, що окремі раси відрізняються не лише фізично, а й духовно, а також підкреслював негативні наслідки змішування рас. Він вбачав останні у вироджені та занепаді європейської культури. Вважав, що тільки арійська раса здатна до культурного розвитку в Європі.
На межі 19–20 ст. соціолог Г. С. Чемберлен (1855–1927, Велика Британія–Німеччина) у праці «Основи дев’ятнадцятого сторіччя» (1899) та композитор і драматург Р. Вагнер популяризували в Німеччині міф про домінацію «арійців» у європейській культурі. Їхні ідеї стали основою для претензій германізму на національну (расову) вищість за доби Третього Райху.
У нацистській пропагандистській літературі 1920–1940-х «арійці» (під якими переважно малися на увазі німці) проголошувалися так званою «вищою расою» («чистою расою») порівняно з іншими. На основі арійської расової теорії в гітлерівській Німеччині обґрунтовувалася доцільність та необхідність фізичної ліквідації націй, які вважалися неповноцінними та біологічно нижчими за «арійців».
Із побутуванням терміну «арійці» пов’язана циркуляція в європейській суспільно-політичній думці 19–20 ст. численних міфів і ідей містично-релігійного, екзотично-сенсаційного, та морально-психологічного спрямування.
У сучасній публіцистиці на пострадянському просторі, зокрема в Україні, побутують численні міфи, пов’язані з аріями (Ю. Канигін [нар. 1935, Україна], Ю. Шилов [нар. 1949, Україна] та ін.), зокрема про «арійські» основи української культури, арійську складову національної ідеї, рух аріїв через праукраїнські землі та заснування ними першої хліборобської культури в Північному Причорномор’ї, арійські традиції в матеріальній культурі етнонаціональних спільнот, що мешкали на теренах України та ін. Незважаючи на науковоподібну форму викладу, такі концепції не мають жодних науково-теоретичних або фактографічних підстав.
Література
- Duverger M. Sociologie politique. Paris: Presses universitaires de France, 1966;
- Poliakov L. Le Mythe aryen. Essai sur les sources du racisme et des nationalisms. Paris: Calmann-Lévy, 1971;
- Себайн Дж. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки / Пер. з англ. К.: Основи, 1997.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Ясь О. В. Арії // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Арії (дата звернення: 7.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 23.06.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
