Бібіков, Дмитро Гаврилович
.jpg)
Бі́біков, Дмитро́ Гаври́лович (рос. Бибиков, Дмитрий Гаврилович; 18.03.1792, с. Боловнєво, тепер Даньковського району Липецької області, тепер Росія — 22.02.1870 м. Санкт-Петербург, тепер Росія) — державний і військовий діяч.
|
Бібіков, Дмитро Гаврилович (Бибиков Дмитрий Гаврилович) | |
|---|---|
| Народження | 18.03.1792 |
| Місце народження | Боловнєво |
| Смерть | 22.02.1870 |
| Місце смерті | Санкт-Петербург |
| Напрями діяльності | державний і військовий діяч |
Зміст
Життєпис
Народився в сім’ї генерал-майора. Отримав домашню освіту. Учасник війни 1812 (див. Вітчизняна війна 1812). Був віцегубернатором Володимирської, Саратовської та Московської губерній, з 1824 — директор департаменту зовнішньої торгівлі Міністерства фінансів Російської імперії.
У кінці 1837 у званні генерал-лейтенанта обійняв посаду Київського військового губернатора, Подільського й Волинського генерал-губернатора. Послідовно втілював антипольську політику Миколи І на Правобережній Україні.
З 1848 — член Державної ради, 1852–1855 — міністр внутрішніх справ Російської імперії.
1848 — куратор Київського навчального округу (існував до 1917).
Діяльність
На посаді Київського військового губернатора, Подільського й Волинського генерал-губернатора стимулював наступ верховної влади на регіональні особливості, набуті краєм у складі Речі Посполитої. Підтримав відміну чинності Третього литовського статуту (див. Литовські статути) з переходом краю на російське цивільне законодавство та запровадження правил російських кадастрів.
Підготував «Настанови Київському військовому, Волинському і Подільському генерал-губернаторові» (1840), схвалені Миколою І, що стали законодавчою програмою практичних заходів заміни польського устрою російським. Для зменшення економічної незалежності польських магнатів і шляхти вдався до конфіскації земельних маєтків, передання їх чиновникам російського походження без права поділу й оренди. Ця програма також передбачала позбавлення земельної власності католицького (див. Католицизм) духовенства.
1847 запровадив інвентарні правила (чинні на території Правобережної України, Литви та Білорусі), що обмежували кількість панщини у польських маєтках та залишали в користуванні селян наділені їм землі. 1848 отримав право контролювати судові справи про перевищення поміщиками влади над селянами. Ужив заходів для позбавлення польської шляхти дворянських (див. Дворянство) привілеїв. Створені ним три губернські комісії та Центральна комісія у м. Києві (1840–1845) ревізували шляхту (близько 340 тис. осіб). Втручався в діяльність дворянських зібрань. Розпочав широку кампанію асиміляції шляхти, усував нелояльних поляків від державних посад, зокрема в судах.
Заснована ним Київська військово-судова комісія займалася адміністративним виселенням поляків, арештами, обшуками й конфіскацією їхньої власності, переслідувала членів нелегальних товариств. Вона здійснила попереднє слідство у справі про діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.
Розпочав процес упорядкування проживання єврейського етносу через переписи, приписування до міських станів із ліквідацією кагалів. Підтримував єврейських торговців і ремісників. Для кращого розуміння їхнього способу життя намагався перекласти російською мовою єврейські закони.
Русифікаторська діяльність у сфері освіти
Після викриття таємної організації «Співдружність польського народу» («Stowarzyszenie ludu polskiego») взяв під особисте патронування Університет Св. Володимира в м. Києві (тепер — Київський національний університет імені Тараса Шевченка), звільнив більшість професорів-поляків, перевів їх до Харківського (тепер — Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) і Московського (тепер — Московський державний університет імені М. В. Ломоносова) університетів та до Ніжинського ліцею (тепер — Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя). Матеріально заохочував тих, хто поділяв його погляди на асиміляцію молодого шляхетського покоління. Сприяв заснуванню Інституту шляхетних панянок (1838; існував до 1918), діяльність якого була спрямована на русифікацію жіноцтва. Очолював у ньому педагогічну раду.
З метою перевиховування шляхтичів заснував Київський Володимирський кадетський корпус (1852; проіснував до 1919). Ініціював звільнення вчителів-поляків із шкіл Київського навчального округу, заборонив приватну педагогічну практику.
Гімназії і повітові училища стали закритими навчальними закладами із пансіонами та спільними учнівськими квартирами, де учні проживали під опікою російських наглядачів.
Підтримував діяльність Тимчасового комітету для дослідження старожитностей (1835–1845). Сприяв заснуванню при власній канцелярії кількох державних наукових інституцій: Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (1843) та Центрального архіву давніх актів (1852). Ініціював створення Комісії для опису губерній Київського навчального округу (1851–1864).
Для русифікації культурного простору та легітимізації політичного устрою запрошував до м. Києва російські театральні трупи, матеріально заохочував кращих акторів зі статків міста.
Зібрав наукову бібліотеку на 14 тисяч томів. 1901 її передала до Університету Св. Володимира у м. Києві донька — графиня З. Кассіні (1840–1906, тепер Росія).
Нагороди та визнання
Нагороджений орденами Св. Георгія IV ст. (1812); Св. Анни IV ст. (1809), ІІ ст. (1812), І ст. (1825); Св. Владимира ІІ ст. (1823) та І ст.; Св. Станіслава І ст. (1828), Св. Олександра Невського (1839), Білого Орла (1832), Австрійським орденом Леопольда І ст.
1865–1919 його іменем називався бульвар у м. Києві (тепер бульвар Шевченка).
2012 за наказом Федеральної митної служби Росії засновано відомчу медаль на його честь.
Джерела
- Шандра В. До історії Київського генерал-губернаторства: Настанови Д. Г. Бібікова // Студії з архівної справи та документознавства. 1996. Т. 1. С. 85–91.
- Россия под надзором. Отчеты III отделения. 1827–1869 / Сост. М. В. Сидорова, Е. И. Щербакова. Москва : Российский архив, 2006. 706 с.
Література
- Ремі Й. Імперська освітня політика і польське питання в Київському учбовому окрузі: суперечка між Сергієм Уваровим та Дмитром Бібіковим наприкінці 1830-х рр. // Етнічна історія народів Європи. 2001. Вип. 8. С. 17–21.
- Шандра В. Генерал-губернаторства в Україні: ХІХ — початок ХХ ст. Київ : Інститут історії України НАН України, 2005. 427 с.
- Коваль Т. В., Афанасьєва З. Б. Книжкові видання колекції Д. Г. Бібікова у фонді Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського // Рукописна та книжкова спадщина України. 2005. Вип. 10. С. 232–239.
- Бовуа Д. Трикутник Правобережжя: Царат, шляхта і народ. 1793–1914 рр. / Пер. з фр. З. Борисюк. Київ : Кліо, 2020. 872 с.
- Новак А. Як поставала «імперія зла»? Досвід Центрально-Східної Європи / Пер. з пол. М. Яковини. Київ : Дух і Літера, 2021. 352 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Шандра В. С. Бібіков, Дмитро Гаврилович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бібіков, Дмитро Гаврилович (дата звернення: 27.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.01.2024
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
