Віктюк, Роман Григорович
.jpg)
Віктю́к, Рома́н Григо́рович (28.10.1936, м. Львів, тепер Україна — 17.11.2020, м. Москва, Російська Федерація) — режисер, театральний діяч, педагог, народний артист України (з 2006), народний артист Російської Федерації (з 2009).
|
Віктюк, Роман Григорович | |
|---|---|
| Народження | 28.10.1936 |
| Місце народження | Львів |
| Смерть | 17.11.2020 |
| Місце смерті | Москва |
| Місце діяльності | Львів, Київ, Москва |
| Напрями діяльності | театр |
Зміст
Життєпис
Народився у сім’ї вчителів. З дитинства захоплювався театром. Перші спектаклі поставив ще школярем у театральній студії Львівського палацу піонерів.
Після закінчення 1957 акторського факультету Державного інституту театрального мистецтва (тепер Російський інститут театрального мистецтва; педагоги В. і М. Орлови) — актор театрів юного глядача міст Львова (тепер Перший академічний український театр для дітей та юнацтва) та Києва (тепер Київський академічний театр на Липках), педагог-асистент Київського українського драматичного театру імені І. Франка (тепер Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка).
1965–1968 — керівник курсу Державного училища циркового та естрадного мистецтва [тепер Державне училище циркового та естрадного мистецтва імені М. М. Румянцева (Карандаша), м. Москва].
Працював головним режисером Калінінського театру юного глядача (1968–1970; тепер Тверський театр юного глядача, м. Твер, РФ), Студентського театру Московського університету (1977–1979), режисером Вільнюського російського драматичного театру (1970–1974; тепер Російський драматичний театр Литви), Московського театру імені Є. Вахтангова (1989–1991; тепер Державний академічний театр імені Є. Вахтангова).
Засновник (1991) і художній керівник Театру Романа Віктюка у м. Москві (з 1996 театр має статус державного).
У 2000-х вів на телебаченні цикл передач «Поетичний театр Романа Віктюка».
Викладав на кафедрі режисури та майстерності актора музичного театру Російського інституту театрального мистецтва, був керівником майстерні. Очолював журі театрального фестивалю «Маска» (2011, м. Томськ), був у складі журі низки телепроектів.
Творчість
У режисерському доробку понад 200 спектаклів. У постановках торкався складних філософських проблем, пропонував оригінальний погляд на людські стосунки. Продовжувач режисерських традицій О. Таїрова (1885–1950; Україна — Росія).
Характерні риси творчості митця: епатаж, естетизм, пошуки гармонії, вільне трактування літературного матеріалу, увага до душевних переживань персонажів, поєднання реальності й фантазії. Застосовував режисерський прийом «театр у театрі» (створення внутрішнього спектаклю).
У театрах м. Москви здійснив постановки: «Вечірнє світло» за п’єсою О. Арбузова (1976), «Царське полювання» за п’єсою Л. Зорина (1977), обидві — Державний академічний театр імені Моссовєта; «Чоловік і дружина знімуть кімнату» за п’єсою М. Рощина (1976), «То була не п’ята, а дев’ята» за п’єсою А. Ніколаї (1977), «Украдене щастя» І. Франка (1977, 1982), «Татуйована троянда» за п’єсою Т. Вільямса (1982), усі — Московський художній академічний театр імені М. Горького; «Качине полювання» за п’єсою О. Вампілова (1977), «Уроки музики» за п’єсою Л. Петрушевської (1979), обидва — Студентський театр Московського університету; «Анна Кареніна» за романом Л. Толстого (1983), «Уроки майстра» за п’єсою Д. Паунелла (1990), «Я тебе більше не знаю, милий…» за п’єсою А. де Бенедетті (1993), усі — Московський театр імені Є. Вахтангова та інші. Під час роботи у Вільнюському російському драматичному театрі поставив там спектаклі: «Чорна комедія» за п’єсою П. Шеффера, «Зустрічі й розставання (“Минулого літа в Чулімську”)» за п’єсою О. Вампілова, «Принцеса і дроворуб» за п’єсою Г. Волчек і М. Мікаелян, «Схожий на лева» за п’єсою Р. Ібрагімбекова, «Валентин і Валентина» за п’єсою М. Рощина, «Марія Стюарт» за п’єсою Ю. Словацького, «Любов — книга золота» за п’єсою О. М. Толстого, «Справа передається до суду» за п’єсою О. Чхаїдзе, «З коханими не розлучайтесь» за п’єсою О. Володіна, «Продавець дощу» за п’єсою Н. Р. Неша.
Став широко відомим завдяки постановці п’єси Ж. Жене «Служниці» у Російському державному театрі «Сатирикон» імені А. Райкіна (м. Москва), одному з найрезонансніших спектаклів 1980–1990-х. Оригінальністю вистави було те, що всі жіночі ролі грали чоловіки. Спектакль вирізнявся незвичною пластикою акторів і хореографією, а також екстравагантністю. Перша постановка творів Ж. Жене в Росії, йшла на сцені театру 1988–1995, показана також за кордоном (Велика Британія, Венесуела, Мексика, Німеччина тощо), на театральних фестивалях. Спектакль отримав гран-прі Белградського міжнародного театрального фестивалю й призи «За оригінальне трактування сучасної класики на сцені» та «За віртуозність акторської гри» на фестивалі у м. Мехіко (обидва — 1990).
У Театрі Романа Віктюка режисер здійснив постановки: «М. Баттерфляй» Д.¸Г. Хуана (1990), «Лолита» Е. Олбі за В. Набоковим (1992), «Саломея» О. Вайлда (1998), «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим (2001), «Останнє кохання Дон Жуана» за Е.-Е. Шміттом (2005), «Незрівнянна!» П. Куїлтера (2013), «Чорнобиль» за п’єсою П. Ар’є (2014), «Федра. Містерія духу» за драмою М. Цвєтаєвої (2015), «Отруєна туніка» за п’єсою М. Гумилева (2020) та інші. Підтримував зв’язки з обласними російськими театрами, поставив вистави: «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим у Нижньогородському театрі драми імені М. Горького (2001), «Фуршет після прем’єри» за п’єсою В. Красногорова в Архангельському обласному театрі імені М. Ломоносова (2009), «До побачення, хлопці!» за п’єсою Б. Балтера в Алтайському крайовому театрі імені В. Шукшина.
За кордоном здійснив постановки: «Майстер і Маргарита» за романом М. Булгакова, «Дрібний біс» за романом Ф. Сологуба, «Бульвар Сан-Сет» за мотивами фільму Б. Вайлдера (усі — Естонія), «Рогатка» М. Коляди (США, Італія), «Граємо Стріндберга» Ф. Дюрренматта (Італія), «Анна Кареніна» за романом Л. Толстого (Швеція), «Татуйована троянда» за п’єсою Т. Вільямса, «Життя і смерть товариша К.» за п’єсою Е. Родзинського (обидві — Фінляндія), «Саломея» за п’єсою О. Вайлда (Сербія), «Едіт Піаф» за п’єсою К. Драгунської (Латвія) тощо.
У спектаклях Віктюка грали Л. Ахеджакова, В. Гафт, А. Демидова, О. Образцова, Д. Певцов, К. Райкін, В. Тализіна, М. Терехова, М. Ульянов, О. Філіппенко, Ю. Яковлев та інші актори.
Як режисер зняв телефільми «Вечірнє світло» за п’єсою О. Арбузова (1976), «Гравці» за твором М. Гоголя (1978), «Історія кавалера де Гріє і Манон Леско» за мотивами роману абата Прево, «Мені від кохання немає спокою» за мотивами п’єс В. Шекспіра (обидва — 1980), «Дівчинко, де ти живеш?» за твором М. Рощина «Веселка взимку» (1982), «Тривала пам’ять» за повістю Л. Кассиля та М. Поляновського «Вулиця молодшого сина» (1985).
Як актор зіграв роль Шури Тичинкіна у спектаклі «Сомбреро» (1964; Львівський ТЮЗ імені М. Горького). Виконав роль нотаріуса у телесеріалі «Ростов-тато» (2001; режисери К. Серебреников та І. Малкін) і лікаря у стрічці «Кінець сторіччя» (2001; режисер К. Лопушанський).
Написав книги про своє життя і творчість «Роман Віктюк з самим собою» (2000), «Небо. Політ перший», «Небо. Політ другий» (обидві — 2018; у співавторстві).
Віктюк і Україна
Ставив вистави в театрах України, регулярно приїздив зі спектаклями, творчими вечорами. Режисер-постановник вистав: «Усе це не так просто» Г. Шмельова, «Коли зійде місяць» Н. Забіли, «Фабричне дівчисько» О. Володіна (усі — 1966, Львівський ТЮГ), «Священні чудовиська» Ж. Кокто (1987), «Уроки музики» Л. Петрушевської (1989), «Дама без камелій» Т. Реттігена (1991, усі — Київський російський драматичний театр імені Лесі Українки, тепер Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки).
У Російському драматичному театрі м. Одеси (тепер Одеський академічний російський драматичний театр) здійснив постановки вистав: «Самозванець» за п’єсою Л. Корсунського (1977) і «Самозванець» за п’єсою Я. Костюковського.
1993 гастролював у м. Києві зі спектаклями: «Служниці» Ж. Жене, «М. Баттерфляй» Д. Г. Хуана, «Лоліта» Е. Олбі за В. Набоковим. Поновив 1995 виставу «Священні чудовиська» Ж. Кокто в «Антрепризі Ади Роговцевої» (м. Київ, Театр на Подолі). Поставив спектакль «Бульвар Сан-Сет» за мотивами фільму Б. Вайлдера (1997) у Київському академічному російському драматичному театрі імені Лесі Українки. 2006 у м. Києві відбувся творчий вечір режисера під назвою «Роман зі скандалом».
Був одним із засновників творчого об’єднання «Фонд Мазоха» (1991, м. Львів), постійно брав участь в українських театральних, телевізійних проектах.
Нагороди та визнання
Лауреат театральної премії «Маратеа» («Maratea») Центру Європейської драматургії, премії «Київська пектораль», премії Спілки театральних діячів України «Тріумф» (усі — 1991), премії Спілки театральних діячів РФ (2017), Міжнародної премії Станіславського (2019), премії «Зірка театрала» в номінації «Легенда сцени» (2020).
Єдиний режисер іноземного походження, що став лауреатом премії Італійського інституту драми (1997) за найкраще втілення сучасної драматургії.
Нагороджений медаллю Алтайського краю «За заслуги перед суспільством» (2011).
У США включений до списку 50 осіб світу, що вплинули на другу половину 20 століття.
Життю і творчості Віктюка присвячено документальні фільми: «Роман-любов» (1992; режисер В. Манський), «Баттерфляй» (1993; режисер О. Учитель) і «Нетутешній Віктюк» (2016; режисер Д. Курочка).
Додатково
Коли Віктюк працював у Калінінському театрі юного глядача, його постановку п’єси Ф. Шиллера «Підступність і кохання» відвідав М. Мастроянні, який знімався тоді у фільмі «Соняшники» (1970; режисер В. де Сіка). Актор був приємно здивований тим, що побачив у провінційному театрі спектакль європейського рівня.
Цитати:
«“Служниці” — це був перший спектакль “Сатирикона” після смерті Аркадія Райкіна і це була надзвичайно смілива пропозиція Романа Віктюка. […]
Це був не просто величезний — надзвичайний успіх! Це взагалі був якійсь шок у всіх любителів театру. Це був знак нового часу — так екстравагантно, пікантно, при цьому у рамках, що дотримуються міри й найвищої художності…»
«“Служанки” — это был первый спектакль “Сатирикона” после смерти Аркадия Райкина, и это было невероятно смелое предложение Романа Виктюка. […]
Это был не просто огромный — невероятный успех! Это вообще был какой-то шок у всех любителей театра. Это был знак нового времени — так экстравагантно, пикантно, при этом в рамках, соблюдающих меру и высочайшую художественность…» (К. Райкін, актор і режисер. Цит. за:
https://www.satirikon.ru/news_press/news/yubiley-romana-grigorevicha-viktyuka-).
«Віктюк — не режисер. Він і є театр. Він не російський і не український режисер. Він режисер театру, він режисер самого себе, свого життя. Він бунтівник. Людина контрастів і полярностей» (Є. Лавренчук, режисер. Цит. за: http://www.nrcu.gov.ua/news.html?newsID=94610).
Твори
- Ради главного // Современная драматургия. 1985. № 3. С. 229–231.
- Роман Виктюк с самим собой. Москва : Зебра Е ; Эксмо, 2003. 488 с.
- Небо : в 2 кн. Москва : Зебра Е, 2018.
Література
- Покальчук Ю. Феномен Романа Віктюка // Сучасність. 1995. № 6. С. 123–128.
- Ронтю Ю. М. Роман Виктюк: Рецепт для гения. Москва : СП «Соваминко», 1996. 256 с.
- Давыдова М. Конец театральной эпохи. Москва : Золотая Маска ; ОГИ, 2005. 384 с.
- Воробей Е. Три основные ступени Романа Виктюка // Смена. 2007. № 2. С. 112–119.
- Мурзич А. Театр Романа Виктюка. Из точки в вечность. Санкт-Петербург : Знание, 2008. 684 с.
- Сліпченко К. О. Роман Віктюк. Харків : Бібколектор, 2015. 122 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Віктюк, Роман Григорович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Віктюк, Роман Григорович (дата звернення: 9.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.11.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
