Радянська влада
Радя́нська вла́да — політичний режим , що виник у Росії після Жовтневого перевороту 1917, поєднував диктатуру комуністичної партії з управлінською владою радянських органів. В Україні режим радянської влади встановився після її поглинення Росією і проіснував de jure до конституційної реформи 1988, de facto — до придушення Серпневого путчу 1991.
Історична довідка
Російська революція почалася з повалення самодержавства в березні 1917 (див. Лютнева революція 1917), пройшла через невдалий корніловський у серпні (вересні) і вдалий ленінський у жовтні (листопаді) перевороти, після чого згасла внаслідок розпуску Установчих зборів у січні 1918. Унаслідок Жовтневого перевороту владу здобула партія більшовиків — РКП(б). Перетворившись на урядову партію, більшовики за допомогою негайно створеної ними Всеросійської надзвичайної комісії (ВЧК) «вичистили» з рад представників інших партій. Ради зникли як незалежна політична сила, але стали владою на всіх рівнях державного управління і місцевого самоврядування. РКП(б) з урядової партії перетворилася на державну структуру, але зберегла зовнішні ознаки політичної партії.
Партію більшовиків і радянську державу-комуну будували на засадах «демократичного централізму» (з цілковитою підпорядкованістю нижчих адміністративно-територіальних ланок вищим). Насправді ж вони перебували під жорстким контролем вождів. Встановлена ними диктатура спиралася, за словами В. Леніна, «не на закон, не на формальну волю більшості, а прямо, безпосередньо на насильство». Здійснювані методами насильства соціально-економічні перетворення вважали комуністичними. Однак унаслідок експропріації суспільства державою-комуною власність на засоби виробництва, не втрачаючи формальних ознак приватності, потрапила у володіння партійної верхівки, що доповнило її політичну диктатуру диктатурою економічною.
Ніхто з рядових членів державної партії фактично не був диктатором. Партія, як і всі інші організаційні структури, виконувала роль сполучної ланки між вождями та народними низами. Навіть керівні діячі, які не входили до ЦК, були позбавлені диктаторських повноважень, точніше — залишалися провідниками, а не носіями диктатури.
Носієм диктатури формально вважали, у перервах між партійними з’їздами, сукупність членів ЦК. Однак реально ЦК виконав цю функцію лише двічі в кризових обставинах (під час ліквідації «антипартійної групи», яка зробила невдалу спробу усунути з посади першого секретаря ЦК М. Хрущова 1957, а також під час його звільнення з цієї посади 1964). Диктаторські функції фактично належали постійно діючій неформальній структурі у складі ЦК — політбюро (президії) або навіть одній людині — генеральному секретареві ЦК. Поява на чолі керівництва одноосібного диктатора не суперечила олігархічній природі винайденої В. Леніним державної конструкції.
Як провідники політики ЦК РСДРП(с) — РКП(б) — ВКП(б) — КПРС, усі інші партійні комітети брали на себе лише невелику частину суто державних функцій. Безпосередню управлінську роботу покладали на виконкоми рад. Завдяки розмежуванню функцій партія зберігала за собою політичне керівництво і звільнялася від відповідальності за повсякденні рутинні справи. Ради були позбавлені політичного впливу, але на них покладали в повному обсязі розпорядчі функції.
Компартійно-радянську систему влади формально поділено на законодавчу, виконавчу й судову гілки, але фактично вона не відрізнялася від самодержавної форми правління. Закони (декрети, розпорядження, постанови) приймали переважно виконавчими органами влади, після чого затверджували на з’їздах рад (після 1936 — сесіях Верховних рад СРСР і союзних республік). Як правило, прийняттю законів передувало ухвалення таємних або гласних рішень щодо їхнього змісту партійними органами.
Своєю партійною частиною владний тандем повертався до сукупності членів партії. Унаслідок побудови її на засадах «демократичного централізму» керівники й вожді були незалежні від рядових партійців, хоч останні регулярно обирали керівні органи партії відповідно до її статутних вимог. Можливі тертя між двома апаратами влади — радами і партією попереджувалися тим, що ключові посади в радянських установах займали лише «перевірені» члени партії. Кваліфікація, досвід і компетентність кандидатів на посади брали до уваги в другу чергу.
У ситуації системної кризи радянського ладу останній генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов проголосив низку реформ, названий перебудовою. Він розраховував вдосконалити владу і налагодити роботу «передавальних пасів» таким чином, щоб запити йшли не тільки від керівництва до народних низів, а й від населення — в органи влади. Партії і суспільству було запропоновано політику гласності і демократизації.
На позачерговій сесії Верховної Ради СРСР 29.11.1988 в доповіді «До повновладдя Рад і створення соціалістичної правової держави» М. Горбачов заявив: «Політична реформа — це свого роду кисень, необхідний для життєдіяльності суспільного організму. Її мета — через демократизацію всіх сторін життя з’єднати інтереси особистості з інтересами колективу та всього суспільства, на ділі утвердити людину праці в становищі господаря й на виробництві, і в державі, поставити її в центр усього політичного процесу». Виголошуючи ці тези, генсек розумів:
- що під симулякром «радянська влада» в країні існує диктатура надійно контрольованої ним партії, яка зрощена з державою;
- що компартійна і радянська вертикалі влади наскрізь пронизують суспільство і з’єднуються в одній-єдиній вершині — політбюро ЦК КПРС;
- що суспільство не має структур, незалежних від компартійної і радянської владних вертикалей, тоді як останні контролюють в кожній адміністративно-територіальній ланці організації, діяльність яких санкціонована парткомами і органами державної безпеки;
- що суспільство внаслідок негативного відбору впродовж кількох поколінь фактично злилося з державою і покладає на неї обов’язок підтримувати власну життєдіяльність: організовувати трудовий процес та повсякденне життя поза працею, годувати, навчати, лікувати і розважати громадян.
Однак політична реальність в Радянському Союзі не збігалася з його конституційною побудовою. Гласність почала руйнувати політичну стабільність, а демократизація обернулася новою кампанією десталінізації.
Суть політичної реформи полягала в тому, що радянські органи влади позбавлялися безпосередньої залежності від парткомів. «Керівна і спрямовуюча» роль КПРС повинна була реалізовуватися не на інституціональному, а на особистісному рівні, шляхом проведення вільних виборів компартійних функціонерів у ради. Населенню повертали реальне право вільно обирати своїх представників в органи державної влади, яке було здобуте з поваленням монархії, але фактично втрачене після більшовицького перевороту 1917.
ХІХ конференція КПРС санкціонувала влітку 1988 перехід до «повновладдя Рад». Наприкінці цього року Верховна Рада СРСР схвалила конституційну реформу. Компартійна номенклатура не сумнівалася в тому, що депутатство в радах буде для неї таким же доповненням до партійних чинів, яким було до реформи. Ніхто з тих, хто схвалював реформу, починаючи з її ініціатора М. Горбачова, не зрозумів, що руйнування тандему «партія—ради» докорінно змінює державний устрій. Сподівання компартійно-радянської номенклатури на те, що вільні вибори в органи державної влади не зашкодять її інтересам, не виправдалися. Вибори до Верховних і місцевих рад союзних республік у березні 1990 показали, що започаткована М. Горбачовим «революція згори» переростає в неконтрольовану «революцію знизу». У країні утворилося 15 нових центрів влади у союзних республіках, що перебували в незрозумілих відносинах із загальносоюзним центром. У республіках почали стрімко розвиватися перші осередки громадянського суспільства — «неформальні організації», утворювані без санкцій парткомів і комітетів державної безпеки.
Провальна спроба Державного комітету з надзвичайного стану в серпні 1991 усунути М. Горбачова та Б. Єльцина від влади і відновити диктатуру вождів КПРС призвела до ліквідації політичного режиму, який приховували під симулякром «радянської влади», й тим самим — до розпаду Радянського Союзу.
Література
- Авторханов А. Технология власти. Москва, 1991.
- Пайпс Р. Россия при большевиках. Москва, 1997.
- Пихоя Р. Г. Советский Союз: история власти. 1945–1991. Москва, 1998.
- Маля Мартін. Радянська трагедія: історія соціалізму в Росії. 1917–1991. Київ, 2000.
- Політична історія України. ХХ століття. Т. 1–6. Київ. 2002; 2003.
- Кульчицький С. В. Червоний виклик. Історія комунізму і Україні від його народження до загибелі: В 3-х кн. Київ, 2013.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Кульчицький С. В. Радянська влада // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Радянська влада (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.01.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
