Антична література
 | Стаття не входить до енциклопедії. |
Антична література складається з двох літератур – старогрецької та римської і є найдавнішою з європейських літератур. Вона охоплює період приблизно від VIII ст. до н.е. до V ст. н.е.
Старогрецька література, творцем якої був народ, що називав себе еллінами і населяв півострови Балканський та Пелопоннес, узбережжя Малої Азії, острови Середземного моря, є більш давньою. Внаслідок міграцій у VIII–VII ст. до н.е. та в пізніші часи еллінські племена колонізували узбережжя Чорного моря, Крим, узбережжя Апеннінського півострова та Сіцілії. Римляни називали еллінів греками, а тому й літературу ми називаємо грецькою. Найбільшого розквіту ця література досягла в V–IV ст. до н.е.
Грецька література написана старогрецькою мовою, яка складалася з діалектів – еолійського, іонійського, дорійського. Починаючи з III ст. до н.е. під впливом грецької літератури почала розвиватися римська література, яка згодом злилася з нею в єдину греко-римську літературу – античну.
Почавши у III ст. до н.е. з перекладання творів грецької літератури (в середині III ст. до н.е. грек Лівій Андронік переклав для потреб школи латинською «Одіссею» Гомера, а 240 р. до н.е. – перші трагедію та комедію для першого римського театру), римська література поступово переходить від учнівського наслідування до творчого засвоєння та використання художніх скарбів Греції й набуває самобутнього римського характеру. Творцем її був народ, що іменував себе римлянами і розмовляв латинською мовою, якою й написані твори римської літератури. Історія цього народу почалася з невеличкого племені латинян, що мешкало в гирлі ріки Тібр на західному узбережжі Апеннінського півострова. З плином часу римляни завоювали велетенські території, створивши велику й могутню середземноморську державу – спочатку республіку, потім – імперію. В II ст. до н. е. римляни завоювали материкову Грецію, а 31 р. до н.е .– еллінізований ще з часів Александра Македонського Єгипет, і відтак дві окремі цивілізації, культури й літератури поступово зливаються в єдину греко-римську середземноморську цивілізацію, культуру та літературу. Римська література, засвоївши багатства грецької та зберігши етнічну своєрідність, швидко досягла високого художнього рівня та розмаїття, щоб пишно розквітнути наприкінці І ст. до н.е. і на початку І ст.
Антична література створила велике багатство жанрових форм і стилістичних засобів, яке згодом успішно засвоїли молоді європейські літератури. З античної літератури беруть свій початок майже всі відомі сьогодні жанри, зберігаючи здебільшого і свої античні назви: епос, драма, трагедія, комедія, мім, пантоміма, лірика, ямбічна поезія, елегія, ода, гімн, ідилія, епіграма, трен, сатира, новела, повість, роман, літературний лист-послання, байка та ін. Антична література виробила різноманітну систему поетичних образів, фігур і тропів, багату метричну систему поезії; вона розробила теорії стилю і художньої літератури – так звані поетику і риторику, заклавши міцні основи європейського і світового літературознавства і теорії літератури.
Вважають, що разом з римською імперією стала мертвою й антична греко-римська література. Останнім роком її існування вважається 476 р., коли останній римський імператор Ромул Августул відрікся від влади, надіславши інсигнії влади імператорові Східної Римської імперії (Візантії), розпустив військо і державний апарат і оголосив, що Західна Римська імперія припиняє своє існування. Однак мертвою в повному розумінні слова ця література не стала ніколи, навіть у найважчі часи середніх віків, коли у горнилі «великого переселення народів» зароджувалася нова європейська цивілізація. У час великого перелому, коли античний цивілізований і християнізований світ зіткнувся з примітивним, варварським, язичницьким, християнська церква зберегла свою силу, організаційну структуру і вплив на людей. Врятувавши себе, свою літературу і культуру, вона врятувала від загибелі у монастирських і церковних бібліотеках численні твори античності. У церковних і монастирських школах на творах античних, насамперед римських авторів, вчилися читати і писати, вивчали граматику і риторику.
Велику роль у збереженні античної літератури відіграла Візантія, яка використовувала давньогрецьку мову для створення власної літератури і продовжувала традиції грецької літератури. Велике культурне піднесення, що почалося у Візантії в IX ст., врятувало багато пам’яток грецького письменства від забуття і загибелі.
Античність сприяла розвиткові середньовічних наук, поезії, прози, мистецтва, архітектури, скульптури, вчила пізнавати світ і людину. Особливе значеня в цьому контексті мали праці констатинопольського патріарха Фокія, антологія та енциклопедії («Природна історія» Плінія, книга Суди, праці Діогена Лаертського та ін.).
Антична культура, література відроджуються у VІІІ ст. в Західній Європі (Каролінгське відродження) та ІХ ст. у Візантії ( Візантійське Відродження). Після завоювання Візантії турками 1453 р. і напередодні нього дуже багато книг були вивезені в Західну Європу, що сприяло поширенню інтересу до грецької мови і ліnератури на ній.
Завдяки античній культурі і літературі в XIV ст. почалася нова культурна епоха в Західній Європі – доба Відродження. Це було відродження інтересу до античності і первісного християнства та глибше її пізнання внаслідок чого античність постала перед Європою в значній багатшій постаті. Інтенсивні пошуки рукописів у монастирських і приватних бібліотеках, їх переписування, перекладання, вивчення, коменьтування і наслідування обумовило виникнення нової філологічної науки – класичної філології, засновником якої був італійський гуманіст Франческо Петрарка. Кожне нове століття відкрвало щось нового, раніше невідомого або відомого лише за назвами – ХVІІ, ХVІІІ, ХІХ і навіть в ХХ ст. Сприяли цьому розкопки в пісках Єгипту ( комедії Менандра, міми Геронда, пісні Сапфо, Алкея, Архілоха, Вакхіліда, епінікії Піндара, «Державний устрій Афін» Арістотеля, апокрифи, великі фрагменти трагедій Евріпіда, Софокла та багато іншого). Пошуки античних пам’яток ще не завершені: не досліджені переклади на східні мови – арійську, грузинську, коптську, вірменську, не реставровані тексти з Геркуланум, не вивчено ще текстів, знайдених в печерах над Мертвим морем, на півдні Палестини, в Месопотамії тощо.
Виходячи з античного захоплення людиною, її красою, її здібностями, з християнського людинолюбства і віри в здатність до безмежного духовного збагачення і вдосконалення, гуманісти доби Відродження створили новий світогляд, який прославляє й утверджує людину як найдосконаліший витвір Господа і природи, утверджує право людини на земне щастя і радощі, право досліджувати світ, розкривати його таємниці, право на вільну думку і пошук.
Під впливом античної літератури в Європі виникають нові національні літератури, що користуються уже не тільки латинською, а й живими національними мовами. Ці літератури запозичують з античної літератури та історії сюжети для своїх творів, поетичні образи, багатство поетичних фігур і тропів. Наприклад, Вільям Шекспір написав на сюжети античної історії, міфології та літератури поеми «Лукреція» і «Венера і Адоніс», драми «Антоній і Клеопатра», «Коріолан», «Перікл, цар Тірський», «Тімон Афінський», «Тіт Андронік», «Троїл і Крессіда», «Юлій Цезар». В інших творах Шекспіра часто зустрічаємо античні імена персонажів, образи з міфології та історії. Подібних прикладів можна навести дуже багато. До скарбів античної словесності зверталися Данте, Петрарка, Боккаччо, Корнель, Расін, Шіллер та ін. митці різних країн та епох.
Архітектура стародавніх греків і римлян допомогла Європі побудувати гармонійні й дуже красиві храми і світські палаци, що підкреслюють ідею краси життя. Під впливом античності європейська скульптура й живопис створили справжні шедеври, що славлять життя, людину, їх красу. Скульптури Флори Леонардо да Вінчі, Персея Бенвенуто Челліні, рельєфи Антоніо Ломбардо «Народження Афіни», «Суперечка Афіни з Посейдоном», «Даная», «Голова Афіни Паллади» Рембрандта, « Німфа і Сатир», «Пейзаж з Поліфемом», «Аполлон і Дафна» Буше, картини Джотто, Брунеллескі, Сандро Боттічеллі, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело Буонаротті, Тіціана, Тінторетто, Паоло Веронезе — це далеко не повний перелік імен мит-ців Європи, яких надихала на творчість прекрасна античність – язичницька і християнська.
Антична література покликала до життя такі художні напрями, як класицизм у XVII ст. та просвітницький класицизм у XVIII ст., для представників яких антична література була взірцевою класикою, еталоном прекрасного. Французькі драматурги Корнель, Расін, Мольєр переробляли твори Евріпіда і Плавта, використовували міфологічні сюжети, античні образи тощо. Класицисти XVII ст. утверджували з допомогою античності величні ідеї служіння батьківщині, самопожертви в ім’я блага держави, обов’язку перед нею та монархом, сприяючи утвердженню централізованої міцної держави. Просвітницький класицизм XVIII ст. використовував античні образи, мотиви і сюжети для пропаганди ідей боротьби з тиранією і тиранами, для ілюстрації своїх просвітницьких теорій. Таким був Вольтер у своїх драмах «Брут» і «Едіп», такими були поет Андре Шеньє і драматург Вітторіо Альф’єрі.
Обидва різновиди класицизму шукали і знаходили в античності норми і правила, що регламентують художню творчість і допомагають поетові наблизитись до вічного й абсолютного ідеалу прекрасного. Вони розробили нормативну класицистичну поетику з її строгими правилами, своєрідним кодексом законів. Орієнтуючись на поетику Арістотеля і Горація, Нікола Буало виклав основні естетичні принципи і закони класицизму у віршованому трактаті «Мистецтво поетичне», який мав велике значення для розвитку європейських літератур XVII–XVIII ст.
У лоні просвітницького класицизму розвинувся так званий ваймарський класицизм другої половини XVIII ст., найяскравішими представниками якого були Й. В. Гете і Ф. Шіллер, а теоретиком – Й. Вінкельман (естетичний трактат «Історія стародавнього мистецтва»). Ваймарські класицисти розглядали античність як царство ідеальної краси і гармонії, як прекрасне людство, що уособлює «чисту людяність», мріяли про гармонійну єдність особи і суспільства, вірили у виховну силу мистецтва, здатного сформувати гармонійно розвинену особистість, яка прагнутиме серед іншого і до ідеалу свободи. Ідеї ваймарського класицизму благотворно вплинули на розвиток європейської літератури у XVIII і XIX ст.
У XVII–XVIII ст. античні теми, сюжети, образи заполонили європейське образотворче мистецтво та музику. Особливо популярними сюжети з античної міфології були в живописі: «Несс і Деяніра», «Вакх», «Венера і Адоніс», «Персей і Андромеда» П.-П. Рубенса; «Дедал і Ікар» Шарля Лебрена, «Викрадення Прозерпіни» Ж. Ф. де Труа, «Марс і Венера» Ван-Дейка, «Кефал і Прокріда» Т. Ромбоутса, «Флора», «Даная», «Голова Афіни Палади» Рембрандта ван Рейна, «Ехо і Нарцис», «Сатир і німфи», «Пейзаж з Гераклом» і «Пейзаж з Поліфемом» Пуссена, «Парнас» Рафаеля Менгса та багато інших. Серед шедеврів у жанрі скульптури слід назвати твори А. Канова «Амур», «Геба», «Амур і Псіхея», «Три грації», «Відчай Орфея»; «Амур», «Флора» і «Поцілунок Амура» Фальконе, «Статуя Церери» П.-П. Рубенса, «Смерть Адоніса» Дж. Маццуоли.
Надзвичайно популярними стають античні міфологічні та історичні сюжети в оперному мистецтві. Композитор Ж. Б. Люллі став творцем такого різновиду, як міфологічна опера («Кадм і Герміона», «Алкеста», «Тесей», «Персей», «Аттіс»). Серед європейських опер на античні сюжети слід згадати «Весілля Пелея і Фетіди», «Ясона» і «Закоханого Геркулеса» Ф. Каваллі, опери «Пірр і Деметрій» і «Падіння децемвірів» А. Скарлатті, «Орфея», «Аріадну» і «Повернення Улісса» К. Монтеверді, опери К. В. Глюка «Демофон», «Орфей і Еврідіка», «Алкеста», «Паріс і Єлена», «Іфігенія в Авліді», опери Ж. Ф. Рамо «Кастор і Поллукс» та «Іпполіт і Аріція», ліричну сцену Ж. Ж. Руссо «Пігмаліон», твори Г. Ф. Генделя «Юлій Цезар в Єгипті», «Адмет», «Аціс і Галатея», «Аріадна на Кріті», А. Моцарта «Ідоменей», «Сон Сціпіона» і «Луцій Сулла», опери Д. Чімароза «Клеопатра» та «Горації і Куріації».
Античність, її невичерпні скарби залишаються невмирущими і продовжують творчо використовуватися для філософського осмислення реальності нових часів і в XIX та XX ст. До них звертаються живопис, скульптура, музика, література. Згадаймо хоч би найяскравіших композиторів того часу: Шарль Гуно (опери «Сапфо», «Філемон і Бавкіда»), Гектор Луї Берліоз (опери «Взяття Трої», «Троянці в Карфагені» за «Енеїдою» Вергілія), Жак Оффенбах (оперети «Дафніс і Хлоя», «Орфей у пеклі», «Прекрасна Єлена»), Людвіг ван Бетховен (балет «Творіння Прометея»), Л. Керубіні (опера «Пігмаліон»), Жуль Массне (опери «Сапфо», «Таїс», симфонія «Федра»), Р. Леонкавалло (опера «Цар Едіп»), Ференц Ліст (симфонічні поеми «Прометей», «Орфей»), Ріхард Штраус (опери «Електра», «Аріадна на Наксосі», «Дафна», «Любов Данаї»), М. Ж. Равель (балет «Дафніс і Хлоя»), М. Дюпре (кантата «Псіхея»), А. Барро (опера «Лавінія»), С. Барбер (сюїта «Медея»), Р. Сешнс («Ідилія Феокріта»), Б. Бріттен (опера «Збезчещена Лукреція»), Жак Ібер (опера «Персей і Андромеда», балет «Любовні пригоди Юпітера»).
Хоч живопис XIX і XX ст. звертається головно до сучасності і характеризується найрізноманітнішими творчими пошуками, античність продовжує залишатися джерелом творчого натхнення художників. Згадаємо лише Дж. Тернера («Одіссей і Поліфем»), Делакруа («Виховання Ахілла», «Медея»), Давіда («Гнів Ахілла», «Сапфо і Фаон»), А. Фойєрбаха («Медея», «Іфігенія»). Англійський поет і живописець Вільям Блейк ілюстрував у XIX ст. «Буколіки» Вергілія, в XX ст. ілюстрації до «Метаморфоз» Овідія і «Лісістрати» Арістофана робив знаменитий Пікассо, а до «Одіссеї» Гомера – Марк Шагал. Намагаючись проникнути в таємничий сенс міфів, зверталися до античної міфології художники-кубофутуристи.
Навіть романтики, що виступали проти надмірного захоплення античністю і за звернення до національного фольклору, не змогли обійтися без неї. Варто згадати хоч би «Прометея» Байрона і «Звільненого Прометея» Шеллі, «Смерть Емпедокла», «Емпедокл на Етні» і численні вірші Гельдерліна (наприклад, «Греція», «Геркулесу», «Сократ і Алківіад», «Ахілл», «Боги», «Титани»), «Аріона» Людвіга Тіка, «Феокріта» і «Тібулла» Едуарда Меріке, драми Генріха Кляйста «Пентесілея» і «Амфітріон», поеми Джона Кітса «Ендіміон», «Ламія», «Гіперіон». Серед найвидатніших творів XX ст. слід назвати трагедію Е. Верхарна «Єлена Спартанська», драми Б. Шоу «Пігмаліон» та «Цезар і Клеопатра», «Аріадну» і «Федру» М. Цвєтаєвої, роман «Улісс» Дж. Джойса, «Кентавра» Дж. Апдайка, «Пана» Кнута Гамсуна, тетралогію «Атріди» Г. Гауптмана, «Антігону» Б. Брехта, «Міф про Сізіфа» А. Камю, «Антігону», «Медею» і «Еврідіку» Жана Ануя, «Амфітріона Тридцять восьмого» і «Троянської війни не буде» Ж. Жіроду, «Мемуари Зевса» М. Дрюона, «Лісістрату» і «Бог переночував у домі» Г. Фігейреду, «Загадку Прометея» Л. Мештерхазі та багато інших.
Антична культура і література відіграли дуже велику роль у розвитку української культури. Античність була однією із суттєвих передумов виникнення й розвитку української культури і літератури. Вона сприяла активному розвиткові художнього світосприймання українських письменників і діячів культури, виводила націоальну культуру на європейські простори, включала її в систему культури світової.
Контакти скіфів та інших слов’янських племен з грецькою культурою почалися ще в часи колонізації еллінами Північного Причорномор’я та Криму (VII–VI ст. до н.е.). Про це свідчать матеріальні пам’ятки, зокрема, знайдена в скіфських курганах зброя, оздоблена малюнками з історії Троянської війни. Важливу роль у цих контактах відігравали міста-держави Херсонес, Борисфен (так стародавні греки називали ріку Дніпро і державу на півдні України), Ольвія, Пантікапей, Танаїс та інші.
Постійними і плідними були зв’язки з античною культурою Київської Русі, передусім з християнською візантійською культурою, яка спиралася на античну, зокрема грецьку, культуру, і з південнослов’янською культурою Болгарії, що перебувала під великим впливом візантійської. Особливо інтенсивними та плідними вони стали після запровадження в Київській державі християнства.
Македонське відродження IX–XI ст. з його зацікавленням до античності врятувало від забуття багато творів, зібрало багато античних і ранньовізантійських літературних взірців, створило низку антологічних та енциклопедичних зібрань кращих надбань античності. Серед них енциклопедичний словник патріарха Фотія «Лексикон», що містить приблизно 800 статей; його ж своєрідна літературна енциклопедія «Бібліотека», в якій Фотій використав велику кількість античних і візантійських текстів; антологія античних і візантійських епіграм Константина Кефали, що включала епіграми, починаючи від доби розквіту грецької класики і до часу укладача антології.
Глибока змістовність і багатство візантійської культури доби Македонського відродження зумовили особливо велику плідність та інтенсивність її впливів на формування культури і літератури Київської Русі-України. Візантійська і вихована нею болгарська культура дали могутній поштовх розвиткові слов’янської писемності. Її основи заклала перекладна література: перекладена з давньогрецької мови Кирилом, Мефодієм та їхніми послідовниками Біблія, твори отців церкви Іоанна Златоуста, Василія Кесарійського, Григорія Богослова (Назіанзіна), агіографічна (релігійно-історична) та апокрифічна (релігійно-легендарна) література, зокрема історія про Соломона і демона Китовраса, «Ходіння Богородиці по муках», житія святих у складі збірників «Пролог» та «Четьї-Мінеї» і Єгипетського та Сінайського патериків, «Житіє святих Варлаама і Іоасафа»; хроніки Георгія Амартола, Іоанна Малали, Георгія Синкела, Симеона Логофета, збірники «Палея», «Паремійник», «Мудрість Менандра Мудрого», «Афоризми Ісіхія і Варнави», повість про життя і подвиги Александра Македонського, поема про Дігеніса Акрита. Особливо популярним в Русі-Україні був збірник «Пчела» – антологія мудрих висловів і афоризмів Демокріта, Геродота, Діогена, Арістотеля, Демосфена, Есхіла, Софокла, Евріпіда, Сократа, Платона, Піфагора, Плутарха, античних язичницьких і християнських авторів. Саме завдяки «Пчелі» антична мудрість широко засвоювалась в Україні в усі часи. Поширенню в Україні природничо-наукових знань античності сприяв збірник «Фізіолог», у якому використано твори Арістотеля і Платона, Плутарха, Плінія Старшого. З творами античності і Візантії в Україну прийшли музика і спів та античне і візантійське віршування.
Впливи візатійської та античної літератур знаходимо майже в усіх пам’ятках оригінальної літератури Русі-України. Взірцями для наслідування і джерелом натхнення для найдавніших українських літописців були візантійські хроніки Іоанна Малали, Георгія Синкелла та Георгія Амартола, які, своєю чергою, використовували творчий досвід і традиції Біблії, творів отців церкви, апокрифічної та житійної літератури, давньогрецької історіографії, в тому числі Йосифа Флавія, художньої літератури (Есхіл, Софокл, Евріпід, Платон, Арістотель та ін.), наповнювались переказами античних міфів та міфологічними образами. Зокрема, у Початковому літописі використано матеріали з «Поученія о казнях Божих», «Житія преподобного Антонія», «Палеї толкової», «Княжого помянника». «Повість минулих літ», що стала епохою в культурному і літературному житті Русі-України і взірцем для майбутніх літописців, органічно поєднала в собі досвід різних жанрів художньої творчості античних і візантійських часів.
У другій половині XV ст. починається новий період культурного та літературного розвитку в Україні. Зв’язки з Візантією після її падіння в 1453 р. припинилися, на українських землях Польська Річ Посполита провадила послідовну політику гноблення і полонізації. В цих умовах відбувається духовна та освітня переорієнтація на західноєвропейську культуру і літературу, яка на той час переживає добу Відродження і надихається гуманістичними ідеями первісного християнства й античності. Цю відроджену античну і ренесансну європейську культуру починають плідно використовувати освічені українці для розвою власної культури і літератури. Серед них такі визначні європейські вчені і гуманісти, як Юрій Котермак (Дрогобич), автор книги «Прогностична оцінка поточного 1483 року» і віршової посвяти папі римському Сіксту IV; Павло Русин із Кросна, поет і гуманіст, учений, видавець творів античних авторів, які живили його власну творчість; Станіслав Оріховський з Перемишля, проповідник і оратор, автор публіцистичних памфлетів і трактатів; поети Микола Гусовський, Григорій Чуй-Русин із Самбора, Георгій Тичинський Рутенець, Іван Туробінський Рутенець, Севастян Фабіан Кленович, Симон Пекалід, Адам Чагровський, Герасим Смотрицький, Лаврентій Зизаній Тустановський та інші, які дуже багато зробили для української культури і літератури, прилучаючи їх до європейських духовних багатств, створюючи власні художні цінності і тим самим поширюючи в світі відомості про себе, свій народ, свою землю. Писали вони, як і майже вся Європа, латинською мовою, іноді іншими (наприклад, німецькою, польською) мовами.
Благотворні впливи античності і нової Європи на українську культуру й літературу не припинялися і в наступні століття, а навіть зростали і посилювалися. Цьому сприяло українське шкільництво, яке вже в XV–XVI ст. піднялося на високий рівень. Новий етап розвою української освіченості пов’язаний з братськими школами, які наприкінці XVI – на початку XVII ст. були організовані в багатьох містах України – Львові, Галичі, Києві, Кам’янець-Подільському, Кременці, Немирові, Перемишлі, Самборі, Саноку, Судовій Вишні, Рогатині, Шаргороді та ін. Особливо вагомий вклад в українську культуру внесли школа Львівського Успенського Ставропігійського братства (заснована в 1586 р.), відкрита князем Костянтином Острозьким між 1576–1580 рр. Острозька школа, школа Київського Богоявленського братства (1615) та організоване Петром Могилою Лаврське училище, які згодом злилися в знамениту Києво-Могилянську колегію. У братських школах вивчалися старогрецька і латинська мови, в бібліотеках шкіл було багато творів грецьких і римських авторів, письменників європейського Відродження.
Набуті в школах знання про античність надихали поетів на створення власних творів і в руслі наслідування античних класиків, і в руслі творчого засвоєння і використання традицій античної літератури. Великого впливу античності зазнали Даміан Наливайко, Тарасій Зенка, Касіян Сакович, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній, Василь Климович, Феофан Прокопович та ін. У XVII ст. Україна захоплюється античними поетами і риториками — їх вивчають, на їх основі створюються численні українські теоретичні курси поетик і риторик: «Книга поетичного мистецтва» (1637), «Кастальське джерело» (1685), «Роксоланський лев» (1693), «Ліра» (1696), «Оратор Могилянський» І. Кононовича-Горбацького (1636). Традиції XVII ст. підхопили в XVIII ст. М. Довгалевський («Сад поетичний», 1736), Феофан Прокопович, Гедеон Сломінський, Георгій Кониський. Античні поетики стали важливим фактором формування української поезії XVII–XVIII ст., зокрема силабічного, тонічного і силабо-тонічного віршування.
У XVIII ст. починається перехід до нової української літератури. Невіддільною від античної скарбниці і традицій є творчість Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Л.Боровиковського,О. Шпигоцького, П. Куліша, М. Костомарова та ін. Надзвичайно плідно використав античні традиції в своїй творчості Тарас Шевченко.
Українська література післяшевченківського періоду продовжує звертатися до античності, використовує античні поетичні образи, мотиви, жанрово-стилістичне багатство для художнього і філософського осмислення життя. Надзвичайно велику роль відіграла античність у творчості таких корифеїв української поезії, як Іван Франко, Леся Українка. Плідними були і залишаються впливи античності на літературний процес в Україні і в XX ст., про що свідчать поезія неокласиків – М. Рильського, М. Зерова, Юрія Клена та ін., «Прометей» А. Малишка, «Скіфська Одіссея» Ліни Костенко, «Вигнання з раю» Павла Загребельного, байки Микити Годованця та ін.
Античність благотворно вплинула і на українське образотворче мистецтво і музику. І тут теж слід підкреслити традиційність і безперервність цього впливу від давніх часів і до сьогоднішніх днів. Античність сприяла творчому формуванню композитора XVII ст. Миколи Дилецького (1630–1690), на його теоретичних працях виховувались цілі покоління музикантів, Артемія Веделя (1767–1806), Максима Березовського (1745–1777), автора опери «Демофонт», поставленої в Ліворно в 1772–1773 рр. Дмитро Бортнянський (1751–1825) компонує опери «Креонт», «Алкід», «Антігона», «Квінт Фабій», Кирило Стеценко (1882–1922) — оперу «Іфігенія в Тавриді». Станіслав Людкевич пише в 1905 р. кантату-симфонію «Прометей», Микола Лисенко — в 1910 р. оперету «Енеїда». Античність надихала українських художників Антона Лосенка, який створив картини «Фетіда у Зевса» і «Прощання Гектора з Андромахою», Івана Мартоса, автора статуї Актеона у Петергофі, Леонтія Тарасевича. Неодноразово звертався до античних мотивів художник Тарас Шевченко, його картини «Мілон Кротонський», «Діоген у бочці» є справжніми шедеврами живопису.
Про значення античності як невичерпної скарбниці і невмирущого джерела європейської культури, влучно висловився Іван Франко: «…З безмірно багатої греко-римської літератури лишилися лише нужденні відломки та шматочки», однак «навіть ті мізерні останки мали силу в XV та XVI вв. обновити європейську людність, двигнути її з варварства, попхнути до нового розвою і що вони й досі не перестали запліднювати нашого духу і творять непохитну основу нашої цивілізації».
Література
- Антична література: хрестоматія // Упор. О.Білецький. К., 1968.
- Антична література. Хрестоматія. Давня грецька поезія в українських перекладах і переспівах / Упоряд. В.П. Маслюк. К.: ІСДО,1994.- 276 с.
- Давньоримська поезія в українських перекладах і переспівах. Хрестоматія / Укл. В. Маслюк. Львів:Світ, 2000.-328 с.
- Мегела І.П., Левко О.В. Давньогрецька класична лірика. Антологія. – К.:Арістей, 2006. 400 с.
- Баглай К. Іван Франко і антична література. - Ужгород,1996.
- Боннар Андре. Греческая цивилизация: в 3-книгах. - М.,1992.
- Грабарь-Пассек М. Античные сюжеты и формы в западноевропейской литературе. - М.,1966.
- Микитенко Ю. Антична спадщина і становлення нової української літератури. К.,1991.
- Содомора А. Жива античність. К.,1983.
- Турган О.Д. Українська література кінця ХІХ – поч.ХХ ст. і античність.- К.,1995.173 с.
- Шах-Майстренко М. Шевченко і антична культура.-К.:Вид.-во «Фахівець», 1999. 288 с.
- Франко І. Відгуки грецької і латинської літератур в українському письменстві // Франко І. Зібрання творів: В 50-ти т.- Т.30.- К.,1981.
Автор ВУЕ
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 08.01.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
