Бабишкін, Олег Кіндратович
Бабишкін Олег Кіндратович (04. 11. 1918, у паспорт внесена дата за ст.ст. 22. 10.1918), м. Переяслав Полтав. губ., нині Київська обл. – 29. 06. 1991, м.Київ, похований на Байковому кладовищі) – науковий співробітник, викладач, професор, доктор філологічних наук, літературознавець, літературний критик, мистецтвознавець, кінознавець, член Спілок письменників (з 1950 року), журналістів і кінематографістів.
Охрещений у Михайлівській церкві (Тарас Шевченко увічнив цей храм у своїй акварелі 1845 року «Михайлівська церква в Переяславі»). 1922 року родина переїжджає до Борисполя. Навчається в школі з 1926 року, у 1929 р., після кількох арештів батька і невдалої спроби розкуркулення, переїжджають до Києва. Батьки розлучаються, Олег і сестра Оля залишаються з матір’ю.
У Києві вчиться у шк. № 8, у 8-му кл. – у шк. №20. Через голод, ледве закінчивши 8-ий клас, іде у фабзавуч на фабрику, через кілька місяців навчання вже працює робітником-швейником (як підліток, 6 годин). 1934 р. вступає на 3-й курс робітфаку.
У 1941 закінчує філфак Київського університету. Згадував: «студентська пора припала нам на особливий час – час масового геноциду інтелігенції, військових і партійних кадрів, винищення всього національно свідомого». Зі студентської лави вирушає на війну, де воює на передовій, згодом літ. співробітником дивізійної газети «Гвардієць». Недовго був у полоні, з якого швидко втік. Мав поранення коліна і серйозне поранення біля серця, нагороджений орденом і медалями. Перемога застає його в Австрії. Наприкінці війни пише історію полку і дивізії. Восени 1945 року стає м.н.с. Комісії історії Вітчизняної війни на Україні АН УРСР. Працюючи в Комісії, був, за його власним зізнанням, «думками і прагненнями весь у літературі». Тож уже з 1946 року працює м.н.с. в Інституті української літератури ім.Т.Г.Шевченка Академії наук УРСР, одружується. У шлюбі народжуються дочка Олена (Леся) (1949) і син Олександр (1954).
Згодом суміщає роботу в Інституті зі штатною роботою в «Літературній газеті», на яку перейшов, попрощавшись із роботою в Комісії. У критику увійшов тоді, коли панував не науковий, а класовий підхід до вивчення явищ літератури, що наклало відбиток на всю його долю і творчість. Маніпулюючи, ідучи на компроміси, намагаючись проштовхнути в друк свої праці, деколи і звільняючись з роботи. Все життя також над ним «нависав» арешт батька. Пише рецензії, які друкують в «Літературній газеті». Перша з них – про О.Кобилянську (п.н. «Героїні творів письменниці»). У співавторстві з О.Килимником пише статтю «Націоналістична теорія і практика Івана Сенченка», «сором за яку пече мене всі роки», зі слів самого Б.… Через незгоду з ідеологічними установками «Літературної газети» 1948 р. звільняється, залишивши по собі «новий спосіб верстки без лінійок». Недовго працює у видавництві «Молодь».
Захищає дисертації: на здобуття наук. Ст. канд. Філол. Наук «Повість «Земля» О.Кобилянської (у зв’язку з еволюцією творчості письменниці в 90-х роках минулого століття)» 1949 року; дис. на здобуття наук. Ст. докт. Філол. Наук «Драматургія Лесі Українки» 1963 р. Після захисту кандидатської дисертації зосереджується на роботі в Інституті, де його залучають до написання Історії української літератури в 2 томах (є одним з авторів 1-го тому, 1954р.), написаної з вульгарно-соціологічних позицій. У колективі авторів пише шкільний підручник з української літератури, який від 1953 р., першого року видання, зазнав двадцять п’ять перевидань, «від чого… кращим не став, хоч і проіснував він аж 29 років, а хрестоматія до нього - ще більше».
Пропрацював старшим науковим співробітником в Інституті літератури АН УРСР 15 років, робота була «по душі», але через ідеологічний диктат і незгоду з політикою М.Шамоти змушений був перейти на роботу у видавництво «Українська радянська енциклопедія», очолюване М.Бажаном; з 1964 року викладав у театральному інституті ім.І.Карпенка-Карого, 1965 року став професором на факультеті журналістики КДУ ім.Т.Г.Шевченка (згодом очолив кафедру), де створив Літературно-мистецький критичний науковий гурток (він проіснував 12–ть років з кінця 1960-х і в 1970-х роках), вивчав із зацікавленими студентами-гуртківцями українську культуру, активно подорожуючи Україною.
Б. не є дослідником одного письменника чи однієї теми, хоча найбільше відомий як лесезнавець. Фахівець у галузі літератури кінця ХІХ – ХХ ст., кіно ХХ ст., автор численних рецензій, згодом кінознавчих книг. «Писалося легко, хоч увесь час був під власним самоконтролем – як сказати про те, про що говорити не дозволяється...». Перша друкована праця – 1950: «Ольга Кобилянська. Стенограма публічної лекції» (К., 1950), останні видання 1989р.: «Олександр Довженко – публіцист: Літ.-крит. Нарис» (К., 1989); «Шевченкова слава: До 175-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка» (К., 1989).
Численні відрядження (які були можливими при роботі в Інституті літератури АН УРСР) у місця проживання митців і роботи з їхніми архівами (у Чернівцях з автографами О.Кобилянської, у Чернігові з автографами М.Коцюбинського, в Чехословаччині з автографами О.Олеся, у Ленінграді (тепер С.-Петербург) з архівом В.Самійленка, спілкування з людьми, які особисто знали Лесю Українку в Грузії і в Криму, поїздка по північнокавказьких та закавказьких республіках (для колективного збірника Інституту про дружбу народів, під ред. А.Тростянецького) дали змогу підготувати до друку і написати такі праці: згадана вище «Ольга Кобилянська (1950); «Ольга Кобилянська. Літературно-критичний нарис» (К., 1952) (аналіз життєвого і творчого шляху); «Ольга Кобилянська. Нарис про життя і творчість» (Львів, 1963) (до 100-річчя з дня народження) (проаналізував тв-ть, використавши на той час нові документи до біографії, назвав К. «видатним людинознавцем»); «Володимир Самiйленко: літературно-критичний нарис» (К.,1963) (розглядається творчість Самійленка поета-лірика, сатирика, фейлетоніста, драматурга і перекладача); підготувати тексти, написати примітки і упорядкувати багато видань творів Лесі Українки, О.Кобилянської, В. Самійленка.
Бабишкін свого часу порушив питання повернення українській літературі О.Олеся, тож у відрядженні до Чехословаччини було підготовано і видано збірку поезій «О.Олесь. Вибране» (К., 1958), а після виходу статті «Олександр Олесь» (Радянське літературознавство, 1958) Б. на деякий час опинився «під ковпаком». 1955 року наполіг на тому, щоб українською мовою вийшла книжка «Леся Українка в Криму» (Сімферополь, 1955), перша в українському Криму українська книга (1956-го р. перевидана рос.м.), Леся Українка в Грузії (Тбілісі, 1953 р. – рос. м., 1957р. – грузинською мовою). О.Б. спирався на архівні матеріали та спогади сучасників Лесі Н.Гамбарашвілі, Н.Лордкіпанідзе, В. Хундадзе, І.Пааташвілі, Д. Пашикова.
Є автором ґрунтовних праць про Лесю Українку, зокрема: Леся Українка. Життя і творчість (у спів. з Варварою Курашовою, 1955, відзначено дипломом АН УРСР) (уперше використано значну кількість листів, мемуарів та інших архівних матеріалів); капітальна праця «Драматургiя Лесi Українки», яку захистив як докторську дисертацію (К.,1963) (досліджується драматургія як найяскравіший вияв її поетичного таланту); «У мандрівку століть. Слово про Лесю Українку” (До 100-річчя з дня народження), яку присвятив своїй дружині Зінаїді (К., 1971). Кілька монографій були видані російською і грузинською мовами (зокрема, «Леся Украинка» (К 100-летию со дня рождения) (Москва, 1970). «Відчував радість від того, що порпався в архівах, вивчав почерк письменника, розшифровував неясно написані слова і цілі вирази, доходив до суті твору, а відтак і всієї творчості письменника, (практично-моє) щороку виходив до людей з книжками». Як досвідчений текстолог готував збірки творів письменників до друку. Виступив упорядником, автором передмов/вступних статей, автором коментарів і приміток також до видань творів українських письменників: В.Самійленка у 2т., (1958), поезії М. Чернявського (1959), поезії А. Кримського (1968), поезії С. Черкасенка (1990) (усі - в серії «Бібліотека поета», яка видавалась у київському видавництві «Радянський письменник»); збірника спогадів про О. Довженка (1959), збірника статей, промов, фрагментів з листів та щоденників О. Довженка «Про красу» (1968), «Микола Вороний. Театр і драма» (у співавторстві) (1989), збірника Лесі Українки «Про мистецтво» (1966) (три останні книги вийшли в серії «Пам'ятки естетичної думки», у київському видавництві «Мистецтво»), двох збірників Лесі Українки «Публікації, статті, дослідження» (т.І – К., 1954, т.ІІ – К., 1956), які «розворушили лесезнавчу думку на Україні і поза нею» і в Інституті літератури почали гуртуватися молоді лесезнавці. В Інституті також брав діяльну участь у підготовці видань творів І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, Панаса Мирного (зокрема, розшифровував рукопис 4-ї частини «Повії»).
Автор таких монографій: «Боротьба за реалiзм в українській лiтературі кiнця ХІХ – поч. ХХ ст. (на матеріалах літературної критики)» (К., 1961); «Агатангел Кримський. Літературний портрет» (К., 1967) (викладено біографію вченого-сходознавця, проаналізовано його оригінальні та перекладні поезії, прозу, наукові праці); «Олесь Гончар. Творчий шлях» (1968, «Собору» Бабишкін завжди давав високу оцінку, навіть в часи переслідувань і розгромних статей про роман номенклатурників від літературознавства), «Вистояти і перемогти: Проблема морального випробування у творчості Василя Бикова» (у спів. з Г. Назаренко К., 1985), «З вірою в людину» (про Ч.Айтматова) (К.,1987) (усі праці видано у Києві).
1951р. разом з І.Лучник привіз рукописи Т.Шевченка з Ленінграда.
Результатом спілкування і дружби з сучасними Бабишкіну митцями (Ю. Яновським, «прозаїком за жанром, поетом - душею», який був «вічно невдоволений досягнутим», і «завжди був оригінальним у своїй творчості»; М.Стельмахом, який «любив розповідати про свою селянську працю» і чиє «коріння було в стихійному селянському таланті») стали книга «Юрій Яновський» (К.,1957), передмова до видання творів Ю.Яновського у 5-ти томах (К.,1958), спогади, надруковані в періодичних виданнях; результатом прихильності до М.Стельмаха і дружби родинами - «дещо рожева», за його власним зізнанням, книга «Михайло Стельмах» (К.,1961) про творчий шлях, майстерність, особливості письменницького стилю як тонкого знавця людської душі і природи.
В теорії мистецтва, зокрема кінематографа, свого часу О.Б. був одним з найбільших знавців, залишив значну кінознавчу спадщину, досліджував українське і зарубіжне кіно: «Сучасне кіномистецтво Заходу. Літературна кінопанорама» (1968); “Амвросій Бучма у кіно” (1966), “Українська література на екрані” (1966, побувавши на прем’єрі фільма С.Параджанова «Тіні забутих предків», бувши враженим до глибини душі, переглянувши його з десяток разів, розглядає і високо оцінює фільм як історичне явище світового порядку і … як приклад творчої екранізації одного з найскладніших за філософією творів українського класика), «Кіномистецтво сьогодні» (1972); «Радянське багатонаціональне кіномистецтво» (1974), “Кінематограф сучасного Заходу: Нотатки про буржуазне кіномистецтво” (1984), «Кіноспадщина Юрія Яновського» (1987, кожен сценарій Яновського розвивав національну кінодраматургію, стверджував її як самостійний вид літературної творчості») (усі видано в Києві) та ряд інших.
Автор численних статей і рецензій в тогочасній пресі про українську і інші літератури тогочасного СРСР, про кіно в газетах «Радянська Україна», «Літературна газета», журналах «Жовтень», «Вітчизна», «Українська мова і література в школі», «Радянське літературознавство», «Дніпро», «Вечірній Київ», «Комсомолець Полтавщини» та іншій науковій, науково-популярній, педагогічній періодиці.
У своїх спогадах бідкався, що в часи його життя і роботи «слово, мовлене в ЦК, важило більше за Божу мудрість або кару», що «адміністративна імперсько-центристська система діє на знищення» всього самобутнього і українського; ратував за людинознавчий підхід у літературі і критиці, за вивчення неповторного, індивідуального авторського стилю, засуджував російську колонізаторську політику, монополізм у літературознавстві, відстоював науковий, а не класовий підхід до літературознавства, національну самобутність, а не вульгарно соціологізовані дослідження.
Література
- Вистраждане і пережите. Мемуари Олега Бабишкіна і спогади про нього (К., 2013).
