Бернстайн, Леонард (Луїс)
 | Стаття не входить до енциклопедії. |
Бернста́йн, Леона́рд (англ. Bernstein, Leonard; імʼя при народженні — Луї (Louis); 25.08.1918, м. Лоуренс, штат Массачусетс — 14.10.1990, м. Нью-Йорк, США) — диригент, композитор, піаніст, педагог, лектор-просвітитель, музичний письменник, музично-громадський діяч.
Зміст
Життєпис і діяльність
Народився в єврейській родині емігрантів з України, батько (родом із невеликого селища поблизу м. Рівного) був дрібним підприємцем, оптовим постачальником перукарських товарів.
Приблизно в 11 років почав брати уроки гри на фортепіано. З 14-річного віку під керівництвом педагога Х. Г. Коатс (1900–1989; США) напрацьовував технічну базу фортепіанної гри. 1935 на відмінно закінчив Бостонську латинську гімназію. Навчався в Гарвардському університеті (1935–1939), закінчив з відзнакою та ступенем бакалавра. Історію та теорію музики вивчав у В. Г. Пістона (1894–1976; США) та А. Т. Мерріта (1902–1998; США), композицію — у Е. Б. Хілла (1872–1960; США), фортепіано — Г. Гебхарда (1878–1963; Німеччина — США). 1936 склав перші композиції — кілька фортепіанних п’єс, 1939 — музику до комедії Аристофана «Птахи», поставлену у студентському клубі університету (мовою оригіналу), сам диригував її виконанням — це неофіційний дебют за диригентським пультом.
Навчався в Музичному інституті Кертіс у м. Філадельфії (1939–1941). Вивчав диригування у класі диригента та педагога Ф. Рейнера (1888–1963; тепер Угорщина — США), оркестровку — у композитора Р. Томпсона (1899–1984; США), контрапункт — у Р. Штерна (1874–1967; Австрія — США), гру на фортепіано — у І. Венгерової (1877–1956; тепер Білорусь — США).
Улітку 1940–1942 щороку в канікулярний час приїздив до шеститижневої музичної школи вищої майстерності в маєтку Танглвуді (неподалік м. Ленокса, штат Массачусетс), де вдосконалював диригентську техніку під керівництвом диригента С. Кусевицького (1874–1951; тепер РФ — США). 1942 перебував там уже як асистент С. Кусевицького. Цього року написав Сонату для кларнета і фортепіано, перше виконання якої відбулося 21.04.1942 у м. Бостоні, в Інституті сучасного мистецтва.
Деякий час (1941–1942) після закінчення навчання давав уроки гри на фортепіано, акомпанував співакам та балетним артистам. Працював 1942–1943 у музичному видавництві «Хармс-Ремік» («Harms-Remick»), де робив перекладення популярних пісень, записував імпровізації джазистів. У цей період виступав з концертами як піаніст.
1942 закінчив перший великий твір — Симфонію № 1 «Ієремія» на біблійні тексти для сопрано та симфонічного оркестру. 1943 створив та опублікував дитячий вокальний цикл «Ненавиджу музику», прем’єра якого відбулася 13.11.1943 в «Таун-холі» в м. Нью-Йорку, та фортепіанну сюїту «Сім роковин», яка була виконана автором 1944 також у «Таун-холі».
У концертному сезоні 1943–1944 працював помічником головного диригента симфонічного оркестру Нью-Йоркської філармонії А. Родзинського (1892–1958; тепер Хорватія — США). 14.11.1943 підмінив у недільному концерті раптово захворілого диригента Б. Вальтера (1876–1962; тепер Німеччина — США). Без єдиної репетиції з оркестром Нью-Йоркської філармонії провів концерт симфонічної музики у найбільшому концертному залі Америки — Карнегі-холі, радіотрансляція якого йшла по всій країні. Цей виступ відразу зробив його всесвітньо відомим, відкрив можливість працювати з найкращими симфонічними оркестрами Америки та Європи на найкращих концертних сценах. У концертній програмі були заявлені складні для симфонічного дебюту опуси: симфонічна увертюра «Манфред» Р. Шумана, симфонічна поема «Дон Кіхот» Р. Штрауса, вступ до «Мейстерзінгерів» Р. Вагнера і «Тема з варіаціями» М. Рожа.
Працював 1945–1949 головним диригентом Нью-Йоркського міського симфонічного оркестру управління громадських робіт. Урізноманітнив і оновив репертуар оркестру за рахунок виконання творів композиторів 20 ст.: пропагував сучасну американську музику, твори П. Гіндеміта, Д. Мійо, І. Стравінського, виконав оперу «Воццек» А. Берга, йому належить перше американське виконання «Музики для струнних, ударних і челести» Б. Бартока. Паралельно співпрацював з іншими симфонічними оркестрами. У 1944–1946 дебютував із дев’ятьма різними оркестрами в США та Канаді. 1946 диригував концертами американської музики з чеським філармонічним оркестром на фестивалі «Празька весна» — це був його європейський дебют як диригента, а в серпні того ж року керував американською прем’єрою опери «Пітер Граймс» Б. Бріттена в Танглвуді. Того ж року А. Тосканіні (1867–1957; Італія — США) запросив на проведення двох концертів із симфонічним оркестром Ен-Бі-Сі (NBC Symphony Orchestra). 1950 на музичному фестивалі у Нідерландах диригував Другою симфонією Г. Малера, виконання якої було сприйнято як «музична сенсація», 1951 — світовою прем’єрою Симфонії № 2 Ч. Айвза з Нью-Йоркським філармонічним оркестром. Був першим американським диригентом, який виступив у м. Милані у театрі «Ла Скала»: 1953 диригував оперою «Медея» Л. Керубіні з М. Каллас у головній ролі.
З 1947 почалася багаторічна співпраця з Ізраїльським симфонічним оркестром, яка тривала до кінця життя. Уперше він керував оркестром (тоді відомим як Палестинський симфонічний оркестр) 1947 у м. Тель-Авіві. 1948 провів концерт просто неба на честь ізраїльських військ у Беєр-Шеві посеред пустелі під час арабо-ізраїльської війни, 1957 диригував першим концертом у залі Аудіторії Ф. Р. Манна (тепер Аудиторія Ч. Бронфмана) у м. Тель-Авіві, 1967 — концертом [Симфонією № 2 Г. Малера та Концертом для скрипки з оркестром Ф. Мендельсона з солістом І. Стерном (1920–2001; тепер Україна — США)] на горі Скопус в ознаменування возз’єднання Єрусалима. У 1970-х записав свої симфонії та інші твори з оркестром Ізраїльської філармонії в компанії звукозапису «Дойче Граммофон» (нім. «Deutsche Grammophon»). З 1988 — почесний диригент оркестру.
Концертний сезон 1957–1958 провів як диригент Нью-Йоркського філармонічного оркестру, суміщав посаду з диригентом Д. Митропулосом (1896–1960; Греція — Італія), а 1958–1969 був його головним диригентом. Перший концерт на посаді головного диригента провів 02.01.1958. У програмі були твори, з якими відбувся його диригентський дебют 1943 з цим оркестром: симфонічна увертюра «Манфред» Р. Шумана, симфонічна поема «Дон-Кіхот» Р. Штрауса, а також в рамках концерту керував американською прем’єрою Другого фортепіанного концерту Д. Шостаковича (як диригент і соліст-піаніст). На посаді головного диригента поповнював і збагачував репертуар новими творами композиторів різних епох, проводив цикли концертів, присвячені творчості окремих композиторів — Дж. Перголезі, Г. Ф. Генделя, Г. Малера та ін.
Був першим в історії музичної культури Америки американським диригентом, який народився в Америці і чия диригентська кар’єра стартувала і розвивалася в цій країні (до нього всі диригенти, які вважалися американськими, були емігрантами з Європи — отримували європейську музичну освіту, їхній диригентський старт відбувався в Європі, частина творчої діяльності проминала на європейському континенті).
За диригентським пультом виявляв себе як художник романтичного типу, для нього була властива ефектно-темпераментна манера диригування з елементами яскравого артистизму та експресивного динамізму. Інтерпретував твори композиторів різних стилів та епох крізь призму власного індивідуалізованого творчого розуміння, створюючи оригінальні трактування, іноді спірні. Виконанню властиве тонке проникнення в композиторський задум, новаторське тлумачення партитур. Вважають одним із кращих інтерпретаторів творів Д. Шостаковича, зокрема 5-ї та ін. його симфоній. Відродив у 1950–1960-х інтерес до симфонічної музики Г. Малера, кілька разів записав повний цикл його симфоній із різними оркестрами. Диригентський портфель величезний, у ньому твори Й. Гайдна, В. А. Моцарта, Л. ван Бетховена, Г. Берліоза, Ф. Ліста, А. Брукнера, Я. Сібеліуса, Е. В. Елгара, П. Гіндеміта, Ф. Пуленка, І. Стравінського. Дав своє диригентське трактування масштабним творам: «Створення світу» Й. Гайдна, «Урочиста меса» Л. ван Бетховена, «Фантастична симфонія» і «Реквієм» Г. Берліоза, «Реквієм» Дж. Верді, «Фауст-симфонія» Ф. Ліста, «Пісня про землю» Г. Малера, «Весна священна», «Свадебка», «Симфонія псалмів» І. Стравінського та ін. У диригентську практику також постійно включав музику композиторів 20 ст.: твори Дж. М. Кейджа, Д. Лігеті, П. Булеза, Л. Беріо, Е. Денисова, активно пропагував музику композиторів США 20 ст. — Дж. Гершвіна, С. Барбера (1910–1981), А. Копленда (1900–1990), Ч. Айвза (виконав усі його симфонії), Р. Гарріса (1898–1979), П. Боулза (1910–1999) та багатьох інших. Диригував прем’єрою «Турангаліла-симфонії» О. Мессіана (1949) у м. Бостоні, оперними творами: «Фіделіо» Л. ван Бетховена, «Кармен» Ж Бізе, «Трістан та Ізольда» Р. Вагнера, «Фальстаф» Дж. Верді, «Богема» Дж. Пуччіні, «Кавалер троянд» Р. Штрауса.
У період розквіту диригентської карʼєри не розвивав сольну піаністичну практику, але часто виступав у концертах одночасно як диригент і соліст-піаніст, виконуючи твори В. А. Моцарта, Л. ван Бетховена, М. Равеля, Дж. Гершвіна, Д. Шостаковича та ін. 1959 з гастролями на чолі Нью-Йоркського філармонічного оркестру дав концерти у містах Москві, Петербурзі й Києві (в СРСР перебував 3 тижні). 22.08.1959 у Великій залі Московської консерваторії відбулося відкриття концертного туру Нью-Йоркського філармонічного оркестру під його керуванням. Під час туру відвідав із концертами 17 країн і провів 50 концертів. Заключний концерт відбувся у Білому Домі у м. Вашингтоні. Популярність підкріплювалася активною музично-суспільною діяльністю. 1961 диригував на передвиборчому гала-вечорі президента Дж. Кеннеді, 23.11.1963 — на похованні президента Дж. Кеннеді Нью-Йоркським філармонічним оркестром та Схола канторум (лат. Schola Cantorum) у м. Нью-Йорку Симфонією № 2 «Воскресіння» Г. Малера (захід транслювався національним американським телебаченням), на похованні брата Дж. Кеннеді — Р. Кеннеді «Адажієтто» з П’ятої симфонії Г. Малера. 1970 підготував і провів як диригент та соліст-піаніст дев’яностохвилинну програму (записувалася у м. Відні та околицях), присвячену святкуванню 200-річчя від дня народження Л. ван Бетховена (включала фрагменти репетицій, а також виконання з Віденським філармонічним оркестром Першого фортепіанного концерту та Дев’ятої симфонії). Програма транслювалася 1970 на австрійському та британському телебаченні, а потім на каналі Сі-Бі-Ес (CBS) у США напередодні Різдва 1971. Імпреза «День народження Бетховена: Свято у Відні» була удостоєна премії «Еммі» та випущена на DVD (2005).
Улітку 1970 під час Лондонського фестивалю диригував «Реквіємом» Дж. Верді в соборі Святого Павла з Лондонським симфонічним оркестром. 1985 як поборник ядерного роззброєння, відправився з Молодіжним оркестром Європейського співтовариства в турне «Подорож в ім’я миру» по Європі та Японії. У грудні 1989 на святкуванні з приводу зносу Берлінської стіни керував Дев’ятою симфонією Л. ван Бетховена за участю хорів та оркестрів з обох Німеччин, СРСР, США та Франції.
На посаді головного диригента філармонічного оркестру вдався до революційної на той час методики проведення концертів — проводив суботні симфонічні концерти для молоді, які транслювалися по національному телебаченню, виступав перед концертами з вступними лекціями і поясненнями. Розкрив себе як лектор-просвітитель, пропагандист музики для всіх вікових та соціальних груп, привернув увагу до серйозної академічної музики (через медійні канали — радіо і телебачення), розширив коло шанувальників музики серед масового населення. Основне завдання, яке ставив своєю лекторською практикою, — навчити людей, які не мали професійної музичної освіти, розуміти мову, специфічну природу музики, зробити доступними для осмислення складні симфонічні твори. Музичні передачі на телебаченні мали тематичну назву «Omnibus» (у перекладі з латинської — усім). Вони транслювалися на Ей-Бі-Сі (ABC), Сі-Бі-Ес (CBS), Ен-Бі-Ес (NBС), стали культовими шоу 1950–1960-х, зробили його телезіркою, шоуменом. За період 1958–1973 на американському телебаченні вийшли в ефір понад 50 музичних телепередач для молоді. Виявив себе також у ролі музичного письменника. На основі статей у пресі, лекцій у студентських аудиторіях, концертних та телевізійних виступів було видано кілька його книг про музику, присвячених питанням специфічної природи музичного мистецтва, творчості різних композиторів, джазу, азам диригентської майстерності тощо. Він автор книг «Радість музики» (1959), «Концерти для молоді» (1962), «Нескінченна різноманітність музики» (1966), «Питання без відповіді» (1976), «Відкриття» (1982).
Був також викладачем диригування. Після смерті 1951 С. Кусевицького очолив диригентський та оркестровий факультети і протягом багатьох років вів літні курси диригування в Танглвуді. У 1951–1956 викладав диригування (був запрошеним професором музики) в Університеті Брандейса у м. Волтемі (шт. Массачусетс), заснував там фестиваль творчих мистецтв (1952), у рамках якого диригував різними постановками. 2005 фестиваль був перейменований на його честь і став фестивалем творчих мистецтв Бернстайна. 1973 прочитав 6 музичних (телевізійних) лекцій у Гарвардському університеті, названих «Питання без відповіді» (за аналогією з назвою камерного твору «Питання, що залишилося без відповіді» Ч. Айвза). Лекції супроводжувалися музичними прикладами, які озвучував Бостонський симфонічний оркестр, і мали міждисциплінарний характер: аналізував та порівнював музичну мову зі звичайною мовою, використовуючи термінологію сучасної лінгвістики. Двічі реалізував проект музичної школи за зразком Танглвуда: 1982 разом із імпресаріо Е. Флейшманом (1924–2010; Німеччина — США) заснував Лос-Анджелеський філармонічний інститут як літню навчальну академію за зразком Танглвуда, працював там художнім керівником та викладав диригування (до 1984); улітку 1990 разом із диригентом М. Т. Томасом (нар. 1944; США) заснував Тихоокеанський музичний фестиваль у м. Саппоро (Японія), що існує досі.
У 1969 склав із себе повноваження головного диригента філармонічного оркестру Нью-Йорка, щоб більше часу приділяти написанню музики, проте повністю не порвав із диригуванням, продовжив виступати як диригент із оркестрами США та Європи. Співпрацюв з Нью-Йорським філармонічним оркестром до кінця життя, з ним гастролював Європою (1976), Азією (1979), робив студійні записи. Багаторічна та плідна співпраця відбувалася з Ізраїльським філармонічним оркестром, проводив концерти з Віденським філармонічним оркестром, Національним оркестром Франції, Бостонським симфонічним оркестром. У 1980-х був постійним запрошеним диригентом Королівського оркестру Консертгебау в м. Амстердамі, Симфонічного оркестру Баварського радіо в Мюнхені, оркестру Національної академії мистецтв Санта-Чечілія в м. Римі. Як диригент гастролював містами США, країнами Північної та Південної Америки, Європи, Близького Сходу.
На початку 1990 за станом здоров’я був змушений скасувати кілька виступів у США та Японії. Останній раз диригував 19.08.1990 в Танглвуді (штат Массачусетс) симфонічним оркестром Бостона: виконував «Чотири морські інтерлюдії» з опери «Пітер Граймс» Б. Бріттена і Сьому симфонію Л. ван Бетховена.
Похований на цвинтарі Грін-Вуд у м. Нью-Йорку. Концерт його пам’яті відбувся у Карнегі-холі 14.11.1990.
Творчість
Диригентська і творча діяльність розвивалися паралельно. Поява перших творів збіглася з диригентським дебютом: симфонія «Ієремія» на тексти із Біблії для голосу з оркестром (1942), вокальний цикл «Ненавиджу музику» (1943), балет «Серця вільні» (1944). Автор жанрово різноманітної музики — великоформатної та камерної, серйозної та розважальної, інструментальної та музично-театральної. Писав музику в усіх жанрах: симфонічному (3 симфонії), музично-драматичному — 2 опери («Заворушення на Таїті», 1952; «Тихе місце», 1983), 3 балети («Серця вільні», 1944; «Факсіміле», 1946; «Діббук», 1974), 5 мюзиклів («У місті», 1944; «Чудове місто», 1953; «Кандид» за твором Вольтера «Кандид, або Оптимізм», 1956, 2-а ред. 1973; «Вестсайдська історія», 1957; «Пенсільванія-авеню», 1976), кілька музичних ревю та мюзиклів у колективному співавторстві з іншими композиторами (ревю «Вечірка з Бетті Комден та Адольфом Гріном», 1977, мюзикл «Божевільна із Західного Центрального парку», 1979), оперету («Меса» — вистава для співаків, інструменталістів та танцюристів на тексти католицької меси та С. Шварца, 1971), оркестрову, хорову, камерну музику (для фортепіано, для голосу та фортепіано, для різних ансамблів, для камерного оркестру), музику до театральних спектаклів та кіномузику.
Найбільш плідний період творчості — 1940–1960-і. У цей період створив найзначніші (популярні, репертуарні) твори. Кожна з трьох симфоній та двох опер була певною віхою професійного зростання в рамках творчості академічного формату. Симфонія № 1 «Ієремія» для сопрано та симфонічного оркестру (1942) на біблійні тексти була виконана в січні 1944 Піттсбурзьким симфонічним оркестром під керуванням автора та удостоєна премії критиків м. Нью-Йорка як найкращий твір 1944. Симфонія № 2 «Століття тривог» для фортепіано та симфонічного оркестру (1949) була написана за мотивами однойменної збірки віршів В. Одена, присвячена С. Кусевицькому і виконана Бостонським симфонічним оркестром під управлінням С. Кусевицького в рік створення (партію фортепіано виконував автор). Симфонія № 3 «Каддіш» (пам’яті Дж. Кеннеді) для симфонічного оркестру, великого хору, хору хлопчиків, солістки (сопрано) та читця (1963) уперше виконана оркестром Ізраїльської філармонії. Опера в одну дію «Заворушення на Таїті» (45 хвилин) на лібрето Бернстайна має автобіографічне забарвлення (йдеться про кризу сімейних стосунків сучасного американського подружжя), прем’єра відбулася 12.06.1952 в Університеті Брандейса. Опера «Тихе місце» на 3 дії (1983, лібрето С. Водсворта) — за сюжетною тематикою логічне продовження попередньої опери, прем’єра відбулася 17.06.1983 в «Г’юстон Гранд Опера». До великоформатних творів академічного жанру належать Серенада для скрипки, струнних і ударних за мотивами «Симпозіуму» Платона (прозвучала на музичному фестивалі у Венеції 12.09.1954 у виконанні Ізраїльського філармонічного оркестру під керівництвом Бернстайна, соло на скрипці — І. Стерн) й духовно-релігійний хоровий твір «Чічестерські псалми» на біблійні тексти Псалмів для хору і оркестру (1965).
Музично-театральний жанр займає базову частину спадщини, протягом усього творчого життя складав академічні (опери, балети) і розважальні (мюзикли, ревю, оперета) твори. Композитор більшою мірою театрального складу. Його балети та перші мюзикли мали чималу популярність і успіх у публіки, ставали репертуарними. Прем’єра першого балету «Серця вільні», який був створений у співдружності з хореографом Дж. Роббінсом, відбулася 18.04.1944 у «Метрополітен опера» з декораціями О. Сміта та костюмами К. Лава. Балет миттєво став хітом, в перший сезон виконувався 161 раз, з ним було здійснено тур по країні, зроблено комерційний запис «Декка» («Decca»), цього ж року балет було перетворено на мюзикл «У місті», прем’єра якого відбулася 28.12.1944 у бродвейському театрі «Адельфі». Другий мюзикл «Чудове місто» (прем’єра на Бродвеї 1953) став ще популярнішим: завоював п’ять премій «Тоні», включаючи премію «За найкращий мюзикл», і в перший сезон пройшов 553 рази. Дж. Роббінсом (1918–1998; США) були поставлені й інші два балети — «Факсіміле» та «Діббук», а також мюзикл «Вестсайдська історія» — сучасна адаптація (під реалії Америки 1950-х) п’єси Шекспіра про драматичну історію кохання Ромео та Джульєтти (Тоні та Марії) на тлі расових чвар двох угруповань — нащадків емігрантів з Європи та пуерториканців за вплив в одному з районів м. Нью-Йорка. Мюзикл, прем’єра якого відбулася 26.09.1957 у бродвейському театрі «Вінтер Гарден» («Winter Garden»), був показаний 734 рази, отримав премію «Тоні» у двох номінаціях, премію «Театральний світ», 1968 мюзикл був включений до репертуару Лінкольн-центру м. Нью-Йорку, 1961 був перероблений у однойменний фільм (режисери Дж. Роббінс, Р. Вайз), удостоєний 10 премій «Оскар» (всього номінацій було 11).
Бернстайн — композитор романтичного типу мислення. Йому властивий програмний тип симфонізму — його симфонії та великі оркестрові твори стимульовані літературним рядом (Симфонія № 1 «Ієремія» на біблейські тексти) або мають тематичний імпульс до створення (Серенада та Симфонія № 2 «Століття тривог»). Музична мова ґрунтується на яскравому мелодизмі як першооснові музично-виразних засобів при всій різноманітності володіння і використання технічних прийомів, включаючи сучасно авангардні, і домінуванні тонально-ладових структур.
Композиторський стиль Бернстайна не зазнав значних метаморфоз, музика більшості творів витримана в стилістиці еклектичного національного американського колориту. Різнорідна, еклектична у своїй морфологічній структурі, ґрунтується на синтезі різноманітних та різнонаціональних елементів. У ній присутні негритянські, латиноамериканські, ковбойські мотиви, елементи фольклору цих етносів, інтонаційні звороти й мотиви популярних американських вуличних пісень та танців, які інтегруються з європейською музичною ментальністю. Бернстайн змішує класичні структурні принципи європейської музики з імпровізаційно-жанровими елементами джазу, свінгу, рок-музики. Музика зовні ефектна, артистична, активно динамічна, заснована на гострих ритмах, винахідливому мелодизмі, гучному та різноманітному оркеструванні за рахунок активного використання ударних та мідних духових інструментів. У ній можна знайти витоки європейського музичного романтизму, неокласицизму і вплив американської музичної культури — музики композиторів Дж. Гершвіна, С. Барбера (1910–1981; США), А. Копленда (1900–1990; США) та інших. Бернстайн у своїй творчості стирає кордони між серйозною та розважальною музикою. У «Вестсайдській історії» більшість ансамблевих епізодів мають форму розгорнутих оперних сцен, музична тканина деяких фрагментів дійства симфонізована. Приклад жанрового міксту — «Меса», вистава для співаків, інструменталістів та танцюристів на тексти католицької меси і С. Шварца (нар. 1948; США), була написана 1971 до урочистого відкриття Центру мистецтв ім. Дж. Кеннеді у м. Вашингтоні. У ній поєднуються традиційні релігійні піснеспіви з елементами бродвейських шоу, класичні музичні елементи з пісеньками в стилі джазу та рок-музики.
Здійснив рекордну кількість аудіо- та відеозаписів. Крім записів 1940-х, які були зроблені для компанії «Ар-Сі-Ей Віктор» («RCAVictor»), записував в основному для «Коламбіа Мастерворкс Рекордс» (Columbia Masterworks Records), тепер «Соні Классікел Рекордс» («Sony Classical Records»), особливо коли був музичним керівником оркестру Нью-Йоркської філармонії. Величезна спадщина його записів (більше 400, більше половини з них з Нью-Йоркським філармонічним оркестром), була оновлена та зібрана в нову повну серію «Соні Классікел Рекордс» під назвою «Століття Бернстайна». Двічі записував повні цикли симфоній Л. ван Бетховена, брав участь у записі циклу фортепіанних концертів Л. ван Бетховена з К. Циммерманом, двічі здійснив запис повного циклу симфоній Г. Малера (усе — для «Соні» та «Дойче Граммофон»). Відіграв важливу роль у популяризації музики Г. Малера та А. Брукнера в Америці. Записав повний цикл симфоній П. Чайковського, твори американських композиторів 20 століття, всі симфонії Ч. Айвза, всі оркестрові твори А. Копленда і багатьох інших. Твори деяких композиторів записував багаторазово, балет «Створення світу» Д. Мійо записав тричі (1945, 1951, 1976). Зробив записи своїх творів.
Нагороди та визнання
Лауреат премії диригента Дітсона (1958), премії Соннінга (Данія, 1965), Е. фон Сіменса (1987), Імператорської премії Японської асоціації мистецтв (1990; використав для створення Фонду освіти через мистецтво).
Удостоєний 2 премій «Тоні», 7 премій «Еммі», 16 премій Греммі, зокрема Греммі за всю творчість (1985).
Командор ордена Почесного легіону (1986). Кавалер Великого Хреста ордена «За заслуги перед Німеччиною» (1987). Кавалер Великого Хреста ордена Заслуг (Італія, 1989).
Нагороджений медаллю Дж. Пібоді (1980), Золотою медаллю Королівського філармонічного товариства (Велика Британія, 1987), медаллю Е. Макдавелла (1987), золотою медаллю Американської Академії літератури та мистецтва (1981).
Твори
- The Infinite Variety of Music. New York : Simon and Schuster, 1966. 286 p.
- The Unanswered Question: Six Talks at Harvard. Cambridge : Harvard University Press, 1976. 428 p.
- Findings. New York : Simon and Schuster, 1982. 376 p.
- The Joy of Music. New York : Simon and Schuster, 2004. 315 p.
- Young People's Concerts. Cambridge : Amadeus Press, 2006. 380 p.
- Р о с. п е р е к л. — Музыка — всем. Москва : Советский композитор, 1978. 262 с.
Література
- Ямпольский И. М. Бернстайн Леонард // Музыкальная энциклопедия : в 6 т. Москва : Советская энциклопедия, 1973. Т. 1. С. 438–439.
- Бронфин Е. Вступительная статья к книге // Бернстайн Л. Музыка — всем. Москва : Советский композитор, 1978. С. 3–12.
- Бернстайн Л. // Музыкальный словарь Гроува / Пер. с англ. Москва : Практика, 2001. С. 107–108.
- Лебрехт Н. Маэстро Миф. Великие дирижеры в схватке за власть. Москва : Классика XXI, 2007. 448 с.
- Лебрехт Н. Маэстро, шедевры и безумие. Москва: Классика XXI, 2009. 328 с.
- Акопян Л. Бернстайн Леонард // Музыка XX века. Энциклопедический словарь. Москва : Практика, 2010. С. 71–72.
- Mauceri J. Maestros and Their Music: The Art and Alchemy of Conducting. New York : Vintage Books, 2018. 272 p.
Автор ВУЕ
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.06.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
