Василь Кричевський – творець українського національного стилю
 | Стаття не входить до енциклопедії. |
Архітектура кожного народу є універсальною і унікальною водночас. Універсальною — бо фізичні закони, яким підлягає будівниче мистецтво, є однаковими на всій заселеній території нашої планети. Унікальною — бо відображає неповторний духовний світ, звичаї та історію кожної людської спільноти (етносу, нації, країни, конфесії). Одним словом, архітектура — це літопис світу, як справедливо зазначив ще М. Гоголь. І все це синтезовано в понятті архітектурного стилю, яке є центральним для розуміння архітектури. Стиль — це історично сформована спільність засобів і прийомів формоутворення, а значить — і суттєвих рис архітектури. Процес стилеутворення в архітектурі є природним і спонтанним. На відміну від стиленаслідування (втіленого в поняттях моди й канону), розвиток стилю не може бути штучно інспірованим, прискореним чи вигаданим.
Загалом, всесвітню історію архітектури можна уявити як історію розвитку й зміни великих (світових) архітектурних стилів у взаємодії з оригінальними національними стилями. Стиль виробляється протягом тривалого часу розвитку зодчества. Поняття стилю має ретроспективну спрямованість, тобто ми «бачимо» певний стиль тільки після того, як він склався і набув конкретних стійких рис. Тому можемо говорити про стиль минулої епохи (Відродження), стиль країни (Візантійської імперії), стиль майстра (Андреа Палладіо, так зване палладіанство). Справжнє стилеутворення є процесом історичним, що не терпить волюнтаристських прискорень чи інших маніпуляцій. З цієї схеми виламується хіба що італієць А. Палладіо (1508–1580) — геніальний самоук, котрому в епоху Пізнього Відродження вдалося створити свій персональний архітектурний стиль, який виявився настільки універсальним, що на так зване палладіанство «хворіли» Європа та США у 18–19 ст. (Білий дім у м. Вашингтоні, США — яскравий приклад).
Відомі й спроби штучного творення національних, ідеологічно зорієнтованих стилів у першій половині 20 ст. Особливо переймалися цілеспрямованим стилетворенням тоталітарні режими в різних країнах Європи. Головна проблема всякої тоталітарної архітектури — це проблема так званого великого стилю. У Німеччині намагалися виробити «нордичний архітектурний стиль», орієнтуючись на «монументальну суворість». При цьому не тільки нацистський, а й інші диктаторські режими в своїй архітектурі стверджували «право епохи на монументальність». Проте рецепти творення тоталітарними режимами 20 ст. їхніх стилів були напрочуд однаковими й тривіальними: вони зверталися до класичної греко-римської архітектури, намагаючись перелицювати її на сучасний лад, не відмовляючись як від колон і арок, так і від запозичення з античності готових композиційних схем. Це однаковою мірою стосувалося Б. Муссоліні, А. Гітлера, Й. Сталіна, Ф. Франко і Н. Чаушеску.
На цьому безрадісному тлі особливо помітні героїчні зусилля окремих геніїв персональної стилетворчості 20 ст.: це іспанець Антоніо Гауді, фінни Алвар Аалто, Еліель Саарінен, угорець Едьон Лехнер, американець Френк Ллойд Райт, француз Ле Корбюзьє, німець Людвіг Міс ван дер Рое. Проте їхній пафос стилетворення був універсалістським, тобто зверненим до всього людства, а не до окремої нації (за винятком Е. Лехнера).
У перших двох десятиріччях 20 ст. спостерігалася дуже цікава картина: універсальними архітектурними проблемами переймалися представники тих народів, національному існуванню яких ніщо не загрожувало – французи й німці. Саме француз зі Швейцарії Ле Корбюзьє, німці Вальтер Гропіус і Л. Міс ван дер Рое є творцями так званого інтернаціонального стилю, який ще називають модернізмом (функціоналізмом).
Натомість представники народів, які прагнули національного визволення і відродження, намагалися створювати власні, суто національні архітектурні стилі. Це угорці, чехи, поляки, румуни, українці. При цьому для чехів уособленням національного відродження стала чомусь стилістика віденського неоренесансу (будівля Національного театру в м. Празі). Угорці досить кумедно намагалися поєднати віденську сецесію з мавританським стилем — на знак того, що угорські племена колись прийшли до Центральної Європи зі Сходу. Тож стиль модерн або сецесія в Угорщині розвивався як місцеве, дещо провінційне відгалуження віденської сецесії, яке давало значну свободу творчих пошуків. Архітектор Е. Лехнер вдався до пошуків угорського національного стилю в зведених за його проектами будівлях міст Будапешта й Братислави, серед яких знаковою є католицька церква Святої Алжбети в Братиславі 1909–1913. Основними рисами цього стилю стали поліхромія, декоративізм, активне використання кераміки, «скульптурне ліплення» архітектурних об’ємів. Тож Е. Лехнер — знакова постать для угорців, майже так само, як для нас — Василь Григорович Кричевський.
Чеський національний театр у Празі – символ звільнення від віденсько-габсбурзького гніту, виконаний чомусь у віденській стилістиці 
Костел Святої Алжбети в Братиславі архітектора Е. Лехнера — зразок угорського національного стилю початку 20 ст. 
Каплиця (костел) на Ящуровці в Закопаному – знакова пам’ятка польського «стилю народового», створеного С. Віткевичем 
Меморіальна дошка В. Кричевському в Опішному (Полтавщина) 
Будинок Полтавського губернського земства 
Ризаліт чолового фасаду будинку Полтавського губернського земства
Найактивнішими й найуспішнішими в національному стилетворенні виявилися поляки: на противагу космополітизму стилю модерн (сецесії, югендстилю) польські архітектори з 1890-х розпочали пошуки польського національного стилю в архітектурі, так званого стилю народового. Провідною постаттю цього архітектурного напряму став Станіслав Віткевич — мистецтвознавець, письменник, художник і архітектор. 1886 він приїхав до містечка Закопаного в польських Татрах і, захопившись красою форм та конструктивною логікою гуральських дерев’яних будівель, почав дошукуватися в них основ «прапольського» національного стилю, який належало відродити. Тим часом Закопане стало модним у Європі гірським курортом, тож протягом 1892–1913 С. Віткевич збудував тут кілька десятків дерев’яних вілл, стилізованих під гуральську традиційну архітектуру, а також дерев’яний костел. Так виник популярний «Закопанський стиль», що вплинув на пошуки національної своєрідності в архітектурі інших народів Центрально-Східної Європи — чехів, словаків, угорців, українців.
В Україні створення національного архітектурного стилю на початку 20 ст. випало на долю однієї людини — художника й архітектора В. Кричевського. У мистецтві він був справжнім універсалом ренесансного масштабу. Як і його сучасники Ле Корбюзьє та Ф. Л. Райт, він не мав спеціальної архітектурної освіти, тож навчався самотужки, у практичній діяльності. У цьому є певна закономірність — щоб створити щось радикально нове, треба бути вільним від шаблонів вищої школи.
Отже, український національний стиль 20 ст. має конкретні місце і дату народження. Народився він у м. Полтаві 1903 творчим зусиллям В. Кричевського під впливом народного мистецтва Полтавщини, яке запліднило творчу уяву майстра. Стиль вперше і найяскравіше виявився в будинку Полтавського губернського земства, спорудженому 1903–1908 за проектом В. Кричевського з використанням первісних проектів архітекторів Олександра Ширшова (1902) і Володимира Ніколаєва (1903). В оздобленні брали участь художники Опанас Сластіон, Сергій Васильківський, Микола Самокиш, Михайло Беркос, Микола Уваров, учні Миргородської керамічної школи та знамениті гончарі з містечка Опішне на Полтавщині.
Перший проект земського будинку для Полтави розробив місцевий земський архітектор О. Ширшов. Його затвердили 1902, але внаслідок конфлікту земської управи з архітектором проект доручили переробити знаменитому київському архітектору В. Ніколаєву. Останній проект, як і попередній, розкритикував за його еклектичну пересічність видатний український художник С. Васильківський, котрого підтримали Микола Дмитрієв і О. Сластіон. На думку критиків, земський будинок такого насиченого народними мистецькими традиціями регіону, як Полтавщина, мав бути мистецьки самобутнім, базованим на народній традиції.
З огляду на це був оголошений конкурс на проект будинку земства, який пройшов у два тури — 6 і 23.06.1903. На конкурс надійшло 8 проектів, у тому числі від архітекторів О. Ширшова, В. Ніколаєва (два проекти), Івана Жолтовського (два проекти), П. Волкова, П. Віленського і В. Кричевського. Конкурсна комісія під головуванням Федора Лизогуба та за участю Дмитра Милорадовича, С. Васильківського, О. Сластіона та інших обрала проект В. Кричевського — молодого архітектора й художника із м. Харкова, котрий тоді ще не мав ні вищої архітектурної освіти, ані будівель, зведених за власними проектами. Цікаво, що проект Кричевського спершу зарахували до «псевдомавританського стилю» (!), і тільки згодом, розібравшись, — до «южнорусского» та «малорусского» стилю. На той час вже були зведені підмурки будинку за проектом О. Ширшова–В. Ніколаєва, тож у розпланувально-просторовій композиції свого витвору В. Кричевський змушений був урахувати зроблене попередниками, передусім — план будівлі, матеріалізований фундаментами. У вересні 1903 під час урочистостей з нагоди відкриття пам’ятника Івана Котляревському в Полтаві пройшла велика художня виставка, завдяки якій проект В. Кричевського став широко відомим і викликав справжній ентузіазм. У грудні 1903 проект експонувався в Києві й отримав захоплений відгук композитора Миколи Лисенка.
Проте були скептики і навіть вороги. Видатний земський діяч Д. Милорадович писав, що оскільки цей стиль цілковито новий і ніде ще не апробований, то зводити в цьому стилі будинок земства — справа надто ризикована, з непередбачуваними наслідками. Начальник будівельного відділу земства Євген Саранчов узагалі став затятим супротивником В. Кричевського, якому доводилося протягом 1903–1908 долати шалений спротив його як замовника, тобто того, хто давав гроші на будівництво (а міг і не дати!). Зрештою, завершений і повністю оздоблений будинок земства освятили в листопаді 1908. Його одразу ж оцінили як визначний архітектурний витвір, один із рідкісних зразків, де архітектору вдалося на основі використання формотворчих закономірностей архітектурної спадщини створити сучасний, синтетичний національний стиль. О. Сластіон підкреслив: «се ми зробили велике культурне придбання — історичний крок, який буде видно на весь світ». С. Васильківський висловився афористично: «Дім, як грім!». За словами Гната Хоткевича «Се так просто, але се може скласти епоху».
Будинок розташований в історичному середмісті м. Полтави так, що позначає західну межу колишньої міської фортеці 17–18 ст. Звернений чолом до колишньої фортечної еспланади, яка згодом стала називатися Петрівським майданом, він відіграє роль важливого архітектурного акценту в забудові середмістя. Автор дуже точно врахував силуетні характеристики історичних архітектурних домінант м. Полтави. Цим, а не лише пошуками українського національного стилю в архітектурі, пояснюється завершення будинку високими черепичними дахами з заломами і вежами неповторного силуету.
Будівля багатофункціонального призначення має у центрі вестибюль та холл з парадними сходами; за ними — зал засідань, який використовувався і для концертів. У бічних крилах розташовано ділові (офісні) приміщення, об’єднані просторим коридором-рекреацією. На третьому поверсі з дворового боку містилися музейні кімнати з етнографічною і краєзнавчою експозиціями, на мансарді — готельні номери, у напівпідвалі — господарські приміщення й архів.
Фасади мають вишукану поліхромну декорацію з використанням традицій українського народного мистецтва: цоколь викладено з рожевого граніту, стіни облицьовано керамічною плиткою ясно-вохристої барви, на тлі якої виразно читаються поліхромні деталі — герби Полтави та повітових міст губернії, розетки, композиції на основі «вазона» та «дерева життя». Вікна закомпоновані в нішах, з перемичками різноманітних форм — прямими, арковими, трапецієподібними. У декорі широко застосовано різьблені поліхромні та кручені колонки, кронштейни тощо.
Інтер’єри оздоблені поліхромним орнаментальним і декоративним живописом з тими ж народними мотивами, що й на фасадах. Їх виконали за ескізами М. Самокиша. У головному залі містилися три великі тематичні картини: «Вибори полтавського полковника Мартина Пушкаря», «Козак Голота і татарин», «Ромоданівський шлях» (оригінали не збережено, їх замінено копіями). Авторами цих картин були С. Васильківський та М. Самокиш, їм допомагали М. Уваров та М. Беркос.
До 1920 тут містилися губернська земська управа та музей, з 1920 — центральний пролетарський музей Полтавщини. Будинок дуже потерпів від пожежі 1943. 1958–1964 його реставровано за проектом архітектора Петра Костирка — учня і колеги В. Кричевського (який тоді вже був емігрантом) за участю низки полтавських інженерів і архітекторів. При цьому внесено деякі зміни у вирішення фасадів та оформлення інтер’єрів, особливо головного залу. Тепер тут Полтавський краєзнавчий музей. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний № 1475.
Будинок Полтавського губернського земства є першим і найвизначнішим зразком «українського архітектурного стилю» (українського модерну) і найкращим витвором його автора. Він кардинально вплинув на розвиток цього стильового напряму як у підросійській Україні, так і в Галичині. На відміну від угорського колеги Е. Лехнера, В. Кричевському не довелося штучно вигадувати «національний стиль» та його декоративні прийоми, оскільки до його послуг була багата скарбниця народної архітектури та мистецтва України. Саме тому цей, а також інші витвори В. Кричевського відзначаються органічністю і справжнім національним колоритом.
З цією визначною пам’яткою пов’язана ціла низка парадоксальних обставин: це перша споруда архітектора-самоука; він мусив працювати на підмурках, закладених до нього, як результат проектів архітекторів зовсім іншої творчої спрямованості; створення будівлі відбувалося за несприятливих умов. Проте наслідком став архітектурний шедевр, який не тільки відкрив новий творчий напрям, а й дав українцям на початку 20 ст. сучасний національний стиль в архітектурі.
Література
- Чепелик В. В. Український архітектурний модерн. Київ : Київський національний університет будівництва і архітектури, 2000. С. 74–85.
- Вечерський В. В. Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України: виявлення, дослідження, фіксація. Київ : А.С.С., 2005. С. 219–222.
- Вечерський В. В. Полтавщина — Угорщина: пошуки національної архітектури // Українська культура. 2014. № 6 (1026). С. 4–9.
