Воєнний комунізм
 | Стаття не входить до енциклопедії. |
«Воєнний комунізм» – термін, яким В. Ленін позначив у 1921 соціально-економічні перетворення 1918–1920. Розпочата поваленням самодержавства в лютому (березні за нов. ст.) 1917 Російська революція пройшла через дві критичні стадії – невдалий корніловський в серпні (вересні) і вдалий ленінський в жовтні (листопаді) перевороти, після чого згасла внаслідок розгону Установчих зборів у січні 1918. Після придушення опозиції і укладення Брест-литовського мирного договору з Центральними державами в березні 1918 вождь більшовиків розпочав соціально-економічні перетворення, здійснювані випробуваним в російській історії методом «революції згори». Суть їх була оголошена ним одразу після прибуття з еміграції в Петроград в квітні 1917 в праці «Квітневі тези». Йшлося про реалізацію настанов революційного марксизму, які містилися в програмі німецької емігрантської організації «Союз комуністів». Програма була написана молодими революціонерами К. Марксом і Ф. Енгельсом напередодні революцій, які почалися в 1848, і опублікована в брошурі під назвою «Маніфест Комуністичної партії».
Основоположники марксизму вважали, що знищення пролетаріями буржуазії як класу, тобто «експропріація експропріаторів» ліквідує приватну власність на засоби виробництва, товарно-грошові відносини і вільний ринок. Приватна власність мусила поступитися місцем власності загальнонародній, а держава – диктатурі пролетаріату. Вже після смерті К. Маркса, в 1891 стало відомо, що він поділив комунізм на дві фази за ознакою розподілу матеріальних благ: соціалізм з розподілом по труду і повний комунізм – з розподілом за потребами.
Хоч К. Маркс назвав свою доктрину «науковим комунізмом», вона не відрізнялася від попередніх вчень утопічного комунізму. Народ не міг адмініструвати власністю, не маючи внутрішньої структури з відповідною ієрархією, клас не міг здійснювати диктатуру. Однак В. Ленін підійшов до проблеми «експропріації експропріаторів» під таким кутом зору, в якому не було нічого утопічного. Він поставив перед своєю партією три таких завдання: а) оволодіти радами – органами самоорганізації революційних народних низів; б) зберегти організаційну відокремленість більшовицької партії і рад після їх перетворення в одну політичну силу і в) створити так звану «державу-комуну» з двома владними вертикалями: диктаторською партійною і управлінською радянською. Як більшовицька партія, так і радянська держава мали внутрішню структуру, побудовану на засадах «демократичного централізму» з цілковитою підпорядкованістю нижчих ланок ієрархії вищим. Через це адміністрування експропрійованою власністю, яка залишалася приватною за своєю природою, а також диктаторське за характером управління «державою-комуною» переходило до вождів партії більшовиків.
У березні 1918 VII екстрений з’їзд назвав більшовицьку партію комуністичною – РКП(б), залишивши соціал-демократам-меншовикам стару назву – РСДРП. У квітні В. Ленін опублікував інструктивну статтю «Чергові завдання Радянської влади», в якій комуністичні перетворення характеризувалися як чергове завдання. В програму перетворень входило поглинення власності членів суспільства «державою-комуною», тобто експропріація суспільства, внаслідок чого політична диктатура вождів РКП(б) доповнювалася диктатурою економічною, а також ліквідація товарно-грошових відносин і вільного ринку.
Одержавлення промисловості, транспорту і банків проводилося під пропагандистським гаслом націоналізації, тобто передачі засобів виробництва в руки нації. Нерідко робітники захоплювали підприємства, на яких працювали, з установкою на їх приватизацію, тобто передачу у власність трудовим колективам. В. Ленін оголосив таке розуміння гасла «Фабрики – робітникам!» небезпечним анархо-синдикалізмом. Вища рада народного господарства РСФРР поспішила заявити, що націоналізація може здійснюватися лише за постановою Раднаркому і ВРНГ. 28 червня 1918 ВЦВК видав декрет про націоналізацію всієї великої промисловості.
В Україні, де комуністичні перетворення розгорнулися з початку 1919, націоналізація мусила охопити одразу всю велику промисловість. Декретом від 11 січня 1919 радянський уряд республіки повідомив, що тільки він сам може встановлювати порядок і черговість експропріації підприємств. За короткий період існування радянської влади в 1919 були націоналізовані тільки великі підприємства найважливіших галузей промисловості. Після розгрому денікінських армій націоналізація відновилася. До кінця 1920 у власність держави перейшли всі великі, середні і дрібні підприємства.
Новий господар в особі державного органу не мав матеріального інтересу в результатах виробництва і не міг щоденно займатися конкретним підприємством. Тому з’явилася об’єктивна потреба у виробленні універсальних критеріїв та нормативів господарської діяльності для всіх керованих об’єктів. Налагодження обліку величезної маси натуральних показників, складання кошторисів, планів та звітів, організація поопераційного контролю й перевірка завжди завищуваних заявок підприємств на матеріальні і трудові ресурси вимагали величезної армії обліковців і контролерів. Над одержавленими підприємствами виник і почав розростатися управлінський апарат у вигляді главків (головних управлінь) ВРНГ, центрів, трестів і кущів. В Україні утворилося Бюро з відбудови промисловості (Промбюро) на правах філії ВРНГ, яке наприкінці 1920 керувало 45 відділеннями управлінь, главків і центрів. Ця розгалуджена система була спрямована на втілення в життя схем безтоварної комуністичної економіки.
У виробництві, організованому по-комуністичному, не можна було обійтися без трудової повинності. Примусовість праці випливала з самої ідеї позбавленого ринкових важелів планового господарства. Небажання працівника працювати там і тоді, де і коли це було необхідно регулюючому органу, викликало з боку держави гостру реакцію. Працюючи над книгою «Економіка перехідного періоду», М. Бухарін зробив таке узагальнення: «Пролетарське примушування в усіх своїх формах , починаючи від розстрілів і кінчаючи трудовою повинністю, є, як парадоксально це не звучить, методом вироблення комуністичного людства з людського матеріалу капіталістичної епохи». Читаючи книгу як перший критик, Ленін виділив підкреслену частину фрази трьома вертикальними лініями і на полях зазначив: «Саме так!».
Радянська влада сприймала небажання працювати там, де їй було потрібно, як контрреволюційний виступ, тавруючи таких працівників як «дезертирів трудового фронту». При Раді оборони (з квітня 1920 – Рада праці і оборони) виник Головний комітет з трудової повинності (Головкомтруд) з мережею периферійних установ. 12 жовтня 1920 Раднарком УСРР прийняв постанову «Про табори примусових робіт». Організація таборів покладалася на губернські ЧК. В республіки було створене Центральне управління таборів (ЦУЛАГ) – попередник сталінського ГУЛАГу.
Розбудову «держави-комуни» Ленін уявляв собі як втягнення в комуни різного рівня всього населення. У праці «Чергові завдання Радянської влади» він підкреслював: «Соціалістична держава може виникнути лише як сітка виробничо-споживчих комун». Ще раніше, на початку січня 1918 (за нов. ст.) він написав статтю «Як організувати змагання?» (опубліковану тільки в 1929), в якій рекомендував для налагодження «державного виробництва і розподілу на комуністичних засадах» передбачити, крім інших заходів, «примусову організацію всього населення в споживчі та збутові товариства».
Експропріюючи підприємства, «держава-комуна» зобов’язувалась виплачувати заробітну плату працівникам і, оскільки робилися зусилля припинити ринкові відносини, «отоварення» (з’явився такий термін) зарплати. Декретом Раднаркому РСФРР «Про організацію постачання населення всіма продуктами та предметами особистого споживання і домашнього господарства» від 21 листопада 1918 В. Ленін поклав на Наркомат продовольства обов’язки щодо заготівлі й розподілу серед населення всього того, що воно набувало через роздрібну торгівлю.
Керуючись логікою декрету, працівники Наркомпроду почали накладати на селян обов’язкові завдання по здаванню державі їхньої продукції. Декрет Раднаркому РСФРР про хлібну і фуражну розверстку завдань по повітах, волостях, селах і дворах з’явився 11 січня 1919. У цьому році розверстка охопила майже всі види продовольства і сільськогосподарської сировини. Розверстка не була торговельною операцією, хоча мала вигляд обміну товару на гроші: держава платила за одержану продукцію, але в умовах галопуючої інфляції плата була символічною. Не була розверстка й податком, бо не прив’язувалася до обсягу продукції через встановлений відсоток. Величина її визначалася двома чинниками: потребами держави у продовольстві та здатністю Наркомпроду і його воєнізованих підрозділів вилучати продукцію. Отже, продрозверстка була реквізицією.
Комуністичний розподіл продуктів і продрозверстка, на якій він базувався, в підконтрольній більшовикам Україні були запроваджені декретом ВУЦВК «Про загальнодержавний обмін та розподіл продуктів і предметів домашнього господарства» від 12 квітня 1919. Продрозверстка встановлювалася в обсязі 140 млн. пудів хліба. Однак до білогвардійської окупації заготівельникам вдалося зібрати тільки 8 млн. пудів. Селяни ігнорували вимоги Наркомпроду і чинили збройний опір його працівникам. Після поразки білогвардійців новий закон про хлібну розверстку підписали 26 лютого 1920 голова РНК УСРР Х. Раковський і наркомпрод М. Владимиров. Тепер вимагалося розверстати 160 млн. пудів зерна. У травні була затверджена розверстка на велику рогату худобу, овець, свиней, яйця, картоплю тощо. Щоб полегшити вилучення продовольства, у травні почалося утворення комітетів незалежних селян. З їх допомогою до кінця 1920 заготівельникам вдалося зібрати 71,5 млн. пудів зерна.
Центральним пунктом комуністичної доктрини була експропріація засобів виробництва «державою-комуною». Йшлося не тільки про власність буржуазії та поміщиків, а й про засоби виробництва селян, кустарів, ремісників, дрібних торгівців. У прийнятій весною 1919 партійній програмі підкреслювалося, що РКП(б) розглядає організацію радянських і колективних господарств на селі як єдино можливий шлях до підвищення продуктивності землеробської праці. Однак фактично йшлося не про ефективність виробництва, а про перетворення селян у найманих працівників в державних радгоспах і контрольованих державою колгоспах.
Наприкінці 1918 за безпосередньої участі В. Леніна було підготовлено декрет Раднаркому РСФРР «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства». Його зміст визначався однією фразою: «На всі види одноосібного землекористування треба дивитися як на скороминущі і відживаючі». Текст декрету було опубліковано 14 лютого 1919 після його апробації на Всеросійському з’їзді земельних відділів, комітетів бідноти і комун. Декрет публікувався від імені Всеросійського з’їзду як його постанова.
Реалізація декрету в Україні почалася з березня, хоча формально ЦВК УСРР продублював його тільки 26 травня 1919. Навіть у малоземельних районах значна частина поміщицьких земель передавалася не селянам, а цукровим заводам під організацію радгоспів або тим громадянам, які бажали утворити сільськогосподарську комуну. У відповідь селяни піднялися зі зброєю в руках проти влади, і республікою заволоділи денікінці. Після їх поразки Всеукрревком затвердив 5 лютого 1920 новий земельний закон, яким заборонялося відводити землю під радгоспи без згоди селян.
В другій половині 1920 стала зримою небезпека колапсу сільськогосподарського виробництва внаслідок недосіву, що став безпосереднім результатом продрозверстки. Розуміючи, що продукцію держава забере, селяни починали сіяти тільки для власних потреб. Щоб попередити таку небезпеку, Раднарком РСФРР за дорученням В. Леніна вніс на VIII Всеросійський з’їзд рад (22-29 грудня 1920) законопроект «Про заходи зміцнення і розвитку селянського сільського господарства». Відмовляючись від негайного запровадження радгоспів і комун, держава прагнула доповнити розверстку продукції розверсткою обов’язкових завдань на засів і обробіток землі. Ленін сподівався, що подвійна розверстка допоможе запобігти очікуваному катастрофічному скороченню посівів в 1921.
Всеросійський з’їзд затвердив внесений законопроект 23 грудня 1920. Селяни фактично поверталися у становище, в якому перебували до скасування кріпацтва. РНК УСРР 25 грудня прийняв постанову «Про здійснення весняної посівної кампанії», якою засновувався Центрпосівком, а також губернські, повітові і волосні посівкоми, покликані контролювати засів і обробіток зернових культур.
15 липня 1920 з’явився декрет Раднаркому РСФРР «Про розрахункові операції», дія якого негайно поширилася на Україну. Декрет проголошував, що всі установи, підприємства і організації, які потребують будь-яких виробів, матеріалів або продуктів, зобов’язані для їх одержання звертатися у розподільчі радянські установи. Купівля на вільному ринку заборонялася. Розрахунки між установами та підприємствами могли здійснюватися тільки у безготівковій формі. Цим декретом між контрольованим державою виробництвом і вільним ринком було поставлено бар’єр.
У грудні 1920 розгорнулася безпосередня підготовка до скасування грошового обігу. Комісія на чолі з С. Струміліним при Наркомфіні РСФРР підготувала проект заміни грошей тродами (трудовими одиницями). Напередодні запланованого скасування грошей (яке так і не відбулося), 4 грудня 1920 В. Ленін підписав декрет «Про безкоштовний відпуск продовольчих продуктів і предметів широкого споживання». Ідентичний декрет, який мав вступити в дію з 1 січня 1921, Х. Раковський підписав 14 грудня 1920. У ньому вказувалося, що продовольство, яке Наркомпрод УСРР і його органи на місцях призначали для державних підприємств та установ на постачання робітників та службовців, повинне виділятися безкоштовно. Продовольство для міського населення, яке мало право на постачання з Наркомпроду, мусило надходити до розподільчих органів теж безплатно.
В. Ленін спромігся знайти реальні методи експропріації наявних в суспільстві засобів виробництва «державою-комуною» (селянських – тільки у віддаленій перспективі). Однак йому не вдалося втілити в життя утопічні вказівки основоположників марксизму про заміну товарообороту продуктообміном і ліквідацію товарно-грошових відносин. Застосовуючи адміністративне насильство (примусову організацію споживчих комун, мілітаризацію праці робітників, розверстку в сільському господарстві), він зруйнував економіку країни. У квітні 1921 після відмови від економічної політики 1918-1920, яка дуже подобалася багатьом більшовикам, вождь висловився гранично чітко, хоч в обтічній формі щодо власної персони: «Така політика була б дурістю і самогубством тієї партії, яка спробувала б її. Дурістю, бо ця політика економічно неможлива, самогубством, бо партії, які пробують подібну політику, зазнають неминуче краху. Нічого гріха таїти, дехто з комуністів «помислом, словом і ділом» грішив, впадаючи саме в таку політику».
Чому вимога революційного марксизму «експропріювати експропріаторів» так подобалася вождям РКП(б)? Чому вони поширювали її на всі верстви суспільства? Експропріація засобів виробництва у промисловості і реквізиції продовольства на селі надавали «державі-комуні» колосальні ресурси, використовувані насамперед для розбудови збройних сил. Постійно збільшуючи (до 5,5 млн. в другій половині 1920) чисельність Червоної армії, вожді сподівалися розпалити з її допомогою світову революцію і здобути контроль над економічно розвинутими країнами.
Заяви про майбутній крах економічної основи комуносоціалізму зазвучали в партійному керівництві з кінця 1918. Проте вони супроводжувалися запевненнями: багаті країни Європи допоможуть. Наприклад, на Всеросійському з’їзді рад народного господарства в грудні 1918 заступник голови ВРНГ В. Мілютін заявив: «Єдиний шлях до порятунку – це збройне повстання пролетаріату Західної Європи, злиття в одне радянської Німеччини, Франції і Англії». Йому вторив один з керівників російських профспілок Д. Рязанов: «Наша єдина надія – це соціалістична революція на Заході. Жодної іншої надії нема».
25 квітня 1920 почалась радянсько-польська війна. В Кремлі не мали жодних сумнівів у перемозі і сподівалися, що услід за радянізацією Польщі постане радянізація Німеччини. 23 липня В. Ленін надіслав шифрограму Й. Сталіну, в якій повідомляв, що вважає необхідним радянізувати також Італію. Угорщину, а можливо й Чехію та Румунію. 13 серпня армії М. Тухачевського підійшли до Варшави.
Однак боротьба між російським Голіафом і польським Давидом закінчилася не так, як розраховував Ленін. Параліч залізниць, яким не вистачало вугілля, параліч вугільних шахт, яким не вистачало хліба, параліч хлібозаготівель в результаті провалу продрозверстки призвів до приголомшуючої поразки у війні. Перспектива війни з власним селянством теж змусила «вождя світового пролетаріату», як почали називати Леніна радянські газети, припинити комуністичний штурм. На засіданні Московської ради 6 листопада, яке присвячувалося третій річниці більшовицького перевороту, Ленін визнав: «Ми тоді (тобто в 1917 – авт.) знали, що наша перемога буде тривкою перемогою лише тоді, коли наша справа переможе весь світ», після чого завершив виступ фразою: «В одній країні здійснити таку справу, як соціалістична революція, не можна». Ця «крамольна» фраза випала з четвертого і так званого «повного» п’ятого видання його творів.
Відмовляючись від попередньої політики, В. Ленін у підготовчих матеріалах до промови про заміну продрозверстки податком на Х з’їзді РКП(б) в березні 1921 занотував: «Надто поспішний, прямолінійний, непідготовлений «комунізм» наш викликався війною і неможливістю ні дістати товари, ні пустити фабрики». Одночасно із зародком терміну, тобто взятим у лапки словом «комунізм», виникла схема пояснення причин попередньої політики: нічого не вдієш, змусила війна! Лапки у слові «комунізм» давали подвійну вигоду. По-перше, визнавалося, що комунізм був не справжнім, тобто тінь від справжнього комунізму відводилася. По-друге, засудження комуністичного штурму, який приніс народу величезні нещастя, підмінялося тезою про вимушеність штурму умовами війни. Надалі термін «воєнний комунізм» вже використовувався без лапок.
Література: Кульчицький С.В. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. В трьох книгах. – К., Темпора, 2013. – Кн.1. 504с. Кн.2. 628с.
Автор ВУЕ
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.01.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
