Вундт, Вільгельм

Вундт, Вільгельм (16.08.1832 м. Некарау, герцогство Баден, тепер частина міста Мангейма, Німеччина — 31.08.1920 м. Ґросботен, тепер Німеччина) — німецький фізіолог, психолог та філософ. В основному відомий як засновник експериментальної психології. Один з перших дослідників етнокультурної психології (нім. Völkerpsychologie).

Ранній період життя

Вільгельм Вундт народився в Некарау, герцогство Баден (нині частина міста Мангейма) 16 серпня 1832, четвертою дитиною у батьків Максиміліана Вундта (1787-1846), лютеранського священика та його дружини Марі Фредерік (1797-1868). Лише двоє дітей вижили: Вільгельм та його старший брат Людвіг (1824-1902). Коли Вундту було лише 2 роки його старший брат пішов працювати в гімназію в м. Гайдельберг. Оскільки Людвіг знаходився далеко, то батьки ставились до Вільгельма як до «єдиної дитини». З ранніх років життя майбутній вчений мав серйозні проблеми зі здоров’ям (перехворів на малярію) та відчував самотність. Як наслідок певної ізоляції від інших дітей у маленького Вільгельма розвинулась здатність до фантазування та мрійливість, що заважала йому навчатись у школі та перших курсах університету. Протягом свого дитинства Вундт мріяв стати відомим письменником [14].

У 1836 році батько Вільгельма Вундта Максиміліан Вундт отримав призначення у парафію міста Хайдельсхайм. У 6 років Вундт пішов до школи, де мав проблеми з соціалізацією та успішністю. Жорстка шкільна дисципліна ще більше посилила його замкнутість. Коли Вільгельму Вундту було 8 років його батько переніс важкий інсульт, що значно вплинуло на його освіту та навчання. Його матір весь свій час була змушена піклуватись про чоловіка, а брат був далеко. Вільгельм був зовсім самотній. Молодий асистент батька Фрідріх Мюллер взяв на себе значну частину роботи у парафії, в тому числі обов’язок бути вчителем та наставником Вундта, з яким він жив в одній кімнаті. Коли Вундту було 12 років, Фрідріха Мюллера призначили до церкви у м. Мюнцесгайм, а їх дружба з Вільгельмом була настільки міцною, що Вундт захотів поїхати з ним, що йому і дозволили. Згодом Вільгельм був зарахований до гімназії (аналог сьогоднішньої старшої школи) у м. Брухзаль, де навчався тільки рік. Вчителі вважали його ледачим, неуважним і погано підготовленим для будь-якої кар’єри, а що стосується академічних перспектив Вундта, то вчителі вважали їх, м’яко кажучи, туманними. Однак сім’я Вундта (по материнській лінії) його підтримала та надала йому ще один шанс. У 13 років він переїхав до своєї тітки, щоб вчитись у гімназії у м. Гайдельберг. Там він жив і виконував свої уроки в одній кімнаті зі своїм працьовитим братом Людвігом «без жодних мрій наяву». Можливо через наявність прикладу для наслідування, або через те, що Вундт став старшим, або через нові цілі в житті чи щось інше, його академічні результати стали кращі, він почав виявляти цікавість та зміг завести нових друзів [14].

Освіта і кар'єра

Вундт закінчив гімназію в 1851 році, але ще остаточно не вирішив з приводу свої подальшої кар’єри. В цьому ж році він став студентом домедичної підготовки в Тюбінгенському університеті, де його дядько Фрідріх Арнольд викладав анатомію. Провчившись там рік, Вільгельм Вундт продовжив своє навчання у Гейдельберзькому університеті, де вивчав медицину, природничі науки та філософію. Тут, здається, вперше він повністю присвятив себе навчанню і, як результат, отримав ступінь доктора медицини з найвищою відзнакою у наукового керівника Карла Евальда Гассе у 1856 році. Однак Вундта мало цікавила лікарська справа. У цьому ж році Вундт один семестр проводить дослідження з фізіології у Берліні у Йоханнеса Петера Мюллера (досліджував нервові центри нижчих безхребетних) та Еміля Дюбуа-Реймонда (досліджує феномен м’язового скорочення). У 1857 році Вундт отримав ступінь доктора фізіології за спрощеною процедурою, оскільки у нього вже був ступінь доктора медицини і пізніше цього ж року він отримав посаду приват-доцента з правом викладання, а також проведення досліджень у Гейдельберзькму університеті. Викладає фізіологію та медицину. Грошове забезпечення було невелике, але нарешті Вундт отримав роботу, що відповідала його прагненням. У 1858 році Вундт публікує свою першу книгу «Дослідження м’язового руху» (нім. «Die Lehre von der Muskelbewegung»). Цього ж року він отримує призначення асистентом видатного фізика та фізіолога Германа фон Гельмгольца. Як асистент Вундт мав змогу викладати, проводити дослідження та пропонувати власні курси. Вчений викладає лабораторний курс фізіології (1858-1863), а в 1862 році викладає перший в історії курс з наукової психології. Саме у цей період основний інтерес його наукових досліджень зміщується у бік психології та предметів, які дотичні до неї. Під час роботи в Гейдельберзькму університеті він написав п'ять трактатів з теорії чуттєвого сприйняття, стисло викладених як його перша експериментально-психологічна робота під назвою «Внески в теорію чуттєвого сприйняття» (нім. «Beiträge zur Theorie der Sinneswahrnehmung») у 1862 році, що присвячена впливу руху очей на уявлення людини про простір. У вступі до цієї книги стверджується необхідність появи нової дисципліни — експериментальної психології. А також опублікував лекції з психології, які були опубліковані як «Лекції про душу людини та тварин» (нім. «Vorlesungen über die Menschen- und Thierseele») у 1863–1864 роках. У 1864 році він став доцентом антропології та медичної психології, згодом опублікував «Підручник з фізіології людини» (нім. «Lehrbuch der Physiologie des Menschen»; 1865 р., 4-е видання 1878 г.).

Починаючи з зимового семестру 1867-1868 навчального року, а потім 1872-1873 навчального року Вундт читає в Гейдельберзькому університеті курс лекцій з фізіологічної психології, які пізніше були оформлені в роботу, що стала однією з найважливіших в історії психології, «Основи фізіологічної психології» (нім. «Grundzüge der physiologischen Psychologie»; 1874). Це був перший підручник, який був написаний у галузі експериментальної психології, з появи якого і зароджується дана галузь.

Шлюб та сім'я

У 1867 році неподалік Гайдельбергу Вундт познайомився з Софі Мау (1844-1912). Вона була старшою дочкою професора теології Генріха Августа Мау та його дружини Луїзи Мау, сестри археолога Августа Мау. Вони одружилися 14 серпня 1872 року у місті Кіль. У пари було троє дітей: Елеонора (1876-1957), яка багато в чому стала помічницею свого батька, Луїза на ім'я Ліллі (1880-1884) і Макс Вундт (1879-1963), який став професором філософії.

Кар'єра в Цюріху та Лейпцигу

У 1874 році Вундт був призначений професором філософії в Цюріхському університеті, а вже через рік у 1875 році стає професором філософії у більш престижному на той час Лейпцизькому університеті, де жили та проводили свої дослідження Ернст Генріх Вебер (1795-1878) і Густав Теодор Фехнер (1801-1887). Захоплювався Ернстом Вебером, про що зазначав у своїх мемуарах, де наголосив, що Вебера слід вважати батьком експериментальної психології. Перші 4 роки в Лейпцизькому університеті були надзвичайно продуктивними. Він викладав логіку та методологію, психологію, антропологію, історію сучасної філософії, фізіологію мозку та нервової системи, космологію та публікував по дві роботи щомісяця – мало хто у будь якій галузі знання навіть до сьогодні може змагатись у продуктивності з Вундтом. В 1876 році Лейпцизький університет виділив Вундту приміщення для зберігання обладнання, яке він привіз з Цюріха. Схожий невеличкий кабінет для зберігання фізіологічної та психофізичної апаратури в нього був ще в 1865 р. в Гейдельберзі. Більшість демонстрацій експериментів Вундта в Лейпцигу проходили саме в приміщенні для зберігання обладнання через незручність його транспортування в аудиторію і назад. Вундт організував виготовлення відповідних інструментів і зібрав безліч одиниць обладнання, таких як тахістоскопи різних типів, які дозволяють точно відображати візуальні стимули, хроноскопи (для точного вимірювання часу реакції), метрономи, різноманітні електричні пристрої, таймери та пристрої сенсорного картування, і, як було відомо, призначав інструмент різним аспірантам із завданням розробки використання для майбутніх досліджень в галузі експериментів.

У 1879 році в Лейпцизькому університеті Вундт на власні кошти відкрив першу лабораторію, яка була присвячена виключно психологічним дослідженням, і ця подія ознаменувала офіційне народження психології як самостійної науки. В лабораторії була велика колекція апаратури та навчальних посібників. Ця лабораторія поступово стала міжнародним центром експериментального дослідження психології та залучала до своєї діяльності вчених з усього світу, які прагнули дізнатися про нову науку, розроблену Вундтом, в тому числі у Вундта навчався професор філософії і психології Київського університету Георгій Іванович Челпанов (1862 — 1936). Університет офіційно не визнавав будівлі частиною кампусу до 1883 року. Лабораторія існувала спочатку як приватна установа, згодом розрослася і налічувала загалом одинадцять кімнат, а з 1884 р. перетворена на Інститут експериментальної психології. Інститут, як він став відомий, згодом переїхав до нової будівлі, яку Вундт спроектував спеціально для психологічних досліджень та мав річний бюджет. З 1885 до 1909 року у Вундта було 15 помічників. Результати експериментальних досліджень лабораторії публікувались у заснованому Вільгельмом Вундтом у 1881 році журналі «Філософські студії» (нім. Philosophische Studien). Спочатку журнал мав назву «Психологічні студії» (нім. Psychologische Studien), але назву довелось змінити через те, щоб відрізнятись від журналу зі схожою назвою, що видавав статті з парапсихології та містики. Перший номер вийшов 1883 року і журнал виходив до 1903, потім з 1905 по 1917 роки журнал виходив під назвою «Psychologische Studien».

У 1889-1890 роках Вундт був ректором Лейпцизького університету.

Виходять друком його ґрунтовні роботи з філософії, логіки та етики. У 1889 році, а 4-те видання 1919 року публікує «Система філософії» (нім. System der Philosophie). З 1880 по 1883 роки, а 4 видання виходить у 1919–1921 роках у трьох томах «Логіка. Дослідження принципів пізнання та методів наукового дослідження» (нім. «Logik. Eine Untersuchung der Prinzipien der Erkenntnis und der Methoden wissenschaftlicher Forschung»). У 1886 році, 3-тє видання у 1903 році, виходить «Етика» (нім. «Ethik») у двох томах.

З 1900 р почали виходити книги 10 томної «Психології народів» (нім. «Völkerpsychologie»). Видання тривало до 1920 року. Ця масивна праця охоплювала сфери антропології, психолінгвістики, судової психології, психології релігії, соціальної психології та інших дисциплін. У цій величезній праці Вундт торкався питань, які включали питання мови, культури, історії, мистецтва, міфології, звичаїв та традицій народу, вивчав мораль, питання походження віри в богів, зростання складності системи винагород і покарань, розвиток правових систем, шлюбних і сімейних систем, начал мови та первісних суспільств.

«Психологія народів» навіть на сьогоднішній день залишається недостатньо вивченою роботою, ймовірно, з поєднання питань, пов'язаних з перекладом, з певними культурними та науковими бар’єрами [14].

1913 року Вундт заснував в інституті кафедру психології народів.

Останні роки життя

1917 року Вільгельм Вундт залишив викладання і вийшов на пенсію, щоб повністю присвятити себе науковій творчості. В останні роки свого життя Вундт жив у своєму будинку в місті Ґросботен поблизу Лейпцига.

Остання робота, яку Вундт написав — це його автобіографія «Досвідчений та Відомий» (нім. «Erlebtes und Erkanntes»; 1920). Вундт працював як учений до останнього дня та помер 31 серпня 1920 року, похований поруч з дружиною на кладовищі Зюдфрідхоф у м. Лейпциг.

Визнання

Наукова спадщина Вільгема Вундта величезна за обсягом і становить за дослідженнями американського психолога, історика психології Едвіна Борінга 494 публікації Вундта. (виключаючи чисті перевидання, але з доповненими виданнями), які в середньому становлять 110 сторінок кожне і складають загалом 53 735 сторінок. Отже, Вундт публікував у середньому сім робіт на рік та писав чи редагував у середньому 2,2 сторінки кожного дня свого життя. Все це не рахуючи його листування, уривків робіт, рукописів, конспектів лекцій, перевидань праць та інших матеріалів [14].

З 1875 по 1920 роки він був науковим керівником 186 дисертацій. 62 аспіранти приїхали з-за кордону, зокрема багато хто з США, Канади та Японії. Майже половину тем становила експериментальна психологія, інші дисертації стосувалися переважно тем психології народів та філософії.

Поруч з дослідницькою діяльністю Вундт викладав значну кількість дисциплін, які читав в різні роки в Лейпцигу: логіка та епістемологія, антропологія, психологія мови, психологія, загальні результати фізіології нервової системи і мозку в додатку до психології, мозок і нерви, фізіологія, історія нової філософії, космологія, елементи математичної логіки, історична та загальна філософія, елементи натурфілософії, психологія народів, основи етики та філософії права, основи метафізики та інші.

Його сучасники зазначали, що в університеті не було таких великих аудиторій, щоб вмістити всіх, хто записався на курс Вундта. [10; с. 164].

Один із студентів Вундта, зазначав: «За глибиною та розмахом знань, за здатністю до узагальнення, за силою наукової думки він був найздібнішою людиною, яку я коли-небудь зустрічав» [10; с. 166].

Вундт був почесним членом 12 наукових організацій або товариств. Був членом-кореспондентом 13 академій Німеччини та за кордоном, зокрема Петербурзьської академії наук у 1902 р.

Його тричі номінували на Нобелівську премію з фізіології та медицини у 1907, 1909, 1916 роках.

Про особистість Вундта

Особисте життя професора мало досліджене і майже нікому невідоме. У біографіях Вільгельма Вундта, які можна знайти, майже завжди робиться акцент на його внесок у науку. Зважаючи на його величезну продуктивність, можна було б зробити висновок, що Вундт був соціальним самітником, однак це не так. Він активно займався політикою. З 1866 по 1869 рік був представником Гейдельберга в другій палаті Асамблеї земель Бадена (Баденська асамблея — парламент герцогства Баден). Був членом Прогресивної партії Бадена. Вундт цікавився соціальними проблемами свого часу, такими як покращення освіти та умов праці. Він виступав за освіту робітників, відокремлення церкви від держави, за допуск жінок до академічних досліджень, критикував освітні привілеї для багатих та виступав за націоналізацію залізниць та поштових відділень. Однак, пізніше в нього переважали націоналістичні настрої, що проявляється, наприклад, у підписанні ним декларації університетських викладачів Німецького рейху (1914 р.) на початку Першої світової війни або в його промові «Über den wahrhaften Krieg» (укр. «Про справжню війну»; 1914) та інших численних промовах та есе, де він виправдовував Першу світову війну як битву за захист німецької культури, що було сформовано його вірою у перевагу німецької науки та культури, і ця ідея, здається, розвинулась у все більш консервативні націоналістичні погляди після війни [14].

За свідченнями його дружини Вільгельм Вундт був дуже скромним та невибагливим у побуті. Все в його житті було чітко впорядковано: вранці він працював над рукописами, знайомився з новими публікаціями, редагував журнал; опівдні працював в університеті та лабораторії, проводив зустрічі з учнями; друга половина дня – прогулянка; з 16-ї до 18-ї години він читав лекцію. Вечір присвячував прийому гостей, розмовам та дискусіям, музиці.

Особистість Вундта викликає значний інтерес, особливо з огляду на його неспокійне та самотнє дитинство. Незважаючи на успішні роки в програмі доктора медицини, молодий вчений все ще був невпевнений. Тітченер відзначав гейдельберзький період Вундта «сімнадцятьма роками депресії» [18; с. 171].

Чи мали вплив дитинство та юність на Вундта? Відповідь не може бути простою. Вундт справді мав певні труднощі з колегами та надмірно реагував на будь яку критику [12]. Однак позитивні особистісні якості врівноважували негативні, або навіть перевершували. Вундт був терплячим зі студентами, виявляв щиру турботу про їхній прогрес і успіх та завжди прагнув допомогти. Проте, незважаючи на те, що він був дружелюбним, він завжди тримав студентів поза особистісними межами та ніколи не дозволяв стосункам зі студентами вийти за рамки викладач-студент. Вундт завжди знаходив час для студентських лабораторних проектів і дипломних робіт. Студенти з усього світу стікалися до його лабораторії та майже всі відзначили його енциклопедичні знання та широту кругозору [14]. Життя і творчість Вундта знаменують поворотний момент в історії психології. На момент його смерті в 1920 році дисципліна, яку він заснував, викладалась у великих університетах по всьому світу.

Основні ідеї

Визначення психології

Взаємозв'язок між фізіологією, філософією, логікою, епістемологією та етикою є важливим для розуміння психології Вундта. Цікаво, що протягом свого життя погляди Вундта що стосуються психології змінювались, однак його ідеї, що стосувались філософії, залишались незмінними.

В. Вундт став першою людиною, яка коли-небудь називала себе психологом. У своїх роботах Вундт запропонував програму побудови психології як окремої, самостійної науки, що спирається на експеримент. За В.Вундтом, завдання психології — виокремити шляхом аналізу вихідні елементи, встановити характер зв'язку між ними та знайти принципи цього зв'язку.

Піддавши критичному аналізу колишні розуміння предмета психології, Вундт намагається по-новому визначити психологію, як дисципліну, що знаходиться десь між філософією та фізіологією, між гуманітарними та природничими науками, в нього психологія постає як свого роду емпірична гуманітарна наука.

Вундт дав нове визначення психології як науки про безпосередній досвід. Досвід, що розглядається в його відносинах до суб'єкта і в тих властивостях, які йому приписуються суб'єктом, це безпосередній досвід, який і вивчає психологія. Цей досвід не залежить від жодних інтерпретацій. Між цим досвідом і свідомістю можна ставити знак рівності у Вундта. А досвід, взятий поза суб'єктом, що пізнає і спрямований на виявлення зв'язків об'єктивних явищ, вивчає природознавство. Це опосередкований досвід, що забезпечує нас інформацією або знаннями, які не є складовими безпосереднього досвіду. Психологія, яка визначається як наука про свідомість, є, за визнанням самого Вундта, різновидом емпіричної психології, оскільки повинна показати зв'язок змістів досвіду в тому вигляді, як вона дана суб'єкту.

Отже, за Вундтом:

Психологія — це не наука про душу.
Психологія хоч і користується методами фізіології, але не може бути зведена до фізіології чи ототожнена з нею.
Предметом психології є свідомі процесами. Несвідомі процеси не є предметом експериментальної психології за Вундтом.
Психологія є емпіричною гуманітарною наукою.

Психології властиві 3 особливості, за Вундтом:

як наука про безпосередній досвід вона протиставляється природничим наукам, які звертаються до опосередкованого змісту досвіду й абстрагуються від суб’єкта;
як наука про форми безпосереднього людського досвіду вона є основою гуманітарних наук;
серед усіх емпіричних наук це була та, чиї результати найбільше сприяють дослідженню загальних проблем епістемології та етики – двох фундаментальних областей філософії.

Психофізичний паралелізм

Для Вундта було вкрай важливо сформулювати взаємодію психіки та тіла і таким чином розширити науковий поступ психології.

Вундт дотримується принципу психофізичного паралелізму як принципу причинного тлумачення явищ. Вундт припускав два незалежні, самодостатні причинні ряди: фізичний та психічний. Кожна фізична подія має психічного двійника, а кожна психічна подія має фізичного двійника, однак причинного-наслідкової взаємодії між фізичними і психічними процесами немає. Вундт зазначає: «...усюди, де існують регулярні взаємозв’язки між психічними та фізичними явищами, вони не є ні тотожними, ні перетворюваними одне в одне, оскільки самі по собі непорівнянні; але вони пов’язані одне з одним таким чином, що певні психічні процеси регулярно відповідають певним фізичним процесам або, образно виражаючись, протікають «паралельно один одному» [28; с. 769]. Вундт стверджує, що спосіб зв’язку між елементами в «безпосередньому досвіді» суб’єкта повністю відрізняється від способу зв’язку між об’єктивними подіями, які вивчають природничі науки, тому «жоден зв’язок фізичних процесів ніколи не може навчити нас чомусь про спосіб зв'язку між психологічними елементами» [25; с. 43]. Як наполягає Вундт, психологія займається явищами, які відрізняються від фізичних трьома пов’язаними характеристиками: «Психічне — це світ цінностей... царство цілей... [і] волі» [цит за 15; с.9]. Цінності не відіграють жодної ролі в причинно-наслідковому аналізі природничих наук. Наприклад, сказати, що хтось «пише листа», означає не просто сказати, що відбулися певні фізичні рухи рукою, але й те, що хтось ці рухи робить і що вони відповідні досягненню певної мети. Оскільки мета психології полягає в тому, щоб допомогти пояснити саме психічне життя, то вона повинна мати справу з явищами, які стосуються виключно психічного, а не фізіології [15].

За Вундтом, психічні процеси є безперервними. Він вважав, що виникнення психічних процесів датується виникненням самого життя. Причинно-наслідкові пояснення в психології повинні задовольнятися пошуком наслідків попередніх причин. Використовуючи приклад вольових актів, Вундт описує можливу інверсію в розгляді причини та наслідку, цілей і засобів.

Вундт розрізняє фізичну причинність і психічну причинність процесу свідомості. Однак обидві причинності не є протилежностями в дуалістичному метафізичному сенсі, а залежать від різних «точок зору», з яких психологія та природничі науки вивчають досвід. Останні «займаються об’єктами досвіду, що розглядаються як незалежні від суб’єкта», тоді як психологія досліджує «досвід у його відношенні до суб’єкта та в його атрибутах, які походять безпосередньо від суб’єкта» [23; 11-2]. З точки зору фізіолога, поведінка людини — це фізичне явище, послідовність подій у нервах і м’язах, які необхідно пояснити з точки зору теорій. Але з точки зору психолога поведінка людини — це психічна діяльність суб'єкта; його завдання полягає в тому, щоб пояснити послідовність репрезентацій рухів разом з почуттями, відчуттями та репрезентаціями цілей, які передують дії як мотиви – елементи, усі з вищеперерахованих є безпосереднім змістом свідомості. Зв’язок між цими двома точками зору виражається в принципі «психофізичного паралелізму», який стверджує, що хоча фізичні та психологічні процеси можуть «протікати паралельно один одному», вони «не є ні ідентичними, ні трансформованими один в одного, оскільки їх не можна порівнювати як такі» [28; с.746]. Таким чином, не може бути психофізичної причинності — думати про фізичне як про причину психічного, або навпаки, означає плутати ці різні та непорівнянні точки зору [15].

Психологія має справу з безпосереднім досвідом, тобто «явищами... які представляє нам наша власна свідомість». [цит за 15; с.10]. Природничі науки є «абстрактними» та «концептуальними», тому що їхні об’єкти створюються шляхом абстрагування всього «суб’єктивного» від досвіду, таким чином вони мають справу з «опосередкованим досвідом» [24; с. 23]. І ця відмінність виключає можливість конфлікту між ними. «Постулат закритої фізичної причинності» зберігається, оскільки можна сказати, що фізичні явища завжди мають фізичні причини, наполягаючи на тому, що психічні явища можна зрозуміти лише в термінах психологічної причинності [25; с. 89]. А незручні запитання про зв’язок розуму й тіла можна відкинути, оскільки вони викликають плутанину різних «точок зору» [15].

У психології Вундта досвід є центральним поняттям. Психічні та фізичні процеси відомі з досвіду, і якщо виходити з досвіду та емпіричної психології, не вдаючись у метафізичні спекуляції, то лише для невеликої кількості зовнішніх процесів можуть бути відкриті і доведені внутрішні процеси. Така відповідність може бути встановлена для відчуттів та елементарних емоційних і вольових процесів, що мають відповідні тілесні реакції.

Для Вундта очевидний практичний зміст принципу психофізичного паралелізму як допоміжного засобу, що дозволяє імовірно відновити ланки, що бракують, у поясненні фізіологічних і психічних явищ, ґрунтуючись на імовірно супутніх їм відповідно психічних і фізіологічних явищах. Також Вундт вірив, що наявність вимірюваних стимулів (і реакцій) може зробити психологічні явища відкритими для чогось на кшталт експериментальної методології у спосіб, який попередні філософи, такі як Кант, вважали неможливим.

Однак позиція Вундта відрізнялася від тогочасних авторів, які також дотримувались ідеї психофізичного паралелізму. Вундт не задовольнився тільки постулатом про психічний паралелізм, він також розробив принципи психічної причинності.

Принципи психічної причинності

Вундт розробив принципи психічної причинності на відміну від причинності фізичного світу. Ці принципи означають прості передумови, що не підлягають подальшому висновуванню, для зв’язку розумових фактів. Вчення про принципи має кілька версій, які Вундт постійно переглядав. Вундт в основному розрізняє чотири принципи:

Принцип творчого синтезу полягає в тому, що будь-яке сприйняття складається з елементів. Не сума цих елементів, а їх зв’язок створює нове, нову якість, чого не має у цих елементів. Тобто є більшим ніж просто сума елементів.
Принцип психічних відносин. Цей принцип стверджує, що наш досвід чи наші відчуття чи сприйняття не можуть бути незалежними і завжди знаходяться у відношенні до інших досвідів чи відчуттів чи сприймань та отримують свій зміст від попередніх змістів. Вундт зазначає «кожен індивідуальний психічний зміст отримує своє значення через відносини, в яких він перебуває з іншим психічним змістом» [27].
Принцип розмаїття (контрасту). Вундт зазначав, що ми розуміємо емоції, волю чи інші психічні явища тільки через протилежності, тобто у порівнянні їх з іншими, і знаходження в них відмінностей, контрастів та протилежностей, а не як такі, що дані незалежно. Існує загальна тенденція до організації суб'єктивного світу відповідно до контрастів, протилежностей.
Принцип гетерогенності цілей. Вундт вважав, що люди, коли здійснюють вибір, то керуються раціональністю і мають певні цілі своїх дій. Уявні та реальні наслідки таких дій можуть відрізнятись. Принцип гетерогенності цілей означає, що цілі, які ми прагнемо здійснити можуть змінюватись в реальності і наша свідомість має до цього пристосовуватись [16].

Методи

Вундт розробляв психологію як наукову дисципліну, що знаходиться між фізіологією та філософією (між природничими та гуманітарними науками) як свого роду емпіричну гуманітарну науку, якій доступна величезна кількість методологічних інструментів цих наук.

Як методологічний зразок Вундт розглядав фізіологію, внаслідок чого його психологія отримала назву «фізіологічної».

Вундт вважав, що: свідомість — це сукупність особистого досвіду, який не виявляється зовні, відповідно, вивчати його треба за допомогою самоспостереження. Психіка і свідомість (те, що усвідомлюється) це одне і те саме. Використовуючи експериментальні методи, Вундт сподівається перетворити вивчення безпосереднього досвіду на науку. Якщо фізіолог може використовувати повідомлення суб’єкта про зміни в його свідомості для вивчення фізичних умов, наприклад, кольорового зору, то чому психолог не може повернути процес назад і використовувати контрольовані варіації фізичних умов, щоб викликати та навмисно змінити свідомі процеси, які він хоче вивчити? Усі експериментальні методи, каже Вундт, є психофізичними і «залежно від його мети експеримент можна назвати тут психологічним, там — фізіологічним» [15]. Однак є певна складність: Вундт каже, що я єдиний, хто в змозі описати свої психічні явища — ви не можете сказати, спостерігаючи за мною, що в моєму розумі. Але оскільки психічні та фізичні процеси «паралельні» один з одним, то згідно Вундту можна використовувати експерименти для «повторення» психічних процесів, і це дає можливість спостерігати та описувати їх приблизно так само, як спостерігаються та описуються зовнішні об’єкти.

Вундт рішуче відкидає наївну інтроспекцію, бо це не було науковим спостереженням психічних явищ. Психологія є емпіричною наукою і повинна прагнути досягти систематичної процедури перевірки результатів досліджень. Таким чином, самоспостереження необхідно тренувати і воно допустимо лише під суворим експериментальним контролем. Саме тому в нього інтроспекція має слідувати правилам:

Піддослідний має вміти правильно визначати початок експерименту
Не знижувати рівень уваги
Експеримент має проходити так, щоб його можна було повторити
Умови вимірювання та контролю за зміною факторів подразнення мають бути прийнятні для експерименту. Тобто вибірковість факторів подразнення та спостереження за змінами, що виникають у відчуттях випробуваного. Також досліджувані мають розуміти, що саме досліджується, тобто що таке величина, інтенсивність, діапазон різних подразників, комфортність сприйняття подразників і т. д., інакше не зможуть описати свої відчуття.

Піддослідні були спеціально навчені інтроспекції (близько 10 000 спостережень, перш ніж їх вважали навченими інтроспекції), спостерігали за собою (своїм безпосереднім досвідом) в різних ситуаціях в лабораторії і складали звіт, в якому описували, що вони відчувають і як поводяться при появі подразників. У Вундта цей метод називався внутрішньою перцепцією.

Що ж до переваг і недоліків, то головний плюс методу полягав у тому, що людина за допомогою самоспостереження сама краще може визначити свої відчуття та переживання, ніж будь-хто інший. Головний же недолік методу – це необ'єктивність та надмірна суб’єктивність, оскільки люди можуть трактувати спостереження по різному. Що нам робити, якщо два спостерігачі по-різному описують свій внутрішній досвід за однакових експериментальних обставин? Як ми можемо визначити, який із двох описів правильний? Вундт не може зробити зовнішні умови критерієм ідентифікації внутрішніх процесів, оскільки це дозволило б нам приписати ті самі внутрішні явища двом людям, таким чином руйнуючи уявлення про те, що психічне доступне лише мені. Просто немає способу ідентифікувати те, що має спостерігатися та описуватися в цих експериментах.

Оскільки не існує способу перетворити психічні явища на «об’єкти незалежного спостереження». Це неможливо зробити, тому що коли я кажу вам, що у мене у свідомості, я не «описую» те, що я виявив шляхом спостереження. Як правило, я можу сказати вам, що я думаю, відчуваю, уявляю тощо, і якщо ви сумніваєтеся в тому, що я вам кажу, то ви припускаєте, це не тому, що я зробив помилку спостереження, а тому, що я брешу — можливо, сам собі. Причина, чому ви зазвичай не можете виправити те, що я кажу про свій безпосередній досвід, як ви можете виправити те, що я кажу про фізичні об’єкти, полягає не в тому, що вони вам недоступні, а в тому, що вони не є «об’єктами незалежного спостереження» — їх неможливо ідентифікувати без зовнішніх обставин і того, що я про них кажу (без поведінки та мови) [15].

Якщо ми відокремлюємо їх від зовнішніх обставин і словесних висловлювань, з якими вони зазвичай пов'язані, то ми робимо їх недоступними; оскільки їх неможливо «упакувати в коробку», немає іншого способу їх знайти.

Не дивно, що інтроспективні експерименти призвели до гострих суперечок, які ніхто не знав, як вирішити, оскільки не було критеріїв для їх вирішення.

Вундт дав стандартне визначення психологічних експериментів. У своїй лабораторній роботі Вундт наголошував на точності вимірювання і важливості можливості відтворити результати. Однак у лабораторії Вундта лише небагато досліджень були присвячені виключно інтроспекції, де піддослідні просто описували свій безпосередній досвід. Експериментальна психологія Вундта в Лейпцигу в основному спиралася на чотири групи методів: методи, що використовуються у психофізиці; методи дослідження реакцій; методи відтворення в дослідженнях пам'яті та метод вираження та методи спостереження, у яких фіксувалися зовнішні прояви почуттів та фізіологічних реакцій.[28]. Тобто, у більшості досліджень Вундта проводилися об'єктивні вимірювання з допомогою складного лабораторного устаткування, яке використовувалось для представлення подразників. Піддослідний повинен був відповісти простою відповіддю, наприклад сказати «так» або «ні», натиснувши клавішу. Ці відповіді робились без опису внутрішнього досвіду. У лабораторії Вундта дослідники працювали як мінімум попарно, один з яких виступає в якості піддослідного, інший керує апаратом і реєструє результати. За час існування Лабораторії Вільгельм Вундт та його учні провели більше 100 експериментів. Зазвичай досліджували психологічні аспектів слуху, зору, нюху, відчуття часу, уваги та інших відчуттів, емоцій, вербальних асоціацій, особлива увага приділялась експериментам із вивчення часу реакцій.

Вунлт визнав, що вимірювання та математика, тобто експериментальні дослідження застосовні лише для дуже елементарних свідомих процесів. Але дослідження вищих психічних процесів (наприклад, мови, мислення, волі), на його думку, має здійснюватися за допомогою іншого, а саме культурно-історичного методу, заснованого насамперед на аналізі міфів, обрядів, релігійних уявлень, мови, що знайшло відображення у його 10-томній праці «Психологія народів» (нім. Volkerpsychologie. Eine Untersuchung der Entwicklungsgesetze von Sprache, Sitte. 1900-1920).

Принципи його культурологічної методології включали аналітичне та порівняльне спостереження об’єктивно існуючих матеріалів, тобто історичних текстів, мови, творів, мистецтва, спостережень за поведінкою людей у різних культурах і, рідше, прямих етнологічних джерел. Вундт розрізняв дві цілі порівняльної методології: індивідуальне порівняння збирає всі важливі особливості загальної картини матеріалу спостереження, тоді як загальне порівняння формує поле відмінностей для отримання типології. Методи порівняння та інтерпретації по суті пояснюються в його роботі з Логіки [29].

Вундт чітко посилався на традицію гуманістичної герменевтики, але стверджував, що процес інтерпретації мав забезпечити нам розуміння творів духовної культури людства. Вундт також використовує метод критики, що протистоїть інтерпретації. За допомогою цього методу Вундт досліджує зовнішні чи внутрішні протиріччя, прагне оцінити автентичність інтелектуальних творів, а також він є критикою цінностей і думок.

Елементи свідомості

Весь зміст психічного досвіду носить комбінований характер. Психічні елементи у Вундта це прості, чисті та неподільні компоненти психічних явищ, які ми не можемо знайти лише аналізом, а також за допомогою абстракції. Елементи насправді поєднані різними способами, то враховуючі відмінності у способах з’єднання елементів можлива абстракція. Як правило, термін елемент Вундта означає найменшу помітну функціональну одиницю в цілому.

За Вундтом, свідомість є безпосередній досвід суб'єкта, який складається з двох чинників — об'єктивного змісту досвіду і самого суб'єкта, і відповідно ми маємо два види психічних елементів, отриманих в результаті психологічного аналізу. Елементи об'єктивного змісту досвіду ми називаємо елементами відчуття, або простими відчуттями, наприклад, можна виділити відчуття тепла, холоду, світла і т.д., коли ми абстрагуємось на мить від усіх зв'язків цих відчуттів з іншими відчуттями, а також від їх положення в просторі і часі. Відчуття виникають кожного разу, коли на органи відчуттів впливає будь-який подразник і імпульси, що виникають йдуть до мозку.

Суб'єктивні елементи ми називаємо елементами почуття, або простими почуттями. Тобто почуття – це афективна форма відчуття. Вундт стверджував, що відчуття і почуття виникають одночасно в процесі одного і того ж безпосереднього досвіду. Почуття неодмінно слідують за відчуттями. Наприклад, ми завжди можемо назвати почуття, що виникають разом з відчуттями холодного, гарячого, світла, звуку, смаку, запаху і т д., наприклад подобається – не подобається.

Вундт виділяє тривимірну модель почуттів. Проводячи експерименти з метрономом (пристрій, що відміряє ударами короткі проміжки часу), він помітив, що комусь подобається його стук, а комусь ні. Далі, коли Вундт рукою зупиняв метроном, то очікування стуку метроному викликало певне напруження, а коли відпускав руку і метроном починав стукати, то розслаблення. Також Вундт помітив, що коли ритм ударів збільшується, людина здатна дещо збуджуватися і відповідно заспокоюватися, коли ритм уповільнюється. Відповідно, тривимірна модуль почуттів за Вундтом виглядає так:

Задоволення — дискомфорт
Напруження — розслаблення
Збудження — заспокоєння.

Вундт вважає, що до загальних властивостей, які притаманні відчуттям та почуттям, можна віднести інтенсивність та якість або модальність (напр., слухове відрізняється від зорового). Відчуття і почуття за Вундтом відрізняються один від одного в деяких істотних властивостях: наші почуття мають відношення до єдиного суб'єкту, а відчуття до різноманітних об'єктів.

Відчуття присутні в усіх безпосередніх досвідах, але почуття можуть зникнути в деяких особливих випадках через їх коливання через індиферентний пояс. Якості відчуттів обмежені максимальними відмінностями, а якості простих почуттів — максимальними протилежностями. Між цими протилежностями знаходиться середня зона, де просте почуття не помітне. Однак часто неможливо продемонструвати цей індиферентний пояс, тому що, хоча деякі прості почуття зникають, інші афективні якості залишаються або навіть можуть виникати нові. Однак, перехід почуття в пояс індиферентності залежить від зміни відчуттів. Наприклад, у середині музичної гами зникають ті почуття, які відповідають високим і низьким тонам, але середні тони мають ще інші, незалежні афективні якості, які не зникають разом із цими протилежностями.

Вундт використовує поняття чисте відчуття. Воно виникає з абстракції: 1) від ідей, з яких виникає просте відчуття, і 2) з абстракції від простих почуттів, з якими воно поєднується. Однак ми не можемо говорити про «чисті почуття» в подібному значенні, оскільки прості почуття ніколи не можна мислити окремо від супутніх відчуттів і комбінацій відчуттів.

Відчуття, поєднуючись, утворюють більш складні — уявлення. Вундт виділяє три форми уявлень: інтенсивні, просторові та часові. Прості почуття, поєднуючись, утворюють інтенсивні афективні комбінації або складні почуття. Наприклад, поєднання почуттів від зору і слуху можна називати елементарними естетичними почуттями.

Афект

«Низка почуттів, що змінюють одне одного в часі, об’єднується у взаємопов’язаний процес, який відрізняється від попередніх і наступних процесів як окремого цілого і загалом має більш інтенсивний вплив на суб’єкта, ніж окреме почуття, ми називаємо таку послідовність почуттів афектом» [23; с. 170]. Тобто Вундт зазначає, що афект відрізняється від почуття не стільки змістом досвіду, а впливом його на суб’єкта. За Вундтом між почуттям і афектом немає значної межі. Будь-яке почуття більшої інтенсивності переходить в афект, і розрізнення їх залежить від більш-менш довільної абстракції. Такі афекти, як радість, надія, тривога, турбота та гнів, не тільки супроводжуються особливим змістом уявлення у кожному конкретному випадку, а й почуття, що входять до їх складу і навіть спосіб їх протікання, можуть бути різні в кожен момент часу. Саме тому імовірність повторення одного і того самого афекту є меншою ніж одного і того самого почуття. Однак не кожен ряд взаємопов'язаних почуттів є афектом. Афект має характер цілісного утворення, яке відрізняється від складного почуття лише двома характеристиками: він протікає в часі і що він справляє більш інтенсивний вплив на всю сукупність психічних процесів.

Протікання афектів:

Афекти завжди починаються з більш-менш інтенсивного початкового почуття, якість і спрямованість якого з самого початку визначає характер емоції.
Далі слідує ряд уявлень і відповідних їм почуттів з характерними для різних афектів відмінностями у якості почуттів та швидкості протікання процесу.
Афект завершується заключним почуттям, яке залишається навіть після того, як афект поступилася місцем спокійному душевному стану, і в якому афект поступово зникає, якщо він не переходить безпосередньо в початкове почуття нового афекту.

Класифікувати афекти можна за:

якістю почуттів, що складають афекти можна виділити: афекти задоволення —дискомфорту, афекти напруження — розслаблення, збудження — заспокоєння;
інтенсивністю почуттів, що складають афекти можна виділити: слабкі (наприклад турбота, печаль) та сильні (наприклад жах лють надмірна радість);
за формою протікання афектів можна виділити: по-перше, афекти, що виникають раптово, такі як, здивування, розчарування, переляк і гнів. Усі вони дуже швидко досягають свого максимуму, а потім поступово опускаються до спокійного емоційного стану. По-друге, поступово наростаючі афекти, такі як тривога, сумнів, турбота, а в багатьох випадках радість, гнів, занепокоєння. Вони поступово піднімаються до максимуму і так само опускаються. По-третє переривчасті афекти, в яких фази підйому та спаду слідують один за одною. До цієї категорії належать усі довготривалі афекти. Таким чином, особливо радість, гнів, смуток і найрізноманітніші форми афектів, що поступово виникають, приходять хвилями і часто дозволяють розрізнити періоди підвищення і періоди зменшення емоційної інтенсивності.

Вольові процеси

Вольові процеси — це зміни в уявленнях або почуттях, які призводять до завершення афекту. Воля теж є тимчасовим актом, однак вона супроводжується думками.

Кожен афект складається з серії взаємопов’язаного ряду почуттів, то завершення афекту може бути одним із двох способів. Афект може поступитися місцем звичайному мінливому і вільному від афектів перебігу почуттів. У другому способі афект може завершитись раптовою зміною змісту в уявленнях і почуттях. Зміни в уявленнях або почуттях, які призводять до завершення афекту називаються вольові процеси. А сам афект це вольовий процес.

Асоціація та апперцепція

Вундт виділяє два типи зав’язків між елементами: за допомогою асоціацій та за допомогою апперцепції. Він розширює поняття асоціації, яке існувало до нього, та зазначає, що не потрібно обмежувати застосування асоціацій одними тільки уявленнями, існування складних почуттів та афектів показує, що прості почуття можуть також вступати у правильні поєднання, які також можуть поєднуватись з асоціаціями відчуттів у більш складні продукти. Асоціація означає у Вундта різного роду психічні синтези[13; с.55], що породжують нові якості у комплексах як відчуттів, і уявлень, так і почуттів. Саме ці процеси психічного синтезу, ці зв'язки, що вносяться до відчуттів та уявлень самою психікою, Вундт і назвав асоціаціями. Таким чином, асоціації перестали бути лише відображенням, пасивним відтворенням зовнішньої дійсності, а отримали свою особливу реальність, вивчення закономірностей якої і є власне завданням психології.

За Вундтом, асоціативний зв'язок пояснює створення цілісних образів з окремих відчуттів, розвиток сприйняття та пам'яті. Важливим моментом у всіх цих поясненнях є зв'язок сприйняття, пам'яті та інших елементарних психічних функцій із зовнішнім світом. Саме зміни зовнішнього світу стимулюють та визначають їх протікання.

За Вундтом, ми маємо розрізняти особливу функцію свідомості – апперцепцію та особливі, зумовлені нею апперцептивні зв’язки уявлень.

Свідомість за Вундтом це сума усвідомлених процесів. Для розгляду свідомості Вундт використовує метафору поля зору.

Є зовнішня межа за межами якої ми нічого не усвідомлюємо (це неусвідомлювані процеси),
є поле перцепції, сприйняття, зона свідомості,
у зоні перцепції чи сприйняття є область апперцепції, тобто область, де змісти свідомості стають ясними та виразними,
і, нарешті, є найвищий ступінь ясності та виразності змісту — це фіксаційна точка свідомості, фокус [1].

Для опису змісту свідомості В. Вундт використовував терміни: «перцепція» та «аперцепція». Елементи відчуття поєднується за допомогою асоціації пасивно, утворюють перцепцію, що є досвідом «цілого» інтегрованого сигналу (яблуко як єдине ціле, а не колір, розмір, смак і т. д., які становили елементи відчуття). Перцепція (сприйняття) — це просте входження будь-якого змісту у свідомість. Апперцепція — це особлива функція свідомості, яка проявляється у зосередженні уваги на певному об'єкті, тобто його входження у фокус свідомості. За Вундтом, процеси апперцепції та перцепції утворюють ціле нашого психічного життя. Весь матеріал, що знаходиться у «полі зору», фоновий матеріал, існує як потенціал для апперцепції.

Перцептивні сили діють на периферії нашої свідомості. Аперцепційні сили діють у центрі — це сили поля свідомості, що прагнуть в центр «поля зору». Найбільш ясно і виразно сприйнятий зміст перебуває у точці фіксації зорового поля (фокусі), чим далі від центру тим менш ясно і виразно, найменш ясно і виразно на периферії, тобто те, що підлягає апперцепції, і сприймається чітко. Центр поля свідомості – це вже сфера уваги.

Для того, щоб певний зміст свідомості або став ясним і виразним, тобто відбулась апперцепція потрібні три характерні моменти. По-перше, доведення уявлення до більшого розуміння (пізнавальний аспект). По-друге, цей процес супроводжується почуттями (афективний аспект). По-третє, цей процес уявлення супроводжується м'язовими відчуттями (моторний аспект), які зазвичай належать до відповідної модальності уявлень (наприклад, для зорового – відчуття напруги очних м'язів). Вундт стверджує, що «поняття уваги відноситься до другого та третього моментів. Внаслідок цього апперцепція та увага ставляться одна до одної таким чином, що перша позначає об'єктивні зміни, що відбуваються у змісті уявлень, а друга – суб'єктивні відчуття та почуття, що супроводжують ці зміни, тобто і апперцепція та увага відносяться одна до іншої як часткові явища одного і того самого психічного процесу» [2]. Таким чином, увага — сукупність суб'єктивних процесів, пов'язаних з апперцепцією уявлень [9].

Заслугою В. Вундта є встановлення обсягу свідомості та уваги. Обсяг уваги близько 4-6 елементів. Об'єм свідомості 16-40 елементів.

Апперцепція існує поряд з асоціаціями, і асоціативними зв’язками. Вундт зазначав, що «ми використовуємо термін асоціація для позначення процесу поєднання в пасивному стані уваги та апперцептивне поєднання для позначення комбінації, в якій активна увага» [23; с. 223].

Апперцепція є вольовим процесом, тобто пов’язана з волею. Коли апперцепція спрямована на вибір між різними передумовами в процесі підготовки до дії, вона є воля. Саме воля спрямовує увагу. З усієї сукупності змістів, які перебувають у свідомості, тобто просто сприйнятих, апперцепція або увага виділяє об'єкт, внаслідок чого його сприйняття стає більш ясним і виразним, тобто цей об’єкт входить в ясний стан свідомості, тобто він апперцептується. Вундт зближує поняття апперцепції, уваги і волі і навіть ототожнює їх. Результатом апперцепції є апперцептивні поєднання уявлень, що виникають, під впливом волі чи уваги. Вони у певному сенсі ґрунтуються на асоціаціях, але, однак, не можуть бути цілком зведені до цих останніх, бо в апперцептивних поєднаннях самі ці відносини стають окремими, самостійними змістами свідомості, що стоять поряд із змістами асоційованих уявлень, тобто вони додають новий зміст асоційованим уявленням, організуючи їх у нові зв’язки, виходячи із певної мети. Ці усвідомлені зв’язки виявляються, в такий спосіб, виділеними у свідомості формами думки, а асоційовані уявлення лише матеріалом для них. Розвиток таких форм і становить усе вище психічне життя, що у повсякденній психології називається діяльністю розуму, фантазії. Але все це по суті лише різні види апперцептивних зав’язків [9].

Виступаючи поясненням складних явищ душевного життя, сама апперцепція у Вундта не пояснюється: її джерело знаходиться в самій свідомості.

Розрізнення між асоціацією та апперцепцією є важливим у поглядах Вундта. Вундт наводить відмінність між асоціацією та апперцепцією. Він зазначає, що якщо ми візьмемо ряд слів, таких як школа, будинок, сад, будівництво, каміння, земля, твердий, м’який і візьмемо речення «Весна прийшла у всій своїй красі. Весняна гроза, що збиралась цілий день, сердито пройшлася над пагорбами», то набір слів ілюструє асоціації, але вони випадкові, безцільні, погано пов’язані між собою. Речення ілюструє апперцепцію. Відмінність між цими двома не в тому що речення має сенс, адже дитина може просто завчити це речення. Автор, який написав це речення, перед тим як написати слова мав цілісний образ як речення має завершитись. Коли ми починаємо читати речення, то цілісне нам ще не є доступним, однак сприйняття частин речення, що поступово відкриваються для нас, прямує апперцептивно до отримання цього цілісного розуміння в кінці прочитання фрази. У асоціативному ряді слів, це цілісне поєднання взагалі відсутнє, він схожий на купу каміння, з якого можна побудувати будинок, але для цього потрібен крім каміння ще й загальний план. В асоціативно відтворюваних уявленнях кожне наступне уявлення визначається попереднім, в аперцептивних послідовностях також наявна причинна закономірність, але тут бере участь вся сукупність того, що взагалі було пережито даним суб’єктом [9]. Апперцепція, а саме воля, лежить в основі творчого синтезу. Відповідно до принципу творчого синтезу, елементи свідомості можуть утворювати такі комплекси, чиї властивості значною мірою відрізняються від властивостей компонентів, що становлять ці комплекси. Цим принципом пояснюється, чому цілісне утворення має властивість, яка не зустрічається в жодному з його компонентів. Творчий синтез веде до побудови знання. Вундт вважав, що творчий синтез переплітається з усіма актами апперцепції.

На думку В. Вундта, наша здатність до усвідомлення не є постійною і залежить від характеру матеріалу, що сприймається. Якщо ми сприймаємо набір випадкових елементів, обсяг свідомості та уваги збігаються. Межею свідомості стає межа уваги (увага = свідомість). Якщо ж перед нами стимул, що складається з безлічі взаємопов'язаних елементів, то апперцептоване (що знаходиться у фокусі) і перцептоване (те, що виходить за межі уваги), зливаються в єдине ціле. При цьому свідомість «розширюється» (свідомість > уваги), а апперцепція здійснює сполучну функцію між елементами свідомості. [1].

Отже, апперцепція характеризується діяльністю з мисленнєвим спрямуванням і внутрішньою єдністю, чого бракує асоціації.

Волюнтаризм

Вундт вважав, що воля — акти волі, наші «рішення та вибір» — настільки важливі для розуміння психології, що він назвав свою теорію волюнтаристською. Однак у нього волюнтаристська тенденція чи волюнтаризм – не абсолютний метафізичний постулат, а первинне емпірично-психологічно обґрунтоване акцентування мотивованої дії на противагу інтелектуалізму та когнітивізму інших психологів. Тобто Волюнтаризм за Вундтом – сила волі організувати зміст розуму в розумові процеси вищого рівня. Воля має організуючий ефект на елементи свідомості. Воля, лежить в основі творчого синтезу елементів свідомості.

Воля і вольові акти можуть варіюватися від імпульсів і автоматичних, майже рефлексивних дій до складних рішень і дій, які потребують великих зусиль. Більшість контрольованих нами дій з часом стають автоматичними, що дає нам можливість для більш складної вольової роботи. Фактично саме розвиток логічного мислення Вундт вважав найвищою формою волі, на яку здатні люди [11].

Важливо зазначити, що волюнтаризм у Вундта — це не те саме, що свобода волі. Вундт заявив, що воля не є достатньою умовою свободи. Насправді Вундт вважав, що деякі люди мають свободу волі, але свобода волі можлива лише тоді, коли ми досягнемо справді рефлексивної самосвідомості. За Вундтом, справжня рефлексивна самосвідомість базується на глибоких знаннях, які важко здобути через досвід. Навряд чи можна очікувати, що така свобода волі буде існувати у дітей, людей з психічними захворюваннями, людей з когнітивними порушеннями або тих, хто перебуває під примусом [14].

Волюнтаристська психологія — це психологія, яка наголошує на психологічній причинності. Наприклад, можна стояти біля прилавка з морозивом і вибрати шоколад замість ванілі. Вундт не заперечував, що існують основні матеріальні та дієві фізіологічні та біохімічні причини вибору. Але, як психологи, ми вивчаємо психічні мотиви, або, кажучи словами Вундта, «ідеї, що супроводжують добровільний акт» [21; с. 52]. Такі ідеї є матеріалом психічної причинності [14].

Темпераменти

В. Вундт запропонував власну модель темпераментів. Він припустив, що в основі тих психологічних властивостей, поєднання яких утворюють різні типи темпераменту, лежать дві базові характеристики, пов'язані з динамікою перебігу емоційних процесів. Однією з цих показників є сила емоційних реакцій, іншою — рівень стабільності емоційних реакцій. Сильні емоційні реакції разом із емоційно нестабільністю сприяють появі тих психологічних властивостей, які зазвичай приписують холеричному темпераменту. Нестабільність у поєднанні з невисокою силою емоційних реакцій властива власникам сангвінічного синдрому властивостей тощо.

Отже, за Вундтом, ці дві психологічні характеристики сила емоційних реакцій, іншою - рівень стабільності емоційних реакцій можуть досліджуватись експериментальним шляхом, тобто можливість віднести людину до того чи іншого типу темпераменту може тепер ґрунтуватися не тільки на умоглядних висновках, але і на об'єктивних даних вимірювання.

Оптичні ілюзії Вундта

У своїх дослідженнях сприйняття та «аперцепції» Вундт дійшов висновку, що наш досвід не завжди відповідає фізичній реальності. Таким чином, те, що ми сприймаємо, може бути спотворенням реальності або ілюзією.

Ілюзія Вундта — оптична ілюзія, вперше описана Вундтом. Дві червоні горизонтальні лінії обидві прямі, але виглядають так, ніби зігнуті посередині. Спотворення сприйняття спричинене кривими лініями на фоні.

Іншим варіантом ілюзії Вундта є горизонтально-вертикальна ілюзія, представлена Вундтом у 1858 році. Дві лінії, що знаходяться перпендикулярно одна одній мають однакову довжину. Однак нам здається, що вертикальна лінія виглядає довшою. Щоб лінії здавались однаковими горизонтальна лінія має бути подовжена на 30 відсотків, щоб відповідати перцептивній довжині вертикальної лінії. Це ілюзія не обмежується малюнками не, оскільки її також можна побачити в реальному світі, наприклад на будівлях та інших об’єктах.

Релігія

В. Вундт збагатив світову психологічну думку соціально-психологічними ідеями, передбачивши появу соціальної психології як нової гілки психологічного знання та опублікував знамените дослідження в 10 томах «Психологія народів» (1900-1920). Дана праця включає дослідження мови, міфів, звичаїв (тт. 1, 2), мистецтва (т. 3), міфу та релігії (тт. 4-6), суспільства (тт. 7, 8), права (т. 9), культури та суспільства (т. 10). Саме шляхом вивчення історії людської культури, наполягав Вундт, можна досягти розуміння природи мислення, розумової діяльності, яку неможливо дослідити лабораторним самоаналізом.

Німецький мислитель вважав, що основу людської психіки становить не розумова, а емоційно-вольова діяльність. Саме на ній ґрунтується релігія. За В. Вундтом, релігійні уявлення в історичній генезі розгортаються як первісний анімізм, анімалізм, манізм (культ тварин та культ предків), культ демонів. В процесі їх розвитку завдяки міфологізації явищ природи формується культ богів.

Не задовільняло німецького мислителя і звужування сфери психології релігії, коли, наприклад, релігію прагнули зрозуміти з екстазу. Релігія — досить різноплановий феномен. «Хто хоче психологічно дослідити її походження, той повинен проникнути в сукупність явищ релігійного життя і спробувати відстежити відношення окремих факторів один до одного і до інших життєвих явищ» [4, с. 110]. В цьому контексті психологія релігії є частиною психології народів. Саме тому релігійні феномени можуть бути психологічно пояснені лише на основі соціального підґрунтя. В. Вундт висловлює думку про те, що психологія релігії має бути генетичною, тобто відстежувати релігійний розвиток як висхідний процес еволюції [8].

Значну увагу В. Вундт приділяв проблемі взаємозв'язку та розмежуванню релігії та філософії. На його думку, релігія формує свій світогляд, «для неї потреби серця стоять безумовно вище інтересів розсудку» [4, с. 130]. Проте спершу релігія не лише обмежувалась прагненням до осягнення кінцевої світової мети, але й прагнула побудувати картину світу. Тобто на цьому етапі релігія переплітається з натуралістичною міфологією. В. Вундт зауважує, що філософія починається з відособлення інтересів, коли намічається розмежування теоретичного і практичного, інтелектуального і релігійного. Отже, філософія прагне пояснити космос за допомогою понять. Проте і надалі релігійний інтерес відіграє значну роль у філософії; він «вимагає» такої картини світу, яка давала б задоволення не тільки розсудку, але моральним вимогам людини і її потребі в щасті» [4, с. 131].

Історія людської думки насичена різноманітними зразками взаємозв'язку філософії та релігії. У цьому поступі, як зауважує В. Вундт, поступово визрівало теоретичне розуміння ставлення філософії до релігії. Вона покликана була зрозуміти її в плані погодження релігійних почувань і уявлень, а також вияснення її ролі в системі світогляду людини загалом. Тут ставлення філософії до релігії, резюмує В. Вундт, «перетворюється у ставлення до науки про релігії...» [4, с. 135] [8].

Ще В. Вундт зазначав, що немає жодного народу, який був би зовсім позбавлений релігійного почуття, і що — при всьому різноманітті релігійних уявлень різних народів — між ними є суттєва подібність. Вчений започаткував основи психосеміотичного аналізу релігійних вірувань: він наголошує на структуруванні хаосу навколишньої дійсності за допомогою низки бінарних опозицій як одного з первинних механізмів міфологічного та релігійного мислення. Праці В.Вундта з психології народів заклали основи для розвитку нових напрямків у психологічній науці – психології мови, психології мистецтва, міфів та релігії.

Література

Внимание как ясность сознания в исследованиях В. Вундта. URL: https://helpiks.org/3-45388.html
Вундт В. Лекции о душе человека и животных. Психология внимания. Хрестоматия по психологии // Под ред. Ю. Б. Гиппенрейтер, В. Я. Романова. Москва, 2001. С. 155-169.
Вундт В. Очерк психологии / перевод с немецкаго Г. А. Паперна. Санкт-Петербург : Издание Ф. Павленкова, 1896. 229 с.
Вундт В. Психология народов. Москва : Эсмо; Санкт Петербург : Terra Fantastica, 2002. 864 c.
Кениг Э. В. Вундт. Его философия и психология : с портретом В. Вундта / перевод с немецкаго С. Штейберга. Санкт-Петербург : издание редакции журнала "Образование" (Типо-Литография Б. М. Вольфа...), 1902. 192 с.
Коханова О. П. Історія психології: від античності до початку XX століття. Київ : Інтерсервіс, 2018. 236 с.
Предко Д. Є. Вільгельм Вундт про сутність психології народів // Сучасні методики, інновації та досвід практичного застосування у сфері суспільних наук. Міжнародна науково-практична конференція (20–21 жовтня 2017 р.). Люблін, 2017. С. 78 -80.
Предко О. І. Психологія релігії: навч. посібник. Київ : ВПЦ «Київський університет», 2014. 479 с.
Психология В. Вундта. URL: https://uchebnikfree.com/osnovyi-psihologii/psihologiya-vundta-59374.html
Angell F. Wilhelm Wundt. American Journal of Psychology. 1921. № 32. Р. 161–178.
Boeree C. G. Wilhelm Wundt and William James. URL: https://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:Mz90MnC3dyAJ:https://webspace.ship.edu/cgboer/wundtjames.html&cd=14&hl=uk&ct=clnk&gl=ua
Diamond S. Wundt before Leipzig // Wilhelm Wundt and the making of a scientific psychology / R. W. Rieber (Ed.). New York : Plenum Press. 1980. Р. 3–70.
Hatfield G. Wundt and “Higher Cognition” Elements, Association, Apperception, and Experiment // HOPOS: The Journal of the International Society for the History of Philosophy of Science. 2020. Vol. 10. №. 1. Р. 48-75.
King D. B., Woody W. D., Viney W. A. History of Psychology Ideas and Context. Pearson, 2013. 577 р.
Mischel T. Wundt and the Conceptual Foundations of Psychology. Philosophy and Phenomenological Research. 1970. №31 (1). Р. 1-26. DOI: https://doi.org/10.2307/2105977
Pokhrel A. Ten Sensational Theories of the First Psychologist of the World. URL: https://studysocialsciences.com/wundt-first-psychologist/
Steinberg H. Psychiatrie an der Universität Leipzig: Eine zweihundertjährige Tradition. Würzburger medizinhistorische Mitteilunge. 2004. № 23. S. 270–312.
Titchener E. B. Wilhelm Wundt. American Journal of Psychology. 1921. № 32. Р. 61–177.
Wong W. Retracing the footsteps of Wilhelm Wundt: Explorations in the disciplinary frontiers of psychology and in Völkerpsychologie. History of Psychology. 2010. № 12. Р. 229–265
Wozniak R. H. Introduction to Grundzüge der physiologischen Psychologie Wilhelm Wundt (1874). URL: https://psychclassics.yorku.ca/Wundt/Physio/wozniak.htm#f2
Wundt W. Ethics / E. B. Titchener, J. H. Guilliver, & M. F. Washburn, Trans. New York : Macmillan, 1901
Wundt W. Logik. 3rd ed., Vol. III. Leipzig, 1908. 257. p.
Wundt W. M. Outlines of Psychology. Translated by Charles Hubbard Judd 1897. URL: http://psychclassics.yorku.ca/Wundt/Outlines/index.htm
Wundt W. Über die Definition der Psychologie. Philosophische Studien. 1896. № 12. S. 1-66. URL: https://vlp.mpiwg-berlin.mpg.de/library/data/lit780
Wundt W. Ueber psychische Causalität und das Princip des psychophysischen Parallelismus. Philosophische Studien. 1894. № 10. S. 1-124. URL: https://vlp.mpiwg-berlin.mpg.de/library/data/lit29437
Wundt, W. An introduction to psychology. New York : Arno Press. 1973
Wundt. Grundriss der Psychologie. Leipzig, 1920. 409 p.
Wundt. Grundzüge der physiologischen Psychologie. Leipzig : Engelmann, 1902–1903. 820 s.
Wundt Logik: Logik der Geisteswissenschaften. 4th ed. Vol. 3. Enke, 1921. 297 s.

Автор

Д. Є. Предко

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 06.02.2023

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів

FREEARTICLES

Вундт, Вільгельм

Зміст

Ранній період життя

Освіта і кар'єра

Шлюб та сім'я

Кар'єра в Цюріху та Лейпцигу

Останні роки життя

Визнання

Про особистість Вундта

Основні ідеї

Визначення психології

Психофізичний паралелізм

Принципи психічної причинності

Методи

Елементи свідомості

Афект

Вольові процеси

Асоціація та апперцепція

Волюнтаризм

Темпераменти

Оптичні ілюзії Вундта

Релігія

Література

Автор

Важливо!

Офіс Президента України

Верховна Рада України

Кабінет Міністрів України

Служба безпеки України

Міністерство оборони України

Міністерство внутрішніх справ України

Генеральний штаб Збройних сил України

Державна прикордонна служба України

Кіберполіція

Національна поліція України