Давид

Давид (івр. דָּוִד – улюблений; бл. 1035 — бл. 965) – за Старим Завітом другий цар Ізраїлю (після Саула), правнук Бооза і Рут, син Єссея з Вифлеєму. Царював 40 років (за найбільш поширеною версією 1004-965 до н.е., за традиційною єврейською хронологією бл. 876-836 до н.е.): 7,5 років був царем Юдеї зі столицею Хеброн, 33 роки – царем об’єднаного Юдейсько-Ізраїльського царства зі столицею Єрусалим. За панівною версією – автор більшості біблійних Псалмів, взірець поета і музиканта, символ досконалої віри в Бога. У релігійній свідомості єврейського народу Давид – ідеальний правитель, з роду якого походитиме очікуваний Месія (у християнстві таким Месією вважається Ісус із Назарету). Про Давида як про історичну особу існує мало достеменних відомостей.

Давид в ТаНаХу

Давид – одна з найбільш значимих особистостей єврейської історії. Він завершив розпочате Саулом об’єднання розрізнених ізраїльських племен, пов’язаних лише спільним переданням, в єдиний народ і перетворив Ізраїль в сильну державу. ТаНаХ оповідає про нього більш детально, ніж про будь-яку іншу історичну особистість, за винятком Мойсея. Давид в книгах пророка Самуїла (1 Сам 16-31; 2 Сам 1-24) – психологічно складна, неймовірно сильна особистість, наділена суперечливими рисами: скромний, але впевнений у своєму великому покликанні, пастух і воїн, геніальний поет і музикант, воєначальник і дипломат, грішник, підвладний пристрастям і глибоко релігійний праведник, відданий Богові і здатний на щире каяття. Це безпрецедентний літературний зразок давньосхідних царських хронік, де показані не тільки величні і героїчні діяння царя, але й темні, негативні прояви натури правителя. Коли в єврейському середовищі виникає інститут царату, Біблія піднімає проблему світської, політичної влади і її співвідношення з владою Божою, духовною. Навіть Давид, найкращий з царів, є нижчим за великий релігійний ідеал ТаНаХу. Біблійна оповідь, сповідуючи істину, не приховує недоліки і слабкості натури Давида. Однак він також показаний як людина шляхетна, яка керувалась істинною вірою в Бога і в якій сучасники бачили Божого помазаника. Зовсім по-іншому подається образ Давида в 1-й книзі хронік, де все негативне згладжено і Давид показаний перш за все організатором релігійного життя спільноти.

Походження і родина

Ім’я Давид (ймовірно означає «улюблений») як вважають є тронним ім’ям, яке цар прийняв згодом. Давид був наймолодшим з восьми (чи семи) синів Єссея. Також у Давида були принаймні дві сестри. Мати в ТаНаХу не вказана. Згідно з Книгою Рут (Рут 1:1-2; 4:12-22) родовід Давида постає таким чином:

Відносини з царем Саулом

У часи царювання Саула, коли той не підкоряється Божому повелінню, пророк Самуїл, посланий Господом, таємно помазує юного красеня Давида з Юдиного коліна на царство, і на нього після помазання зійшов Дух Божий (1 Сам 16:1-13). Книга Самуїла подає дві різні версії того, як Давид розпочав шлях від пастуха до царя: за однією Давид був прийнятий на царську службу до одержимого Саула завдяки майстерній грі на кіннорі (музичний інструмент на подобу арфи або ліри, в українських перекладах переважно «гусла»; 1 Сам 16:14-23), згідно з іншою – після того, як переміг з допомогою сили духа, дарованої Богом, однією лише пращею чудово озброєного филистимського воїна-велетня Голіафа, тим самим забезпечивши перемогу євреям (1 Сам. 17). Завдяки своїм подвигам Давид отримує посаду воєначальника, однак Саула все більше дратує популярність Давида серед народу і любов до нього власних дітей – дочки Мікал і сина Йонатана. Саул вирішує одружити Мікал з Давидом за умови, що той вб’є сто филистимців, сподіваючись, що юнак загине в бою. Однак Давид повернувся з перемогою і взяв Мікал за дружину. Всенародна слава Давида все більше викликає у Саула заздрість і підозру про зазіхання на його престол. Саул двічі намагався убити Давида, однак цьому перешкоджає його вірна дружина, а головно старший син Саула Йонатан – відданий Давидів друг. Саул утікає до своїх ворогів – филистимців і щоб врятуватися, удає із себе божевільного (1 Сам 21).

Згодом Давид втікає і звідти в прикордонні райони Юдеї, де збирає загін невдоволених правлінням Саула (1 Сам 22:2). Цар намагається захопити бунтівників, але ті знаходять прихисток у филистимського царя Акіша, який дає Давидові прикордонне місто Ціклаг у пустелі Негев (1 Цар 27:6) з умовою, що Давид буде вести розбійницькі напади на ізраїльські поселення. Однак Давид нападав лише на ворожих до ізраїльтян кочівників, а частину здобичі надсилав старійшинам Юдеї з наміром заручитися їхньою підтримкою у боротьбі проти Саула. Давид так само двічі мав можливість вбити свого переслідувача Саула (1 Сам 24:7-8; 26:8-11), і двічі він шляхетно цим не скористався, не дивлячись на загрози смерті з боку правителя, а натомість кожного разу він віддавав йому шану як помазанику Божому.

Царювання

Після загибелі Саула і його трьох синів у битві з филистимцями Давид, скориставшись безвладдям, прибуває зі своїми прибічниками до Хеброну, де його проголошують царем Юдеї. Давид робить Хеброн столицею і намагається залучити на свій бік інші ізраїльські коліна, однак це йому не вдається, оскільки на півночі воєначальник Саула заснував невелике царство для Іш Бошета (2 Сам 2:10) – сина Саула. Це означало фактичне відділення Юдеї від Ізраїлю і дві держави розпочали міжусобну боротьбу, яка тривала два роки і завершилась перемогою Давида (2 Сам 3:1). Старійшини Ізраїлю прийшли в Хеброн і запропонували тридцятилітньому Давидові формально як наступнику Саула з причини його шлюбу на Мікал царювання над об’єднаною державою, а фактично через те, що Давид засвідчив себе талановитим воєначальником, здатним об’єднати народ у боротьбі з филистимцями (2 Сам 5:3). Тоді ж Давид прагне повернути Ковчег Завіту, раніше захоплений филистимцями, а пізніше повернений ізраїльтянам через болячки, що вразили завойовників (1 Сам 6:1-16). У Хеброні у Давида народилося шестеро синів: Амнон, Кілеаб, Абшалом, Адонія, Шефатія і Їтреам.

Політично далекоглядний Давид розумів, що Хеброн – одне з міст колін Юди, не може бути столицею усього Ізраїлю. Тому Давид завойовує землі єбусійців (невелика ханаанська народність), які, будучи анклавом у центрі нової держави, відділяли землі Юдиного коліна від усіх інших колін, і робить місто Єрусалим столицею об’єднаного царства, назвавши її укріплену частину «Ір Давід» (місто Давида). Ліквідація єбусійсього поселення підривала владу филистимців над Ханааном, тому вони рушили походом проти Давида, захопивши Вифлеєм. Давид переміг ворожі війська у двох битвах в долині Рефаїм, третя битва вже на землях филистимців привела ізраїльтян до цілковитої перемоги. Давид укладає союз з тирським правителем Хірамом, при підтримці якого в Єрусалимі будує дерев’яний палац.

Під час війни з аммонійцями Давид згрішив тим, що відібрав у її чоловіка Вирсавію – жінку чудової краси, дружину свого воєначальника Урії Хіттійця, пославши його на вірну смерть. Давид бере Вирсавію за восьму дружину, і пророк Натан оголошує Давидові, що карою Господа за його гріх є те, що їхня перша з Вирсавією дитина прожила лише кілька днів. А далі царство буде охоплене повстаннями і заколотами. ТаНаХ вкотре підкреслює, що Божий закон є найвищим за все, а вибраність не тільки не позбавляє відповідальності, а посилює її. Це спонукало Давида до глибокого каяття за свій вчинок. У новій столиці від нових дружин у Давида народилось багато синів, серед яких і його наступник – Соломон – другий син від Вирсавії (2 Сам 5:14).

Результатом воєнних дій Давида на сході стало підкорення моабійців, арамейців, аммонійців – влада Давида поширилась далеко за межі території колін Ізраїлю, практично усі арамейські території стали васалами Давида. З метою убезпечити південні кордони Давид підкорив також Едом. Створенню Давидом такого великого царства, межі якого згідно з Біблією (1 Цар 5:1; 2 Хр 9:26) сягали Євфрату, сприяли тогочасні кризові процеси у Єгипті, Ассирії і Вавилонії, а також дипломатичні успіхи Давида (союз з новохетським царством, а також з фінікійцями).

Політична і релігійна діяльність

Першочерговою метою Давида було зміцнення нестійкого союзу колін Ізраїлю і створення міцної держави. Цьому сприяло також і те, що столиця Єрусалим знаходилась поза традиційною територією котрогось із колін, а також те, що створений адміністративний апарат не був пов'язаний з інституціями окремих колін. Давид організує управління за зразком тодішніх монархій. Він надає рівні права інородцям, створює регулярне військо, переважно із найманців (головно – филистимців), свого роду царську гвардію, і народне ополчення з можливістю мобілізації у разі війни. Також існує думка, що здійснений за часів Соломона поділ країни на 12 округів, які не співпадали з уділами колін (1 Цар 4), також сягає правління Давида. Утримання армії і адміністрації забезпечувалось даниною з царських володінь. Давид намірився здійснити перепис населення з метою встановлення податків, на який Біблія вказує як на тяжкий гріх проти Бога (2 Сам 24:1-17; 1 Хр 21:1-17). Давид переніс в Єрусалим ковчег Завіту, який раніше був захоплений філістимцями, і побудував жертовник, тим самим зробивши столицю також і релігійним, сакральним центром держави, помістивши Ковчег Завіту у похідне шатро на горі Сіон (Пс 73:2; Пс 75:3). Давид мав намір побудувати Храм, однак пророк Натан, який раніше благословляв Давида, забороняє йому це зробити, провіщаючи, що Храм буде збудований одним із його синів. Замість того, Бог пообіцяв збудувати дім Давидові, тобто династію, що триватиме вічно (2 Сам 7:1-17). Більш пізня традиція (1 Книга Хронік) говорить і про те, що Давид все підготував для майбутнього Храму, встановив також порядок храмового богослужіння, залучив стан левітів до державної служби у якості писарів і суддів, таким чином поставивши їх у залежність від царського двору (1 Хр 22:2-5, 14-16; 23-26; 28:11-19). Богослужіння стали проводитись двічі на день.

Адміністративні реформи Давида визвали протидію з боку старійшин ізраїльських колін, традиційна влада і авторитет яких втрачалися. У деяких колінах (особливо Веніямина і Єфрема) невдоволення переросло у повстання. Ціною величезних зусиль Давиду вдалося придушити повстання і запобігти розпаду царства (2 Сам 16-20).

Останні роки життя

З одного боку Давид – милосердна і богобоязлива натура, про що свідчать його туга про загиблого в бою Саула, чи про свого сина Абшалома, який виступив проти нього (2 Сам 19:1), а також глибоке каяття про ганебний вчинок, коли він послав на смерть чоловіка Вирсавії. Гріховний зв'язок Давида з Вирсавією і фактично вбивство її чоловіка Урії, спровокували його старшого сина Амнона до зґвалтування своєї зведеної сестри Тамари, після чого він був убитий його рідним братом Абшаломом. Абшалому прийшлось тікати і згодом в Хеброні він організував повстання проти Давида. Давид невдовзі переміг повстанців, але попри його прямий наказ, Абшалома було вбито. І це було для Давида великим горем, оскільки він любив Абшалома.

З іншого боку – Давид не раз виявляє жорстокість, особливо у кінці життя: прирікає на страту сімох синів Саула (2 Сам 21:2-9), у своєму заповіті Соломонові детально описує план помсти тим, хто вчинив йому зле (1 Цар 2). Давид помирає у віці 70 років після 40 років правління і на смертному одрі наказує синові Соломону ходити шляхами Господа.

Головною проблемою останніх років правління Давида було призначення наступника престолу. Біблія оповідає про придворні інтриги і боротьбу нащадків за владу. На престол претендував Адонія, який після смерті Абшалома і Амнона, був старшим із синів, однак Давид передав державу Соломону, сину від Вирсавії, який був помазаний ще за життя Давида, перед його смертю.

Згідно з Біблією (1 Цар 2:10-11) Давида поховано в Єрусалимі. Народні передання протягом століть вказували на різні місця як на гробницю Давида. На сьогодні місцем поховання Давида в народі прийнято вважати гору Сіон, куди на свято Шавуот релігійними євреями здійснюється паломництво.

Месіанська традиція, пов’язана з Давидом

При дворі Давида сформувалась ідея, що Бог уклав з царем угоду, згідно з якою династія Давида буде правити народом Ізраїлю вічно, а його столиця – Єрусалим буде святим містом, єдиним місцеперебуванням Бога (Пс. 8:4-5, 29-30, 34-38; 131:13-14, 17). Це стало основою месіанізму, коли праведний цар-визволитель буде правити в Єрусалимі і буде саме з династії Давида.

Після розколу об’єднаного царства династія, заснована Давидом, була при владі більше 400 років, аж до руйнації Першого храму (586 до н.е.), тоді як в північному Ізраїльському царстві династії змінювали одна одну, і через 200 років після розколу вигнані десять колін розчинилися серед інших народів. Віра у відновлення династії Давида послужила одним з факторів збереження єврейського народу у вигнанні. Образ Давида як Божого помазаника став у віках ідеалом праведного царя, втіленням минулої величі народу і символом надії на його відродження в майбутньому. Уся єврейська есхатологія з біблійних часів до сьогодні пов’язана з пришестям Месії, помазаника (2 Сам 7), який належатиме до роду Давида. Це сприймається як оновлення Завіту, укладеного Богом з прабатьком Авраамом. Талмуд вказує на те, що Давид продовжує жити, на основі чого більш пізнє народне передання говорить, що Давид перебуває в печері, занурений у сон до того часу, поки він не буде покликаний з’явитися як Месія і принести визволення єврейському народу і всьому людству.

Образ Давида в авраамічних релігіях

В талмудичній і раввіністичній традиції, особливо в Агаді, з постаттю Давида пов’язані численні легенди (напр., що Давид був потомком Міріам, сестри самого Мойсея; що Давид народився і помер в єврейське свято Шавуот; або що Давид за один день руками задушив чотирьох левів і трьох ведмедів, що напали на його стадо тощо). Мішна говорить про те, що Адам помер, проживши не 1000, а 930 років, бо віддав свої 70 років майбутньому царю Давиду, якому судилось померти одразу після народження. Давид зображується богобоязливим праведником, мудрим суддею і законовчителем, зануреним у вивчення Тори і молитовне стояння. Негативні вчинки Давида трактуються як випробування або ж дії, вчинені за Божим промислом для моральних повчань, для доказу чистоти серця. Історія з Вирсавією трактується як приклад для демонстрації сили покути. Навіть стверджують, що Давид не вчинив перелюбу, оскільки у ті часи усі жінки отримували гет (листи про розлучення) від своїх чоловіків, що йшли на війну, на випадок їхньої загибелі. На їхню думку, не можна звинувачувати Давида у смерті Урії, оскільки той вчинив злочин, не підкорившись наказові царя, що каралось смертю. Згідно з єврейською традицією з роду Давида повинен прийти Месія, який перетворить світ насильства у світ, де не буде війн, а земля буде сповнена любов’ю до Бога і людей.

У християнській традиції родовід Ісуса як Месії сягає у різних варіантах до Давида (Матв 1:1-17; Лк 3:23-31), в Євангелії Матвія до Ісуса прямо вживають вислів «син Давидів» (Матв 22:41-46 ). За Євангеліями Ісус народився у «місті Давида» – Вифлеємі. Земний батько і опікун Ісуса – Йосип, і Ісусова мати Діва Марія – походять з дому Давида. Апостол Павло також говорить про походження Ісуса з роду Давида (2 Тим 2:8; До римлян 1:3). Новозавітні автори вбачали в Давиді пророка (Дії 2:30) і сподвижника віри (До євреїв 11:32), пращура Ісуса (Дії 13:22; Матв 9:27; До римлян 1:3), наголошуючи, що в Ісусі виконані дані Давидові обітниці (Лук 1:32, 33). Пастирське життя Давида вказує на Христа, Доброго пастиря, п’ять камінців, підібраних для вбивства Голіафа, символізують п’ять ран Христа. Значна частина Псалмів є характерними і для проповідей Христа, і є одним з найважливіших елементів християнського богослужіння.

Помазання Давида Самуїлом було взірцем для церковного помазання царів в середньовічній християнській Європі і на християнському Сході, де Давид вважався зразковим правителем і символом встановленої Богом монархії, його сприймали як біблійну предтечу християнських римських і візантійських імператорів, до яких часто застосовували назву «новий Давид». Карл Великий вживав ім’я Давид як псевдонім.

В мусульманській традиції образ Давида (в Корані – цар Дауд, араб. داود‎ часто згадується поряд зі своїм сином Соломоном) майже не відрізняється від створеного в агадичній єврейській літературі. Коран вважає Давида великим пророком, який виконував волю Аллаха, стверджує, що Бог дарував Давидові мудрість, яку він виразив у книзі Забур (Псалми). Коран розглядає Давида як зразкового суддю, оспівує перемогу Давида над Голіафом, а також як людину, що пройшла через усі випробування і розкаялась. Крім того, Давид – зброяр, він міг розм’якшувати залізо і робити з нього кольчуги. Особливо відзначається магічний дар Давида у співі, його голос об’єднував усе живе в природі, щоб прославляти Бога. Таким чином Давид належить до лінії пророків ісламу, що проповідували монотеїзм від витоків до Мухаммада.

Псалми Давидові

Вже у ранніх джерелах Давид іменується майстерним гравцем на арфі, «насолодою псалмів Ізраїлю» (2 Сам 23:1). Його поетичний дар яскраво виражений в голосінні за Саулом і Йонафаном (2 Сам 1:17-27), що є одним з кращих зразків давньої поезії на івриті. Традиція ототожнює деякі із Псалмів з конкретними подіями з життя Давида (напр., Пс 3, 7, 17, 33, 50, 51, 53, 55, 56, 5, 59, 62, 141). Біблія приписує йому авторство принаймні 73 псалмів (більш пізня традиція вважає його автором усієї книги), просякнутих глибоким почуттям любові до Бога, символізує звернення до Нього у найтяжчі моменти людського життя. Сучасна біблійна критика висуває вагомі аргументи проти такої думки.

Історичність Давида і його епохи

Історичність царя Давида, так само як і об’єднаного Ізраїльського царства, є дискусійними. Історики відзначають, що жодне тогочасне позабіблійне писемне джерело не дає опису політичної ситуації в Ізраїлі і Юдеї 10 ст. до н.е. Також археологія не представила однозначних доказів, вказується на відсутність археологічних свідчень воєнних дій Давида і відносну нерозвиненість Єрусалиму у порівнянні з більш розвинутою Самарією. Сучасні історики наголошують, що з точки зору імперій Єгипту чи Ассирії, Давид був усього лиш провінційним правителем, тому в хроніках цих імперій нічого не говориться про царство Давида. У часи Давида в Єрусалимі мешкало, ймовірно, не більше 1,5 тис. людей, тому говорити про «велику імперію Давида» навряд чи виправдано. Інші дослідники вважають, що правильно було б говорити про державу, яка перебуває у процесі становлення. Біблійні свідчення вказують, що держава Давида не була класичною монархією зі складною бюрократією, навіть військо складалось із добровольців.

Деякі вчені припускають, що біблійні тексти про Давида були укладені на базі сучасних документів 11-10 ст. до н.е., хоча історичні підстави такого твердження відсутні. Інші науковці вважають, що хоча біблійні письменники подають епоху Давида (а потім і Соломона) як ідеальний час в історії Ізраїлю, самі ці оповіді створені значно пізніше. Наразі в біблеїстиці загальноприйнятим є те, що книги Самуїла були в основному укладені з різних джерел у часи царя Осії (к. 7 ст. до н.е.) і доповнені у часи Вавилонського полону (6 ст. до н.е.), а у цілому завершені бл. 550 до н.е. Осія намагався поширити свою владу на північне царство, залишене ассирійцями і саме така міфотворчість відповідала його політичним інтересам. Описи минулої золотої доби монархії слугували еталоном для наступних поколінь євреїв. Популярні легенди про царя Давида повинні були надихати людей, які жили в післяперську чи елліністичну епоху. Книга Хронік, яка подає історію Давида з іншого кута зору, була укладена ймовірно в період 350-300 до н.е. на підставі книг Самуїла.

Низка учених дотримується радикальної думки, що історія Давида – це героїко-епічна оповідь з фольклорним корінням (на кшталт Епосу про Гільгамеша, чи гомерівських поем), збазована на основі легенд про ідеального царя.

Історики сходяться на тому, що Давид, ймовірно, жив бл. 1000 р. до н.е., однак як про історичну особу в позабіблійних реаліях про нього відомо небагато. Насамперед, це знайдена в 1993 р. стела з Тель-Дан (північ Ізраїлю), встановлена одним із царів Араму (Дамаське царство) з приводу перемоги над ізраїльтянами в к. 9-поч. – 8 ст. до н.е. з написом арамейською мовою, де є фраза, яку більшість учених перекладають як «дім Давида» (династія Давида).

Стела царя Меша, споруджена моавським царем в сер. 9 ст. до н.е. теж могла стосуватися дому Давида, хоча це є значно менш достовірним, аніж згадка на стелі Тель-Дан.

Місцем поховання Давида єврейська традиція вважає гору Сіон, хоча достовірність цього є сумнівною.

Образ Давида у мистецтві

Протягом століть особистість Давида і його подвиги слугували джерелом натхнення для художньої творчості. У живописі і скульптурі він зображується перш за все як переможець Голіафа і геніальний псалмоспівець. Давидові присвячена велика кількість скульптур (напр., Мікеланджело Буонаротті, Донателло, Л. Берніні, А. Альгарді, А. Тадоліні, ), живописних полотен (напр., Рембрандт, Г. Хонтхорст, Караваджо, Тіціан, Рубенс, Г. Доре, П. Берругете, М. Шагал), музичних творів (напр., Ж. де Пре, М. Шарпантьє, Ж.-Б. Люллі, А. Кальдара, Н. Порпора, Г. Гендель, П. Гульєльмі, Р. Шуман, Моцарт, Л. Кортезе, П. Бен Хаїм). Провідними кінокомпаніями світу створено ряд кіноверсій про Давида (напр., «Давид і Вирсавія», «Давид і Голіаф», «Цар Давид», «Давид»). Образ Давида втілено в численних творах світової художньої літератури, особливо в поезії.

Поетичний геній Давида надихав також багатьох українських поетів. Давидові псалми геніально переспівав Т. Шевченко, переспівували псалми також М. Максимович, В. Александров, П. Гулак-Артемовський, О. Навроцький, П. Куліш, Я. Щоголів, М. Карпенко, Т. Яковенко, М. Негода, В. Базилевський та інші. Серед сучасних переспівів особливою художньою виразністю виділяються псалми Л. Костенко.

Джерела

Біблія. Сучасний переклад з давньоєврейської та давньогрецької мов / За ред. о. Рафаїла Турконяка. Київ : Українське Біблійне Товариство, 2020. 1172 с.

Література

1. Hirsch E. G, Cornill K. H., Ginzberg L., Montgomery M.W. David // Jewish Encyclopedia. Режим доступу: https://jewishencyclopedia.com/articles/4922-david
2. Finkelstein I., Silberman N.A. David and Solomon : In search of the Bible’s sacred kings and the roots of the western tradition. Free Press, Simon and Schuster, 2007. 352 с.
3. Baden J. The historical David : The real life of an invented hero. ‎ HarperOne, 2014. 320 p.
4. Walter D. David : Der Herrscher mit der Harfe (Biblische Gestalten). Leipzig : Evangelische Verlagsanstalt, 2006. 381 p.
5. Borgman P. David, Saul, and God: Rediscovering an Ancient Story. Oxford University Press, 2008. 352 p.

Автор ВУЕ

М. В. Луцюк