Західники і восточники

«Західники» і «восточники» — так називають в сучасній Українській Греко-Католицькій Церкві прихильників двох варіантів самовизначення цієї церкви. «Західники» - є прагматиками-поступовцями, які виступають за прилучення українців греко-католиків до всіх кращих духовних й культурних набутків, вироблених римо-католиками, оскільки це, з їх точки зору, несе не загрозу, а користь, адже привертає українців до тих духовних цінностей, які стали основою розбудови феномену європейської цивілізації, привертає на природний для них шлях європейського духовного й культурного поступу. Для «західників» найціннішим в діяльності церкви є творчий розвиток українських християнських традицій, відповідний обраній духовній, а разом й культурно-цивілізаційній орієнтації та актуальний потребам вірних. Натомість «восточники» — це помірковані консерватори, для яких найціннішим в діяльності церкви є збереження українських християнських традицій в їх самодостатності. «Восточники» виступають за самобутній шлях українців греко-католиків в лоні католицької церкви, й відповідно — за збереження українського східного обряду та розвиток власного богослов'я.

Виділення й самоусвідомлення «восточників» і «західників», становлення їх поглядів аж до сьогоднішніх — довгий і складний процес, котрий фактично розпочався вже після укладення Берестейської унії. Розвиток уніатської церкви характеризувався рядом трансформацій, зумовлених потребуючим реформ станом українського церковного життя напередодні унії, умовами домовленості з Римом та політичними й культурними обставинами подальшої діяльності цієї церкви. Ці трансформації в цілому наближали її до католицької церковної моделі — найперше у догматиці, церковні організації (в т.ч. і чернецтва), освіті, обрядовій практиці, пізніше — у співпраці з мирянськими спілками, диференційованій соціальній роботі тощо.

Для видатних будівничих уніатської церкви перспектива таких змін, власне, не була непередбаченою і небажаною: вона була очевидною й вивчалася та фактично готувалася. Так, один з ідеологів унії Іпатій Потій (в листі до кн. К. Острожського) розмірковує над проблемами відносин римського і руського набоженства католиків; митрополит Велямін Рутський реформує уніатське чернецтво в Чин Василіян в дусі переважно західнохристиянської чернечої традиції; архиєпископ, «апостол унії», «душехват» Йосафат Кунцевич проводить сам і навчає інших душпастирству, котре більш нагадує практику католицьких, ніж православних духовних.

Однак серед уніатів були й такі, яких страхали чи обурювали подібні явища, «латинщення» церкви. З цього приводу відбувалися дискусії, в ході яких поступово й означилося дві течії — наступальних реформаторів та поміркованих пуристів. Певними характеристиками перебігу цього процесу є самоназви греко-католиків, котрими вони (а за ними й дослідники) наділяли: «східне» крило — русофіли, москвофіли, обрядовці, обрядові пуристи, восточники, й «західне» крило - латинники, римщуки, западники чи західники.

Суперечки з приводу можливості й доцільності тих чи інших перетворень в уніатській церкві точилися вже в 17 ст., однак виразно східна й західна течії в ній означаються в період, коли західноукраїнські терени увійшли в склад Австрійської імперії. Крім політичних стимуляторів, діяльність русофілів у греко-католицькому середовищі була результатом їх осмислення та оцінки еволюції греко-католицької церкви. Адекватне поцінування цієї еволюції через два століття, які відділяли спостерігача й дослідника від часу її висхідних передумов, було досить непростим. З одного боку, вже затратилася свіжа пам’ять про такий кризовий стан церковного життя, коли дієвої допомоги з християнського Сходу (від Константинополя) годі було чекати, і коли латинізація була практично однозначна з освітою і реформою. Також, після стабілізації кордонів (з Росією), загал греко-католиків не міг порівнювати свою церковну дійсність з церковною дійсністю соплемінників-православних українців, в котрих подібних змін не відбувалося. А з ін. боку, ті, хто чи не головнішою відзнакою й цінністю українського обряду визнавав його «східність», відчували чи й усвідомлювали певне протиріччя — використання католицької теорії та східного обряду, який власне є практичним втіленням відмінної від католицької — православної церковної теорії. Й це у частини ієрархів і вірних продукувало сумніви відносно правомірності змін (в основному, прозахідних), що відбувалися в УГКЦ. Натомість, «західниками» обряд УГКЦ розглядався насамперед як свій, український, і тому вони почувалися в праві розвивати його (і церкву в цілому) так, як вважали за потрібне для її вірних на конкретному історичному етапі. З огляду на такі принципово різні ціннісні підходи «восточників» і «західників», їх суперечки точилися перманентно.

Проте, попри певний опір «восточників», окциденталізація УГКЦ тривала. З поч. 20 ст. УГКЦ, очолена митрополитом А. Шептицьким, підсилюється новими чернечими орденами переважно західнохристиянських традицій активної участі в суспільних справах, зорганізовує навколо себе широку сітку конструктивно співпрацюючих з церквою мирянських організацій, формує і реалізує свою енергійну й диференційовану соціальну політику. Нарешті, церква бере активну участь в національно-визвольній боротьбі українського народу. Документація «Конференцій Архієреїв Української Греко-Католицькоі Церкви», що починається з 1902 і охоплює більшу частину митрополитування А. Шептицького, демонструє західнохристиянський рівень у підході до політичних проблем пастви, фіксує культові католицькі нововведення (свята, целібат — і то поруч проведення конкретних заходів проти польських перетягань на латинський обряд), доносить приклади послідовного католицького розмежування (але не ізоляції) справ релігійних і світських. Тобто діяльність УГКЦ по суті, а частково й по формі, вже більше нагадує діяльність католицької церкви, ніж православної (в 20 ст.). Якщо ці зміни називати латинізацією чи католиченням, то така латинізація чи католичення аж ніяк не сприяли деукраїнізації церкви. Навпаки, до револіційних років УКГЦ прийшла як виразно і дієво патріотична організація. Про те свідчить, зокрема, її позиція щодо проголошення Західно-Української Народної Республіки, служіння (капеланство) греко-католицьких священиків в Українській Галицькій Армії, державницькі проекти митрополита А. Шептицького.

Марність, в стратегічному плані, залякування українських християн латинізацією як денаціоналізацією засвідчують навіть тогочасні документи, складені в римо-католицькому українському середовищі, напр. «Лист від українців католиків з Києва до селян та міщан українців римо-католицької віри» — звернення, прийняте 4 травня 1917 на з’їзді в Києві громадою українців римо-католиків. Автори звернення — ті самі віруючі українці-католики, котрі, згідно з думкою «восточників», мали би бути зовсім пропащі для української справи. Адже вони геть «златинізувалися», отже мусили б перетворитися в поляків. Натомість їх представники засвідчили високосвідому національну позицію — таку ж, як і українці греко-католики. З’їзд відмежувався від накинення українцям римо-католикам польського імені, засудивши як російське, так і польське відповідне втручання, та вказав на його деструктивні для національної єдності українців наслідки. З глибоким розумінням і радістю вітається з‘їздом звільнення України від царату та вимоги національної демократичної самоуправи великих українських національних зборів 6-8 квітня 1917. Але автори звернення застерігають: боротьба за національну волю ще буде довга і завзята, зокрема й тому, що як серед росіян, так і серед поляків є сили, котрі намагаються використовувати релігійну приналежність (православну чи католицьку) в своїх експансіоніських цілях, прирівнюючи конфесійну й національну ідентифікацію. Причому найбільше обурення у представників українців римо-католиків викликає те, що в цьому беруть участь деякі їх душпастирі, й цьому з'їзд рекомендує ряд конкретних протидій. Звернення, цей взірець демонстрації цивілізованої національної свідомості, завершується закликами до консолідації українців-католиків у всіх справах віри та до співпраці у всіх інших - національних, політичних та економічних справах — з братами українцями-православними, заради ствердження волі України, під гаслами: Нехай живе Вільна Україна! Нехай живе Український сейм і Українське військо! Нехай живе Українська Центральна Рада і національний послух та організованість всіх Українців без різниці віри! Нехай живе воля віри в Вільній Україні!

Отже, якщо вже українці римо-католики виявилися здатними проявити, при всій своїй послідовності у вірі, такий завидний рівень українського патріотизму, сполучений з такою зрілою релігійною толерантністю, то навряд чи варто було хвилюватися за денаціоналізаційний вплив прозахідних змін в УГКЦ.

В добу загального національного піднесення 1917-1918 позиції «восточників», що показово, послаблюються. В Пастирському Посланні від 21 лютого 1918 архієпископа А. Шептицького, єпископа Станіславського Г. Хомишина і єпископа Перемиського Й. Коциловського загалові греко-католицького кліру протиставляються священики москвофільської чи староруської партії, із докладним поясненням причин такого підходу: з огляду на зміни і прояснення, які спричинила світова війна, та гасла, прийняті всім культурним світом про самовизначення народів, від часу занепаду царату, переворотів у Росії і признання всім світом українського народу за народ самостійний, відмінний від велико-руського, далі керуватися тими самими засадами, якими керувалися і найбільш помірковані члени москвофільської чи староруської партії значило б, безумовно, шкодити українському народові. Також в Посланні міститься рішуча вимога до кожного священика, що належав до т.зв. москвофільської чи староруської партії, рівнятися у своїй праці до всіх ін. Нарешті, автори закликають, щоб кожен був свідомо прив’язаний до католицької церкви.

Також в Посланні зустрічаються такі вирази, як «схизматицька агітація»; подібні ж: «шизматицькі парохії», «шизматицькі священики», «шизматицький митрополит», є і в матеріалах «Конференцій Архієреїв УГКЦ». Звичайно, ця термінологія їх не прикрашає. Але, на тлі загальної тональності документації як для розповсюдження, так і для внутрішнього користування, наведена термінологія виступає додатковим свідченням спрямування провідних настроїв в церкві щодо її ідентифікації. Назва «греко-католики» у другій своїй частині поступово стає все більш відповідною не тільки реальним їх характеристикам, але й також їх самовідчуттю. Це ілюструє й наступний факт. За офіційним рішенням чергової Конференції греко-католицького єпископату, оприлюдненим в «Львівсько-архієпархіяльних відомостях» 20 березня 1918, в греко-католицьких богослужіннях відміняється вживання терміну «православні християни». Такі висловлювання та термінологічні зміни відбивають позицію не лише керівництва церкви. Адже на 1918 УГКЦ відрізнялася стрункою і дисциплінованою, католицькою ієрархією, добре поставленою організацією, а її пастирі — від митрополита до парафіяльного священика — користувалися поважним авторитетом. В згаданому Посланні вимагалося від священиків-москвофілів наближення до загалу духовенства, а в ухвалі XXV Конференції Архієреїв УГКЦ, прийнятій на день раніше (20 лютого 1918), вимога сформульована абсолютно конкретно: працювати лише в католицькому дусі (як загал). Загал, дійсно, працював в католицькому дусі — і працював плідно та вдячно. Власне, погляди керівництва не насаджувались віруючим, а відповідали поглядам пастви, яка, врешті, і породжувала, і «делегувала» для свого духовного проводу таке духовенство.

Невдовзі УГКЦ опинилася в ситуації, котра стала показовою перевіркою «вживання» церкви в католицьку спільноту. Після періоду еволюції довжиною в півтора ст. за умов, хоч би більш-менш відповідних задумам українців-ініціаторів Берестейської унії, церква-її дітище зміцніла настільки, що виявилася здатною не лише триматися досягнутого, але й динамічно розвиватися в українських землях під польською владою. Причому не можна сказати, щоб остання вже позбулася упередженого відношення до українців: обставини політичної залежності українців від поляків, в яких воно культивувалося, в основному відтворилися та існували протягом міжвоєнних десятиліть. Символічно, що в цей час УГКЦ веде митрополит, чия історія шляху до неї є переконливим «хрестом» на звинувачення слабкості греко-католицької конфесії проти польського асиміляторства. В означеній добі духовне керівництво Риму виключно складним регіоном, де поруч жили українці і поляки, було не завжди тактично вдалим, про що свідчить Неоунійна акція. Якщо в Речі Посполитій саме заступництво Папи за уніатську церкву було чи не єдиним засобом нейтралізації, або послаблення, польського тиску, то тепер УГКЦ його успішно витримувала навіть при догідних польському шовінізмові римських прорахунках.

В ситуації, що склалася, дещо активізувалося протистояння «восточників» та «західників». На ньому зупиняється Станіславський єпископ Григорій Хомишин, один з визначних «західників», у своєму Пастирському Посланні про візантійство. Насамперед, він визнає накопичені католицькі нововведення в УГКЦ, але стверджує, що в них була внутрішня потреба, що через них українці греко-католики не златинщилися і не спольщились, а їх національні почуття не зменшилося. Навпаки, де католицьке життя пульсує, там є правдива щира любов свого народу, ушляхетнена впливом надприродного життя з віри. Також ж і обряд не поніс збитків, бо ті всі впроваджені практики прибрані в форму українського обряду, який через ті практики набрав життя, тепла і зацікавлення у вірних. Нині ніхто з греко-католиків не каже, що ті практики - то латинські чи польські, але наші, католицькі. В той же час, як пише Станіславський єпископ, візантійство (тобто «восточники») побивається за «чистим обрядом», котрий Г. Хомишин кваліфікує як «чисто синодальний, російський». Такою характеристикою предмету прагнень «восточників» владика нагадує про «співкористувача» того обряду, отже нагадує, до кого і до чого реально волею-неволею наближав би такий обряд. На думку Г. Хомишина, греко-католики, приймаючи обряд «чистого типу», мусили б йти назад. Однак вони вже еволюціонували в духовному житті, вдягли «обрядовий одяг», їм зручний. Отже представник «західників», на противагу «восточникам», вважає, що УГКЦ переросла «візантійство», повертати яке було не корисно, а шкідливо, і актуалізувати яке для церкви не можуть ніякі «перегини» типу неоунії. Закінчуючи Послання, єпископ наголошує: для вірних УГКЦ є абсолютним обов’язком берегти їх католицьку віру, яка бережеться і дає українським душам спасіння не «орієнтальними фантазіями», не поверненням обряду до «чистого типу», але реальним, конкретним і живим життям католицької Церкви.

УГКЦ дійсно поповнювалася рисами саме такого життя, в кінці міжвоєнних десятиліть досить помітно. УГКЦ примножувала свої виховні, національно продуктивні успіхи, стала самодостатнішою, зрілою інституцією. Це в міжвоєнній добі особливо очевидно проявилося поруч діяльності православної церкви в радянській Україні. Отже можна констатувати, що ті зміни, які відрізнили УГКЦ від православної церкви, пішли греко-католицькій церкві явно на користь. Вона поступово ставала рівною західнохристиянським спільнотам віруючих, тобто ставала (в першій пол. 20 ст. очевидно) конфесією енергійною, готовою до опору будь-якому релігійному, ідеологічному, політичному тискові, здатною відповідати на виклики часу — отже, актуалізувала риси, виразно характерні у своїй сумі якраз для католицької церкви більше, ніж для православної.

Показово, що саме в той період, конкретно — перед другою світовою війною, починає вживатися назва «Українська Католицька Церква». У повоєнних роках вона закріпилася (з 1959 офіційно) в греко-католицькій діаспорі як більш вдала і точна на той час, порівняно з назвою УГКЦ. Назва УКЦ стала вживатися і в підпільній, після «ліквідаційного» Львівського Собору 1946, церкві в Україні, що фіксується в самвидаві. Вона ж фігурує і в Заповіті митрополита Й. Сліпого. Цікаво, що на Львівському Соборі наголошувалося: греко-католики є православними, лише, так би мовити, «заблукавшими». Натомість надалі «катакомбну» церкву в радянських виданнях йменували: «залишки уніатства», «ватиканские последыши», «замаскований і підступний аванпост католицизму на Сході». Визначаючи так «упорствующих» греко-католиків, комуністична пропаганда фактично сама здавала свої позиції — ідентифікувала непокірних хоч і з негативним забарвленням, але по суті точніше.

Однак складні обставини виживання за часів «ліквідації» УГКЦ та подальших переслідувань греко-католиків, додаючи їм нові проблеми, підживлювали і старі. Зокрема, стимулювали пожвавлення суперечок «восточників» та «західників». З одного боку, насильницьке «возз’єднання» УКГЦ з Російською Православною Церквою вже саме по собі знеохочувало греко-католиків до православ’я. Лінію «восточників» спішно «втілювало» керівництво РПЦ, що, звичайно, не сприяло популяризації просхідних поглядів. Московський Патріарх не забарився з «чисткою» анексованих греко-католицьких єпархій, яка мала усунути залишки «уніатства» в літургійній церковній практиці, обрядах, святах. Згідно з директивою Святішого Синоду РПЦ, архієпископ Львівський і Закарпатський Макарій і єпископ Дрогобицький Михаїл звернувся 28 січня 1950 зі спільним закликом до «возз’єднаного» духовенства здійснити ряд заходів по звільненню церковної служби і самих церков від латинських нововведень, що суперечать догмам і духу «материнської» Церкви. Серед змін, які вимагалися, було опущення з тексту Символу Віри слів «і Сина», відкинення догми Непорочного Зачаття і Чистилища, введення обов’язкових літургійних молитов за патріарха Московського, звертання до пастви під час служби «і вас усіх православних християн», заміна греко-католицького антимінсу православним, припинення поклоніння Євхаристії, усунення образів св. Йосафата та інших католицьких святих і т.п. Таке реформування викликало супротив «новоз’єднаного» кліру (в тому числі і самого єпископа Дрогобицького) та обурення віруючих. Водночас ця «православізація» деякою мірою сприяла активізації діяльності «восточників». Адже тепер, з огляду на нав’язані умови, можна було переконувати вірних греко-католиків в тому, що для збереження якщо не інституції, то певних рис їх церковного життя, треба піти на відновлення старих предківських звичаїв - православних.

Втім, реальних підстав сподіватися на якійсь успіх такого пристосуванства не було. Нову духовну адміністрацію і її світських патронів дратував явний та прихований опір «возз’єднаних» греко-католиків. В Москві знаходили, що їх «православізація» посувається надто слабо. РПЦ влітку і восени 1957 зібрала конференцію священиків з окремих галицьких єпархій, закликаючи їх активніше підтверджувати свою православність, кинути виклик уніатському прозелітизму у відправах, проводити служби і літургії відповідно до православного обряду.

Отже в цілому, напевно, морально потужнішими були ті фактори, що діяли не на користь «просхідних» настроїв. Проте незабаром ряд обставин вплинув на деяке їх підсилення: найперше — це спроба митрополита Й. Сліпого втілити в життя ідею патріархату УГКЦ та обережна реакція на це Риму. Також рішення II Ватиканського Собору, зокрема і щодо східних католицьких церков, додавали певні правові підстави позиції «восточників», спрямовуючи її, однак, в річище загальнохристиянського екуменізму. А екуменізм в тогочасних практичних спробах його втілення, треба визнати, не приносив УГКЦ вагомих позитивних плодів, крім, власне, звільнення самого митрополита Й. Сліпого. За неможливістю провадити в життя кращі напрацювання II Ватиканського Собору, підпільна УГКЦ стикнулася із збитками пошуку екуменічних шляхів, які католицькі і православні церкви бачили надто по-різному. РПЦ вимагала від Ватикану зректися Унії та уніатів. Непересічним характерним для тих років епізодом «великої християнської політики» стала невдача кардинала Вільдебранса, представника Ватикану на соборі РПЦ у червні 1971: в його присутності, всупереч його намаганням висловити протест, було затверджено ліквідацію УГКЦ 1946 під гаслом «возз’єднання». Втім ця подія не стала причиною прикрого розчарування Римом, і зневірення у будь-яких спробах відзискати у Москві хоч якісь свої права. Якраз після згаданого інциденту, в 1972-1973, українські католики звертаються до радянського уряду з численними проханнями у справі легалізації своєї церкви. Причому в лютому 1973 в столицю СРСР прибула делегація, очолювана лідером крайніх «западників» — о. В. Прокоповичем. Наступна спроба реєстрації у формі «Римо-католицької церкви східного обряду» була здійснена в 1978. Показово, що активність в практичній боротьбі за визнання УГКЦ проявляють «західники» — в Україні. В той же час, проблему патріархату продовжують дискутувати «восточники» — переважно в діаспорі, на своїх зібраннях та шпальтах своєї преси (для «самвидаву» в Україні це не характерно).

Обрання на Апостольський престол в жовтні 1978 Івана-Павла II ознаменувало початок енергійнішої політики Ватикану на користь українців-католиків в СРСР. З одного боку, піднесення голосу Папи на їх захист підсилювало позиції «західників». Але неминучі тактичні відступи чи поступки Ватиканської дипломатії важкому партнеру по діалогу — Московському патріархові, разом з традиційною обережністю щодо питання українського патріархату, підтримували і позиції «восточників». Втім у 80-ті рр., аж до легального відновлення функціонування УГКЦ в Україні, всі сили церкви були покладені на завоювання свободи дій, відтак в цей період суперечки «восточників» і «західників» відійшли на другий план.

В цілому протягом всього часу «катакомбного» існування УГКЦ можна констатувати боротьбу «просхідних» та «прозахідних» в ній настроїв. Разом з тим в підпіллі були продовжені загальні тенденції поступу церкви. Якраз в другій пол. 20 ст. вона стала очевидно вповні рівною римо-католицькій церкві — рівною у сміливому, послідовному і результативному опорі комуністичній атеїстичній денаціоналізійній ідеології, рівною в активній, жертовній підготовці національно-визвольних демократичних зрушень в соціалістичному суспільстві.

Із завоюванням української незалежності перед УГКЦ відкрилися, значною мірою і внаслідок її зусиль, ще не бачені можливості для вільного розвитку в суверенній Україні. Нині дискутується і переосмислюється багато стереотипних поглядів щодо цієї церкви, від продовжених за комуністичного режиму проросійських шовіністичних — до різних їм опонентних. УГКЦ переживає своєрідну перебудову як пристосування до нових умов і вимог, шукає актуальне «своє обличчя» в кардинально змінених обставинах. І знову в її лоні проявилися певні тертя між «восточниками» і «західниками». Відомості про них досить скупо наводять церковні видання, на цю тему, як правило, дуже стримано й неохоче висловлюються церковні діячі. Науковці теж рідко зупиняються на такому «непевному» питанні конкретно. Однак все ж публікуються матеріали, котрі проливають світло на сучасні перипетії змагання «восточників» і «західників». Так, в підготовчих матеріалах до Собору УГКЦ 1996, розісланих Головою Підготовчої Комісії владикою Юліаном Гбуром до всіх українських єпархій та парафій, йдеться, зокрема, про чергову проблему у священицькій Колегії в Україні — поділ на «восточників» і «західників», що після підпілля не тільки не зменшився, але й поглибився за рахунок того, що прийшло багато священиків з різних семінарій православної церкви, прийшли випускники прискорених курсів та семінаристи з семінарії в Рудні, які вже виховані в дусі II Ватиканського Собору. Це все призвело до того, що вони не мають відповідних традицій, не тільки один одного не знають, але й часто ворогують. Їхня інтеграція — це пекуча проблема УГКЦ. Отже, проблема коротко фіксується, та пояснюється, чому вона продовжується, але не згадується, чому виникла. Однак в документах самого Собору та Синоду УГКЦ 1996, то в них дана тема не була розвинута.

Однак якщо там нема прямих згадок про протистояння «восточників» та «західників», то в «Рішеннях і постановах Синоду Єпископів УГКЦ» (Львів, 14—21 жовтня 1996) можна з подивом прочитати свідчення його наслідків: дві рівнозобов’язуючі та фактично взаємноспростовуючі постанови: N 20: «У семінаріях та духов. інституціях нашої Церкви поручається плекати повне усвідомлення вартости-заохоти й практичного приготування питомців до священицтва в неодруженому стані, подаючи його як ідеал всецілої посвяти Христові та Його Церкві» та N 21: «Згідно з каноном 373 ККСЦ і постійною традицією християнського сходу про одружене й неодружене священицтво, Синод Єпископів доручає зберігати давню традицію одруженого священицтва в нашій Церкві». З цього можна було б зробити висновок про відповідний розклад думок «50 х 50» у вищій ієрархії церкви. Але, в «Заключному Зверненні Синоду Єпископів УГКЦ» підкреслюється: для подальшого розвитку церковного життя відчувається велика потреба вчених, досвідчених, неодружених кандидатів, що свідчить про певну перевагу прозахідних поглядів.

В церковній пресі зустрічаються роздуми науковців, які опосередковано фіксують те саме. Напр., в N 9 журналу «Патріархат» за 1997 вміщено статтю мистецтвознавця Н. Космолінської, яка обурюється широко розповсюдженим поганим (на її погляд) смаком маси греко-католиків. Вона розповідає, що в монастирській церкві сестер чину св. Вікентія у Львові демонтовано новий іконостас, замовлений попереднім керівництвом громади. Він був знятий як такий, що нині не сподобався священику і пастві. Цей іконостас дещо аскетичний за манерою, на ньому темні суворі лики Христа і Богородиці — апеляція до візантійського коріння української культури. Авторка допису з роздратуванням узагальнює, що маємо священика, який сповідує сальоно-сантиментальне малярство (з контексту - давно характерних для західнохристиянської традиції реалістичних ликів на образах) і не може примиритися з усім, що нагадує суворо-аскетичну велич Візантії, та відповідно скеровану паству, котрі замовляють те, що хочуть. І їм як правило не підходить все те, що нагадує візантійську ікону.

Врешті, протистояння «восточників» і «західників» не приховати і не злегковажити, коли достатньо бодай короткого практичного спостереження організації церк. життя, зокрема богослужінь в греко-католицьких храмах України, щоб побачити живі ілюстрації конкуренції «восточників» і «західників». Проте, в умовах триваючих в Україні міжконфесійних конфліктів та внутрішньоконфесійних непорозумінь, у коментарях явища певного протиборства «восточників» і «західників» переважає обережність; лише окремі релігієзнавці наважуються розглядати цю проблему в контексті досліджень місця УГКЦ між християнським Сходом і християнським Заходом та дискутованої, їх об'єднувальної місії «містка» УГКЦ. Прогнозувати подальший перебіг змагання «восточників» і «західників» важко, тим паче, що на нього немалою мірою може вплинути подальше розгортання екуменічного руху та еволюція відношення в його ході до УГКЦ різних чинників цього руху. Однак, оглядаючись на весь здійснений шлях УГКЦ від укладання Берестейської унії української православної церкви з Римом і до сьогоднішнього дня, коли її діяльність на неупереджений погляд явно ближча до діяльності римо-католицької, а не православної церкви в Україні, можна говорити про відповідну тенденцію, що визначає й перспективи «восточників» і «західників». Показово, що в кін. 20 ст. поглядів «західників» переважно притримується старше покоління українців греко-католиків («упорствующих униатов» за часів радянської України) та фактично поділяє більшість молодого покоління. Молодим греко-католикам імпонують католицькі найсучасніші (але сперті на багатовіковий досвід) методи і форми діяльності церкви, зокрема різноманітні акції, зустрічі, реколекції, табори, подорожі, клуби, здатні зацікавити й допомогти вирішити актуальні духовні, культурні, світоглядні проблеми молоді, врешті гідно задовольнити її потреби спілкування.

Протиборство «восточників» та «західників» активізує послідовну самоідентифікацію греко-католиків між християнським Сходом і Заходом. На її об'єктивну домінуючу спрямованість вказує актуалізація в українців греко-католиків європейської, західної ментальності й духовного та культурного самовизначення, притаманних сусіднім європейським народам західнохристиянських традицій. Самоідентифікаційні шукання в греко-католицькому середовищі є авангардним проявом аналогічних процесів в межах всієї нації, суть яких складає необхідне для всіх українців визначення свого місця в культурно-цивілізаційному оточенні. Саме повернення до європейських цінностей, як підкреслюється в розділі 1. «Національні інтереси України в контексті розвитку світової цивілізації» Програми «Україна-2010», покладене в основу становлення відновленої української державності. Варто, відтак, усвідомити, що суверенний розвиток української держави та розпочата реінтеграція в європейську спільноту стане довершеним і помітно корисним вибором дальшого поступу України тільки в тому разі, якщо буде вибором послідовним. Для цього поновлювані природні українські — європейські — політичні, економічні й культурні орієнтири мають скріплюватися відповідними ідеологічними, світоглядними переконаннями, спиратися на адекватну духовну самоідентифікацію.

Література

1. Бараболяк М. До джерел // Нова зоря. 1993. № 28-29. С. 5.
2. Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква в катакомбах (1946-1989) // Ковчег. Збірник статей з церковної історії. Львів, 1993. № 1.
3. Конференції Архиєреїв Української Греко-Католицької Церкви (1902-1937) / Ред. А. Кравчук. Львів, 1997.
4. Пастирське Послання 21 лютого 1918 / Великий А.Г. З літопису Християнської України: В 9 кн. Рим, 1977. Кн. ІХ. С. 118-119.
5. Підготовлення Собору Всесвітньої УГКЦ 1996 року // Світло. 1997. № 7-8. С. 246-247.
6. Провідні думки Пастирського послання Преосвященного Григорія Хомишина, єпископа Станіславського про візантійство // Нова зоря. 1993. № 28-29. С. 5.

Автор

О. В. Недавня