Поснов, Михайло Еммануїлович

Поснов, Михайло Еммануїлович [7.01(19.01).1873, с. Протасьєв Угол, Рязанська губернія, Російська імперія — 13.10.1931, м. Софія, Болгарія] — біблеїст, історик Християнської Церкви, Росія — Україна — Болгарія.

Період життя у Російській імперії

Народився 7 (19 за новим стилем) січня 1873 року у селі Протасьєв Угол (за іншими даними — на хуторі поблизу сіл Протасьєв Угол та Завидово) Сапожковського уїзду Рязанської губернії в родині купця (міщанина) Мануїла Степановича Поснова. Згідно з документами архіву Київської духовної академії, датою народження є 12(24).01.1873. З причини скрути родина була змушена покинути хутір і перебратись до м. Сапожок Рязанської губернії. Тут пройшли його дитячі роки, тут він навчався у сільській школі (1881-1883), в Сапожковському духовному училищі (1883-1888), єпархіальній семінарії та Рязанській духовній академії (1888-1894). З метою поглиблення своїх знань, майбутній вчений перебирається до Києва і з 1894 р. продовжує навчання в Київській духовній академії, яку в 1898 р. закінчив з присвоєнням йому ступеня “кандидата богослов’я”. По закінченні академії переїздить до Богуслава — з 1 жовтня 1898 р. стає викладачем російської та церковнослов’янської мов у Богуславському духовному училищі, а з 1899 р. ще й викладає катехизис, церковний статут та арифметику. У 1902 р. Богуславське духовне училище приєднали до Києво-Подільського, то ж з 16 серпня 1902 р. М. Поснов став викладачем уже Києво-Подільського духовного училища.

У 1903 р. М. Поснова запрошують на викладацьку роботу в якості субінспектора (помічника інспектора) до Київської духовної академії. Цього ж року він успішно захищає магістерську дисертацію з проблем біблійного богослов’я на тему “Ідея завіту Бога з ізраїльським народом у Старому Завіті”. Текст дисертації дослідник ще за рік до захисту (у 1902 р.) видав у Богуславі у вигляді монографії “Ідея Завіту Бога з ізраїльським народом у Старому Завіті”. Зміст цієї праці, зокрема висновки, до яких прийшов дослідник, уже тоді яскраво засвідчували, що М. Поснова чекає успішна наукова доля саме на християнознавчій ниві. З 1908 р. М. Поснов приват-доцент кафедри історії Церкви у Київському університеті Святого Володимира. З 1910 р., ставши доцентом 2-ї кафедри Святого Письма Нового Завіту, викладає курс Священного Писання Нового Завіту в Київській духовній академії (КДА), а від 1913 р. стає в ній спочатку екстраординарним професором [1] кафедри історії стародавньої Церкви, а згодом (1919 р.) — ординарним професором.

У 1918 р. М. Поснов успішно захистив дисертацію на здобуття ступеня доктора церковної історії, текст якої був опублікований за рік до захисту (1917 р.) як індивідуальна монографія “Гностицизм II століття і перемога християнської церкви над ним”, в якій з-поміж іншого науковець довів, що генеза гностичного світогляду була тісно пов’язана із самарянством. Однак ступінь доктора церковної історії був йому присуджений не в його alma mater, а радою Казанської духовної академії 7 червня 1918 р. (затверджений указом Святійшого Синоду від 20 червня 1918 р.). Причиною цьому була несприятлива для захисту М. Поснова ситуація в раді КДА. Спричинена вона була його різким виступом 21 грудня 1916 р. на раді під час обговорення докторської дисертації екстраординарного професора КДА М.Ф. Мухіна (1868-1919) — православного історика та екзегета, професора історії західноукраїнської церкви в Київській духовній академії. Ось, що пише про захист М. Поснова в КазДА ректор Казанської духовної академії єпископа Анатолія (Грисюка) у своєму листі до ректора Київської духовної академії єпископа Василія (Богдашевського). “Ми майже нічого не знаємо, що відбувається у Київській Академії, як, мабуть, і там мало знають про решту російських Академій. М.Е. Поснову 7 червня ми присудили за його “Гностицизм” доктора, правда, з нахилом терезів доброзичливою рукою. Але факт той, що М.Е. — доктор, хоча й “закордонний”” [2].

Професорського і докторського статусів М. Поснов удостоївся цілком справедливо: по суті, звання професора було офіційним визнанням його діяльності як непересічного історика і біблієзнавця і головне — як доктора церковної історії. По сходах державної служби М. Поснов мав з 1913 р. чин статського радника [3]. Зазначимо тут принагідно, що цей чин у царській Росії, для порівняння, відповідав посаді, скажімо, віце-директора департаменту чи віце-губернатора. То ж професор Поснов мав доволі високий “генеральський” чин.

Станом на 1917 р. М. Поснов із родиною мешкав у Києві за адресою: вул. Гоголівська, буд, 32, кв. 3.

Еміграція. Період життя у Болгарії

З усього видно, що М. Поснов, не поділяв ні поглядів більшовиків, ні ідеї української державності, негативно ставлячись до будь-яких революційних перетворень суспільного життя. Він очевидно до кінця своїх днів так і залишився симпатиком російської православної монархії. Приміром, донька М. Поснова — Ірина Михайлівна Поснова за прикладом батька все своє життя вважала, що Захід винен перед Росією, оскільки саме з Європи прийшли до Росії революційні ідеї (зокрема марксизм). Саме тому Захід мусить допомогти Росії позбутися ярма більшовизму. Шукаючи спокійного життя для родини, для себе, тікаючи десь подалі від буремних київських подій, М. Поснов спочатку переїздить з Києва до Одеси, викладаючи там короткий час у Новоросійському університеті. Втім наприкінці 1919 р. він вирішує остаточно полишити “свою Росію”, яку він тепер не приймає, не розуміє — не може зрозуміти і яка вся, як він вважає, руйнується у нього перед очима. Він переїздить спочатку до Греції, а згодом до Болгарії. Дружина Олена Григорівна Поснова (1888-1966), донька Ірина та син Валентин переїхали до Болгарії у 1924 р. Вибір Болгарії був невипадковим. Тогочасна Болгарія, як і ще донедавна царська Росія, була православною монархією. І до того болгари вважали росіян своїми визволителями від турецького поневолення. То ж духовна спорідненість, близькість болгарського і російського державно-політичного устроїв давала шанс М. Поснову в Болгарії знайти себе, своє місце у цій країні. Він стає викладати у декількох навчальних закладах, зокрема працює професором догматики та історії церкви в Софійській духовній академії і передусім у головному навчальному закладі Болгарії — Софійському університеті. Поруч із викладанням у Софійському університеті М. Поснов (з 1931 р. він обіймає в цьому навчальному закладі професорську кафедру богословського факультету) навчає і в Пловдівській духовній семінарії.

Помер Михайло Еммануїлович 13 жовтня 1931 в Софії, де й похований. В архіві Серіате є фрагменти приватного листування і технічні документи, пов’язані з утриманням могили, встановленням пам’ятника тощо.

Наукова спадщина М. Поснова

Першою його фундаментальною працею стала монографія «Ідея Завіту Бога з ізраїльським народом у Старому Завіті» (Богуслав, 1902). Незважаючи на те, що робота виконана в канонічно-православній богословській традиції з притаманною для неї негативною критикою західних богословів з означеної теми (автор делікатно уникає критикувати православних богословів, загалом вітчизняних дослідників, мотивуючи це тим, що ця тематика не є достатньо затребуваною і тому практично нерозроблена), без перебільшення у вічі кидається те, що її автор є добрим знавцем тогочасної західної богословської думки, єврейської історії, іудаїзму (зокрема іудейського месіанізму) та раннього християнства, наполегливим дослідником як канонічних, так і апокрифічних іудейських та християнських текстів. Критикуючи в традиційно-православній манері євреїв за те, що ті, у більшій своїй масі, не прийняли Ісуса Христа як обіцяного Месію, М. Поснов водночас доволі сміливо (не типово для православного мислителя) висловлює свою симпатію до цього народу, захоплюється його національною вдачею виживати за будь-яких утисків, боронити і плекати своє, рідне.

Вже через декілька років після захисту магістерської дисертації та виходу у світ першої монографії “Ідея Завіту Бога з ізраїльським народом у Старому Завіті”, в 1906 р. науковець видає іншу монографію – “Іудейство. До характеристики внутрішнього життя єврейського народу в післяполонний час”, яка присвячена дослідженню месіанського вчення іудаїзму, релігійних настрої іудеїв у післяполонний період, течій у межах передхристиянського іудаїзму, іудейської апокаліптичної літератури. М. Поснов висновує, що саме іудейська апокрифічна література передхристиянського часу утверджує ідею іудейського месіанізму, більше того — є ідеологічною спайкою Старого і Нового завітів, підготовчим ґрунтом для виникнення і поширення християнства, а не якимсь, як це вважала (та й вважає нині) більшість церковників, несуттєвим як «неканонічним» літературним масивом, а той прямо-таки неприйнятним у світлі християнського віровчення доробком на тій підставі, що його авторство належить “книжникам і фарисеям” як головним ворогам Христа. М. Поснов підкреслює, що саме талмудична традиція зіграла чи не провідну роль у формуванні християнських уявлень про небесне, про Бога, який перебуває десь далеко за межами земного — саме післяполонна традиція іудеїв (а не біблійна, як на цьому наголошує церковна традиція) випрацювала такі уявлення про ідеально-божественне, які пізніше були покладені в основу віровчення християнства. Більше того, дослідник прямо зазначає, що на формування таких уявлень здійснив вплив здебільшого платонізм.

У 1917 р. вийшла у світ монографія “Гностицизм II століття і перемога християнської церкви над ним”, в якій головним чином автор висновує, що генеза гностичного світогляду тісно пов’язана із самарянством. У висновках до цієї книги київський християнознавець підкреслює, що “…значення гностицизму для розвитку церкви було формальним і технічним. Він спонукав представників церкви поставити і дати відповіді на багато релігійно-практичних питань; при чому, їм прийшлося скористатися зброєю гностицизму, тобто подібно до останнього, застосувати до справи наукові прийоми. … Значення гностицизму тут в тому, що він прискорив появу (організації церкви – П.П.), він викликав представників церкви на інтенсивну роботу з організації її і примусив завершити її в якомога швидший час” [Поснов М.Э. Гностицизм II века и победа христианской Церкви над ним. К., 1917. С. 803-805]. Праця “Гностицизм II століття і перемога християнської церкви над ним” була завершена автором, як він зазначає у вступі до неї, 25 листопада 1916 р., а Київський духовний цензурний комітет ухвалив її до друку 29 листопада. Опублікована вона була у Києві в 1917 р. Однак з якихось причин (напевно внаслідок відомих історичних подій, які відбулися в Росії в цьому році) майже весь тираж був, найімовірніше, знищений. Так чи інакше, але на теренах колишньої Росії, за деякими відомостями, збереглося лише кілька екземплярів монографії (закордон книга не потрапила). Лише у 1991 р. у Брюсселі ця фундаментальна праця Поснова отримує своє нове народження — виходить у світ новим друком.

У Болгарії вчений готував до видання ще один твір з історії християнської церкви — монографію “Історія християнської Церкви: до поділу Церков (1054 р.)”. Однак реалізувати задум він вже не встиг. Між тим, ця книга на сьогодні є чи не найвідомішою і найпопулярнішою працею М. Поснова. Важливо зазначити, як фахово у ній визначаються науковцем предмет, методи і завдання для історика Християнської церкви. “Історія християнської Церкви є, з одного боку, наука історична; цим визначається предмет взагалі і вказується метод дослідження: як наука історична, церковна історія викладає зміни в минулому житті Церкви, користуючись історичним або індуктивним методом. З іншого боку, церковна історія є наука богословська, входить до родини богословських наук і тут займає своє певне місце. … Зображенню церковної історії підлягає все те, в чому виразилося і виражається життя суспільства Господнього, званого Церквою, яка вибудовує вічне спасіння людей. Завдання історії не просто, так би мовити, описати дійсність і пізнати її без переслідування будь-яких побічних цілей, за дотримання повної об’єктивності, але зробити зрозумілим цілий історичний розвиток, усі зміни і, наскільки це можливо, пояснити хід історії. Церковна історія є одним із відділів, частин чи сторін загального людського розвитку; вже в силу цього вона не може бути ізольованою від загальної історії. З іншого боку, є і велика різниця між ними. Якщо світська, громадянська історія має на увазі земний, політичний, культурно-освітній розвиток народів (людства), то церковна історія зображує прагнення людей до вічної, небесної цілі – спасіння їхніх душ. Зокрема, завдання церковної історії полягає в тому, щоб у підлеглій області: а) зібрати факти, витягти дані з усіх відповідних областей, які характеризують життя Церкви, словом, долучити до справи весь доступний історичний матеріал, б) вивчити його критично, встановивши справжнє, автентичне, відкинувши підроблене, фальсифіковане і вказавши сумнівне і в) нарешті, викласти весь видобутий і критично перевірений матеріал із дотриманням належних правил. Очевидно, що виклад історичних фактів не може бути простим літописним оповіданням про події, а має бути складений за історичним методом. Факти потрібно розташувати в строго хронологічному порядку. Тільки такий порядок дасть можливість зрозуміти факти в їх природному, закономірному, генетичному розвитку і допоможе встановити прагматичний зв’язок між ними, як між основами і наслідками, причинами та діями. Звичайно, в повному досконалому ступені історичний метод не застосовний у церковній історії, оскільки входить в неї божественний елемент, що не підлягає обліку з боку людського дослідження. За допомогою суто історичного методу, наприклад, ми не можемо з’ясувати ні походження християнства, - оскільки воно є даром із неба, - ні головних епох у його розвитку, чому, наприклад, не вдалося язичництву – ні його зовнішній політичній державній силі, ні внутрішній – філософській, інтелігентній – знищити християнства впродовж II і III ст. і попередити його перемогу в IV ст.” [Поснов М.Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей – 1054 г.). – К., 1991. – С. 11]. “Під час збирання джерел, дослідження матеріалу та опрацювання його, історик повинен бути об’єктивним, вільним від помилкового патріотизму (шовінізму), а церковний історик – від конфесійних тенденцій” [Поснов М.Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей – 1054 г.). К., 1991. С. 16]. “Історія християнської Церкви: до поділу Церков (1054 р.)” вийшла друком у 1933 р. у болгарському перекладі, а у 1937 р. світ побачила лише скорочена версія авторського тексту.

Завдяки старанням доньки М. Поснова Ірини Михайлівни, все подальше життя його ідей, наукових відкриттів увійшло до “книжкового світу російського зарубіжжя”. Вона перевидала й книгу батька “Гностицизм II століття і перемога християнської церкви над ним” (2-е видання репринт, 1991), підготувала до публікації повний варіант “Історії християнської Церкви: до поділу Церков (1054 р.)” у брюссельському видавництві “Життя з Богом”, яке заснувала в 1945 році і яке стало головною справою її життя (вона була його беззмінним директором і головним редактором), її зусиллями у 1964 р. вийшло друком перше повне видання батькової праці “Історія християнської Церкви…».

Християнознавчий геній М. Поснова

М. Поснов — талановитий і плодовитий вчений-християнознавець. Він залишив по собі праці, дослідницька глибина і наукова ґрунтовність яких роблять їх і сьогодні актуальними й гідними наслідування. У своїх дослідженнях з історії Церкви і в богословських творах істотне місце вчений відводив історико-філософській проблематиці. Особливо важливим він вважав питання про зв’язки давньогрецької філософії і патристики, був переконаним прихильником ідеї догматичного розвитку. Перебував під впливом богословських і філософських поглядів В.Соловйова. Так, за прикладом основоположника російської метафізики всеєдності, вважав, що історичне об’єднання церков можливе і необхідне.

М. Поснов, будучи професором ряду православних навчальних закладів, доктором церковної історії, зрештою, православним вірянином, як вчений-історик дотримується принципу позаконфесійності (наскільки, правда, це могло бути можливим для нього як для православного віруючого і не суперечило його особистим релігійним переконанням), вважаючи, що саме в такий спосіб дослідницька робота може бути незаангажованою, об’єктивною у своїх висновках – тільки так її можна буде вважати науковою працею. Саме тому такі його праці, як “Гностицизм II століття і перемога християнської Церкви над ним”, “Історія Християнської Церкви (до поділу Церков – 1054 р.)”, написані на значному фактажі, є цінними для нас — у них автор викладає доволі сміливі, як для професора духовних закладів і доктора церковної історії, висновки. М. Поснов був (вважав себе) православним дослідником, однак притаманний для його праць дух позаконфесійності, конфесійної незаангажованості роблять його книги і сьогодні актуальними, у своїх висновках глибоко науковими. У них є те головне, що вирізняє їх із маси інших праць з історії християнства, що вийшли з-під пера конфесійноналежних авторів, це — об’єктивність.

Заслуги і здобутки М. Поснова як науковця визначні. Закладені ним традиції дослідження історії Християнської Церкви, зокрема ранньохристиянського віровчення, притаманна йому скрупульозність, фундаментальність в підходах до з’ясовуваних проблем, конфесійна незаангажованість, толерантність, об’єктивність, при всьому тому, що його діяльність (як і його ім’я) не були знані в радянський час, тепер знаходять своє відображення і в розвідках сучасних українських, зокрема київських, християнознавців і біблієзнавців пізнішого часу, що можна означити і як певну дослідницьку наступність. Незважаючи на те, що М. Поснов практично другу половину життя провів на чужині, він був і залишиться київським християнознавцем, а відтак по-праву мусить вважатися одним із засновників релігієзнавчої думки в Київському університеті, основоположником історико-критичного вивчення християнства в Україні.

Родина

Дружина: Олена Григорівна (Елена Григорьевна) (1888 — 1966, м. Софія, Болгарія), походила з родини дворянина Полтавської губернії. У шлюбі з М. Посновим з 22 липня 1911 р. Донька: Ірина Михайлівна (Ирина Михайловна) Поснова (9.08.1914, Київ, Російська імперія — 18.12.1997, Брюссель, Бельгія) — засновниця (1945 р.) і керівниця видавництва “Жизнь с Богом” та однойменного часопису (Брюссель, Бельгія). Видавництво видавало російськомовну християнську (православну і католицьку) літературу, зорієнтовану на потреби російської еміграції, а також для нелегального переправлення окремих друків до СРСР. Син: Валентин — (1912, Київ — ?, м. Софія, Болгарія).

Посилання

• [1] Екстраординарний професор (від лат. extra — поза і ordo — порядок) — звання, яке надавалося молодим ученим, котрі працювали найближчими помічниками видатних професорів. У російських університетах до 1917 до Е.п. належали позаштатні професори, які обмежувалися в правах і одержували меншу зарплату, ніж ординарні професори.
• [2] «Закордонним» доктором на час написання цього листа М. Поснов названий тому, що він був із Києва, а на той час Київ, як і загалом Україна, не були вже російськими теренами. У період з 29 квітня до 14 грудня 1918 року це була, очолювана гетьманом Павлом Скоропадським, Українська Держава, яка існувала на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві.
• [3] Статський радник (рос. – статский советник). Титулувався «ваше високородіє». Чин статського радника скасований декретом Радянської влади 10 (23) листопада 1917 про знищення станів і чинів [Статский советник // Большая Советская Энциклопедия (В 30 томах). М., 1970].

Праці

1. Поснов М.Э. Идея Завета Бога с израильским народом в Ветхом завете: Опыт богословско-философского обозрения истории израильского народа (магистерская диссертация, 1898).
2. Поснов М.Э. Идея завета бога с израильским народом в Ветхом завете: (Опыт богословско-философ. обозрения истории израил. народа). Богуслав: лито-тип. А.М. Ленского, 1902. 197 с.
3. Поснов М.Э. Взаимодействие двух факторов в истории израильского народа - божественного и человеческого. (Речь, произнес. пред защитой магистер. дис. под загл.: “Идеи завета бога с израильским народом в Ветхом завете”). Киев: тип. И.И. Горбунова, 1903. 20 с.
4. Поснов М.Э. Слово, произнесенное в церкви Киево-Братскаго монастыря в пяток второй недели великаго поста (28 февраля 1903 года), на вечернем богослужении, известном под именем пассии. (О покаянии во спасение как подвиг всей жизни христианина). Киев: Тип. И.И. Горбунова, 1903. 10 с.
5. Поснов М.Э. Иудейство. К характеристике внутр. жизни еврейского народа в послепленное время. Киев: тип. И.И. Горбунова, 1906. 267 с.
6. Поснов М.Э. К вопросу об источниках христианского вероучения и задачах его. Санкт-Петербург: тип. М. Меркушева, 1906. 28 с.
7. Поснов М.Э. К вопросу об учреждении богословских факультетов. Киев: тип. И.И. Горбунова, 1906. 22 с.
8. Поснов М.Э. Слово в день поминовения учивших и учившихся в Киевской духовной академии. (О верности заветам духов. шк.: сказано в церкви Киево-Братск. монастыря 31 дек. 1905 г.). Киев: тип. И.И. Горбунова, 1906. 10 с.
9. Поснов М.Э. О судьбах библейского Израиля. Санкт-Петербург: тип. И.И. Горбунова, 1907. 66 с.
10. Поснов М.Э. Покорность “правде Божией” как необходимое условие спасения. (Слово, произнесенное на вечернем богослужении, известном под именем пассии, в 4-ю неделю Великаго Поста, 30 марта 1907 г., в церкви Киево-Братскаго монастыря). Киев: Тип. И.И. Горбунова, 1907. 12 с.
11. Поснов М.Э. О римском католицизме. Санкт-Петербург: тип. Имп. ун-та св. Владимира, АО печ. и изд. дела Н.Т. Корчак-Новицкого, 1908. 73 с.
12. Поснов М.Э. Человеческий труд с библейской и культурной точки зрения. (Чтение в Киев. рел.-просв. о-ве 9 нояб. 1908 г.). Киев: тип. Н.Т. Корчак-Новицкого, 1908. 17 с.
13. Поснов М.Э. Новые типы построения древней истории церкви. (Вступ. лекция, чит. в Ун-те св. Владимира прив.-доц. М.Э. Посновым, 30 сент. 1908 г.). Киев: тип. Имп. Ун-та св. Владимира, АО печ. и изд. дела Н.Т. Корчак-Новицкого, 1909. 47 с.
14. Поснов М.Э. Первая христианская община и коммунизм // Христианское чтение. 1909. № 4. С. 588-602.
15. Поснов М.Э. О личности основателя Христианской Церкви. (Излож. и крат. разбор рационалистич. мифолог. натуралист. воззрений на лицо И. Христа): Павлюс. Штраус. Ренан. Ревиль. Образ Христа в евангелиях. Санкт-Петербург: тип. М. Меркушева, 1910. 80 с.
16. Поснов М.Э. Христианская церковь и современная жизнь. (По поводу сб. “Вехи”): Чтение в Киев. религ.-просвет. о-ве 15 нояб. 1909 г. Киев: тип. АО Н.Т. Корчак-Новицкого, 1910. 13 с.
17. Поснов М.Э. Евангелие Иисуса Христа и евангелие апостолов о Христе. (Вступ. лекция по Свящ. писанию Нового завета, прочит. 29 янв. 1911 г.). Киев: тип. АО “Петр Барский в Киеве”, 1911. 34 с.
18. Поснов М.Э. Гностицизм и борьба церкви с ним во II-м веке. (Речь, произнес. на годич. акте в Киев. духов. акад. 26 сент. 1912 г.). Киев: тип. АО “Петр Барский в Киеве”, 1912. 59 с.
19. Поснов М.Э. Н.Н. Глубоковский, ординарный профессор Императорской С.-Петербургской духовной академии. Благовестие св. апостола Павла по его происхождению и существу. Кн. I, стр. LXX + 888. С.-Петербург. 1905. Кн. II, стр. 1307. С.-Петербург. 1910. Кн. III, стр. 80. С.-Петербург. 1912. Киев: тип. АО “Петр Барский в Киеве”, 1914. 9 с.
20. Поснов М.Э. Самарийские маги — христианские ересиархи: ответ на критику профессора В.П. Рыбинского. (По поводу статьи проф. В.П. Рыбинского “Самарянство и гностицизм” в “Страннике”, 1914 г., март). Петроград: Типография “Колокол”, 1915.
21. Поснов М.Э. Самарянство и гностицизм: [второй] ответ на критику профессора М.Э. Поснова // Странник. 1916. № 1. С. 27-62.
22. Поснов М.Э. Гностицизм II века и победа христианской церкви над ним. Киев: тип. АО “Петр Барский в Киеве”, 1917. 825 с.
23. Поснов М.Э. Гностицизм II века и победа христианской церкви над ним (докторская диссертация, 1917).
24. Поснов М.Э. Самарийские маги — христианские ересеархи: ответ на критику проф. В.П. Рыбинского, помещенную в ж. “Странник”. 1916 г., янв., с. 27-62). Киев: тип. АО “Петр Барский в Киеве”, 1917. 48 с.
25. Поснов М.Е. История на християнската Църква или история на християнската рели-гия или всеобща история на религиите? // Годишник на Софийския университет. Богословски факултет. Т. 1 (1923-24). С. 143-162.
26. Поснов М.Е. Първият вселенски Никейски събор и неговото църковно-историческо значение // Годишник на Софийския университет. Богословски факултет. Т. 2 (1924-25). С. 1-90.
27. Поснов М.Е. Проблеми и въпроси, повдигна-ти в западната богословска литература, по повод 1600-годишния юбилей на Никейския събор (325 г.) // Годишник на Софийския университет. Богословски факултет. Т. 2 (1925-26). С. 139-150.
28. Поснов М.Е. Няколко думи за примата на римския папа // Годишник на Софийския университет. Богословски факултет. Т. 2 (1925-26). С. 151-163.
29. Поснов М.Е. Монашеството през ІV-ІХ вв. (Общ очерк) // Годишник на Софийския университет. Богословски факултет. Т. 4 (1926-27). С. 63-104.
30. Поснов М.Е. Сардикийският събор и неговата каноническа дейност // Годишник на Софийския университет. Богословски факултет. Т. 4 (1926-27). С. 105-129.
31. Поснов М.Е. Византизъм в историята на древната християнска църква // Годишник на Софийския университет. Богословски факултет. Т. 5 (1927-28). С. 217-244.
32. Поснов М.Е. Историческа справка по въпроса за състава на древните събори и за реда, по който са се решавали въпросите на тях // Годишник на Софийския университет. Богословски факултет. Т. 5 (1927-28). С. 245-258.
33. Поснов М.Е. Император Александър II като освободител на руския и българския народ // Църковен вестник, XXIX, 1928, №9. С. 102-103.
34. Поснов М.Е. Славянските народи и християнската църква. (Общ очерк) // (Духовна култура, 1928, №36, С. 19-29.
35. Поснов М.Э. Митрополит Антоний как православный богослов-догматист // Церковные ведомости. 1930. 1 (14) — 15 (28) июня. № 11 и 12 (198-199). С. 7.
36. Поснов М.Е. История на Християнската Църква: Ч. 1-2: До разделянето на църквите (1054 г.). София, 1933. 551 с.
37. Поснов М.Э. История христианской церкви (до разделения Церквей — 1054 г.). София, 1937 (сокращ. изд.).
38. Поснов М.Э. История христианской церкви (до разделения церквей — 1054 г.). Брюссель: Жизнь с Богом, 1964. 614 с.
39. Поснов М.Э. История христианской церкви (до разделения церквей — 1054 г.). Киев: Христиан. благотворит.-просвет. ассоц. “Путь к истине”, 1991. 614 с.

Джерела

• Центральний державний історичний архів України у м. Київі. Ф. 711. Оп. 3. Д. 2450. Л. 28; Оп. 1. Д. 10950. Л. 1 об.
• Высшая Духовная школа России в 1917-1918 гг. Письма Анатолия (Грисюка), епископа Чистопольского, Викария Казанской епархии и ректора Казанской Духовной Академии, к Василию (Богдашевскому), епископу Каневскому, викарию Киевской епархии и ректору Киевской Духовной Академии // Вестник Православного Свято-Тихоновского гуманитарного университета. II: История. История Русской Православной Церкви. 2008. Вып. II:1 (26). С. 97-98.
• Хроника культурной и литературной жизни русской эмиграции в Болгарии (1919-1940). Сост. Галина Петкова // Русские в Болгарии. Юбилейный информационный альманах Русского зарубежья в Болгарии 1877-2007 гг. Пловдив, 2010. С. 222-314.
• Шкаренков Л.К. Агония белой эмиграции. 3-е издание. М: Мысль, 1987. С. 94.
• Кьосева Цветана. България и руската емиграция: 20-те — 50-те години на XX в. София: Международен център за изследване на малцинствата и културните взаимодействия, 2002. 509 с.
• Колупаев В.Е. “Жизнь с Богом”: Описание архивного фонда. Fondazione “Russia Cristiana”. Pro manoscritto. Seriate (Bg), Italiа: “Russia Cristiana”, 2009. С. 2-3.

Література

1. Павленко П.Ю. Михайло Поснов (1873-1931) — основоположник вітчизняного історико-критичного вивчення християнства, засновник релігієзнавчої думки в Київському університеті Св. Володимира // Софія: гуманітарно–релігієзнавчий вісник / Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Видавничо-полігр. центр “Київський університет”. № 2 (2) / 2014. С. 27-31.
2. Бурега В.В. Жизненный путь и научное наследие профессора М.Э. Поснова // Труди Київської Духовної Академії. № 26. (Київ, 2017). С. 263-277.

Автор

П. Ю. Павленко