Радянська влада
 | Стаття не входить до енциклопедії. |
Радянська влада – політичний режим, що виник в Росії після більшовицького перевороту в 1917-му. В Україні встановився після її поглинення Росією і проіснував de jure до конституційної реформи 1988, а de facto – до придушення путчу Державного комітету з надзвичайного стану (рос. абревіатура - ГКЧП) в 1991.
Російська революція почалася з повалення самодержавства в лютому (березні за нов. ст.) 1917, пройшла через невдалий корніловський в серпні (вересні) і вдалий ленінський в жовтні (листопаді) перевороти, після чого згасла внаслідок розпуску Установчих зборів в січні 1918-го. Вирішальну роль у ліквідації самодержавства та поваленні урядової коаліції буржуазних і соціалістичних партій під час більшовицького перевороту відіграли ради робітничих і солдатських (переважно селянських за соціальним складом) депутатів, тобто органи революційної самоорганізації народних низів. Ради були налаштовані безкомпромісно: покласти край імперіалістичній війні, яку розв’язали в 1914-му правлячі класи, знищити поміщиків і здійснити зрівняльний переділ орних земель між селянами, експропріювати буржуазію і передати підприємства, на яких працювали робітники, у власність трудових колективів.
У перші місяці революції в радах користувалися впливом соціалісти-революціонери і соціал-демократи – меншовики. Незважаючи на це, В. Ленін після прибуття з еміграції до Петрограду в квітні 1917 проголосив гасло «Вся влада – Радам!». Він був переконаний, що більшовики оволодіють радами і витіснять з них інші партії, які, на відміну від рад, не мали наміру експропріювати великих власників. Різниця між більшовицьким і радянським підходами полягала в кінцевій меті експропріації. Представлені радами народні низи бажали привласнити засоби виробництва, а вожді більшовиків – передати їх під облудними назвами «загальнонародної» або комунної (пізніше – колгоспно-кооперативної) власності під контроль держави, поєднаної з більшовицькою партією в одну політичну силу (за виразами В. Леніна – державу-комуну, державу комуни). Перетворившись на урядову партію, більшовики за допомогою негайно створеної ними Всеросійської надзвичайної комісії (ВЧК) «вичистили» з рад представників інших партій. Ради зникли як незалежна політична сила, але стали владою на всіх рівнях державного управління і місцевого самоврядування. РКП(б) з урядової партії перетворилася на державну структуру, але зберегла зовнішні ознаки політичної партії.
Будовані на засадах «демократичного централізму» (з цілковитою підпорядкованістю нижчих адміністративно-територіальних ланок вищим), партія більшовиків і радянська держава-комуна перебували під жорстким контролем вождів. Встановлена ними диктатура спиралася, за словами В, Леніна, «не на закон, не на формальну волю більшості, а прямо, безпосередньо на насильство». Здійснювані методами насильства соціально-економічні перетворення вважалися комуністичними. Однак внаслідок експропріації суспільства державою-комуною власність на засоби виробництва, не втрачаючи ознак приватності, потрапила у володіння партійної верхівки, що доповнило її політичну диктатуру диктатурою економічною.
Ніхто з рядових членів державної партії не відчував себе диктатором і фактично не був ним. Партія, як і всі інші організаційні структури, які теж будувалися на засадах «демократичного централізму», виконували роль «передавального пасу» від вождів до народних низів. Навіть керівні діячі, які не входили до Центрального комітету, були позбавлені диктаторських повноважень, а точніше – залишалися провідниками, а не носіями диктатури.
Носієм диктатури формально вважалася у перервах між партійними з’їздами сукупність членів ЦК. Однак реально ЦК виконав цю функцію лише двічі в кризових обставинах (під час ліквідації т. зв. «антипартійної групи», яка зробила невдалу спробу усунути з посади першого секретаря ЦК М. Хрущева в 1957, а також під час його звільнення з цієї посади в 1964). Диктаторські функції фактично належали постійно діючій неформальній структурі у складі ЦК – політбюро (президії) або навіть одній людині – генеральному секретареві ЦК. Поява на чолі керівництва одноосібного диктатора не суперечила олігархічній природі винайденої В. Леніним державної конструкції.
Будучи провідниками політики ЦК РСДРП(с)-РКП(б)-ВКП(б)-КПРС, всі інші партійні комітети брали на себе лише невелику частину суто державних функцій. Безпосередня управлінська робота покладалася на виконкоми рад. Завдяки розмежуванню функцій партія зберігала за собою політичне керівництво і звільнялася від відповідальності за повсякденні рутинні справи. Ради були позбавлені політичного впливу, але на них покладалися в повному обсязі розпорядчі функції.
Компартійно-радянська система влади формально була поділена на законодавчу, виконавчу і судову гілки, але фактично не відрізнялася від самодержавної форми правління. Закони (декрети, розпорядження, постанови) приймалися переважно виконавчими органами влади, після чого затверджувалися на з’їздах рад (після 1936 – сесіях Верховних рад СРСР і союзних республік). Як правило, прийняттю законів передувало ухвалення таємних або гласних рішень щодо їх змісту партійними органами.
Компартійно-радянський тандем влади повертався своєю радянською частиною до народу. Населення не тільки обирало персональний склад радянських органів, але й наділялося цілком реальними, хоч і обмеженими, управлінськими і контрольними функціями. Свої керівні кадри ця система також брала з народних низів. Робітничо-селянське походження було ознакою вищої соціальної якості, подібно до того, як до революції такою ознакою вважалося дворянське походження. Персональний склад рад та їх виконкомів визначався парткомами відповідного рівня ще до виборів, щоб виключити небезпеку потрапляння до влади небажаних осіб.
Своєю партійною частиною владний тандем повертався до сукупності членів партії. Внаслідок побудови її на засадах «демократичного централізму» керівники й вожді були незалежні від рядових партійців, хоч останні регулярно обирали керівні органи партії відповідно до її статутних вимог. Можливі тертя між двома апаратами влади – радами і партією попереджувалися тим, що ключові посади в радянських установах займали лише «перевірені» члени партії. Кваліфікація, досвід і компетентність кандидатів на посади бралися до уваги в другу чергу.
В ситуації системної кризи радянського ладу останній генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов проголосив курс реформ, названий перебудовою. Він розраховував вдосконалити владу і налагодити роботу «передавальних пасів» таким чином, щоб імпульси йшли не тільки від керівництва до народних низів, а й від населення – в органи влади. Партії і суспільству була запропонована політика гласності і демократизації. Однак політична реальність в Радянському Союзі не збігалася з його конституційною побудовою. Гласність почала руйнувати політичну стабільність, а демократизація обернулася новою кампанією десталінізації. Здійснювана М. Хрущовим десталінізація була націлена лише на подолання культу особи Й. Сталіна, після чого згорнулася. В ситуації системної кризи нова кампанія пішла вглиб і торкнулася самих основ компартійно-радянської системи влади.
Переконавшись у тому, що економічні реформи провалилися, М. Горбачов наважився на політичну реформу. Суть її полягала в тому, що радянські органи влади позбавлялися безпосередньої залежності від парткомів. «Керівна і спрямовуюча» роль КПРС повинна була реалізовуватись не на інституціональному, а на особистісному рівні, шляхом вільних виборів компартійних функціонерів у ради. Народу поверталося завойоване з поваленням самодержавства, але втрачене після більшовицького перевороту право вільно обирати своїх представників в органи державної влади.
ХІХ конференція КПРС без особливих дискусій санкціонувала влітку 1988 перехід до «повновладдя Рад». Наприкінці цього року Верховна Рада СРСР схвалила конституційну реформу. Компартійна номенклатура не сумнівалася в тому, що депутатство в радах буде для неї таким же доповненням до партійних чинів, яким було до реформи. Ніхто з тих, хто схвалював реформу, починаючи з її ініціатора М. Горбачова, не зрозумів, що руйнування тандему «партія-ради» докорінно змінює державний устрій.
Виступаючи 29 листопада 1988 на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР з доповіддю «До повновладдя Рад і створення соціалістичної правової держави», М. Горбачов заявив: «Політична реформа – це свого роду кисень, необхідний для життєдіяльності суспільного організму. Її мета – через демократизацію всіх сторін життя з’єднати інтереси особистості з інтересами колективу та всього суспільства, на ділі утвердити людину праці в становищі господаря й на виробництві, і в державі, поставити її в центр усього політичного процесу». Промовляючи ці тези, генсек розумів:
- що під симулякром «радянська влада» в країні існує диктатура надійно контрольованої ним партії, яка зрощена з державою;
- що компартійна і радянська вертикалі влади наскрізь пронизують суспільство і з’єднуються в одній-єдиній вершині – політбюро ЦК КПРС;
- що суспільство не має в собі структур, незалежних від компартійної і радянської владних вертикалей, тоді як останні контролюють в кожній адміністративно-територіальній ланці організації, діяльність яких санкціонована парткомами і органами державної безпеки;
- що суспільство внаслідок негативного відбору впродовж кількох поколінь фактично злилося з державою і покладає на неї обов’язок підтримувати власну життєдіяльність: організовувати трудовий процес і повсякденне життя поза працею, годувати, навчати, лікувати і розважати громадян.
Сподівання компартійно-радянської номенклатури на те, що вільні вибори в органи державної влади не зашкодять її інтересам, не виправдалися. Щоправда, вибори на з’їзд народних депутатів СРСР у березні 1989 ознаменувалися цілковитою перемогою комуністів. У сформованій з’їздом Верховній Раді СРСР з’явилася, за виразом Ю. Афанасьєва, «агресивно-слухняна більшість». Однак уже вибори до Верховних і місцевих рад союзних республік у березні 1990 показали, що започаткована Горбачовим «революція згори» переростає в неконтрольовану «революцію знизу». В країні утворилося 15 нових центрів влади по числу союзних республік, які перебували в незрозумілих відносинах із загальносоюзним центром. У Москві утворилися два конкуруючих між собою центри влади – загальносоюзний на чолі з М. Горбачовим, який поспішив обратися на позачерговому з’їзді народних депутатів президентом СРСР, і російський на чолі з головою Верховної Ради РСФСР Б. Єльциним. За прикладом радянської Росії союзні республіки почали проголошувати декларації про суверенітет.
У новому складі Верховної ради УРСР переважну більшість місць здобули комуністи, але внаслідок послаблення загальносоюзного центру вони почали розшаровуватися на ортодокс- і суверен-комуністів. У трьох областях, які утворювали історичну Галичину, комуністи вибори програли. У цьому регіоні виник незвичний феномен: антикомуністична радянська влада. В республіці почали стрімко розвиватися перші осередки громадянського суспільства – так звані «неформальні організації», утворювані без санкцій парткомів і комітетів державної безпеки.
Провальна спроба керівних діячів загальносоюзного центру усунути М. Горбачова і Б. Єльцина від влади і відновити диктатуру вождів КПРС призвела до ліквідації політичного режиму, який приховувався під симулякром «радянської влади», й тим самим – до розпаду Радянського Союзу.
Література
- Авторханов А. Технология власти. – М., 1991.
- Пайпс Роберт. Россия при большевиках. – М., 1997.
- Пихоя Р.Г. Советский Союз: история власти. 1945-1991. – М., 1998.
- Маля Мартін. Радянська трагедія: історія соціалізму в Росії. 1917-1991. – К., 2000.
- Політична історія України. ХХ століття. – Т. 1-6.-К.. 2002; 2003.
- Кульчицький С.В. Червоний виклик. Історія комунізму і Україні від його народження до загибелі. В 3-х кн. – К., 2013.
Автор ВУЕ
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.01.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
