Загальні положення
Одноманітність у транскрипції іншомовних найменувань – одна з необхідних вимог енциклопедичної уніфікації. Транскрибування проводиться за фонетичним принципом, тобто засобами українського алфавіту передається якнайточніша вимова іншомовного найменування, а також за традиційним для тих назв, які давно увійшли до української мови і вживаються в ній.
Оригінальне написання
- Після назви у статтях про діячів, про географічні об’єкти, періодичні видання, агентства тощо зазначається оригінальне (іншомовне) написання відповідного найменування.
- У статтях про зарубіжні періодичні видання після назви статті в дужках дається не тільки написання мовою оригіналу, а й переклад цієї назви.
- Назви зарубіжних періодичних видань, про які згадується в тексті статей, наводяться лише українською транскрипцією (якщо про це видання є окрема стаття у ВУЕ) або ж українською транскрипцією з подальшим оригінальним написанням у дужках (якщо у ВУЕ окремої статті про це видання немає); іноді, коли це необхідно для розкриття змісту чи напряму даного видання, в дужках наводиться також переклад назви.
- Оригінальні написання іноземних назв у лапки не беруться, якщо це не передбачено правилами правопису.
- У дефініціях статей про географічні об’єкти (гірські хребти, річки, озера тощо) можуть бути зазначені національні найменування: «Арара́т (вірменське Масіс)».
Деякі правила транскрипції
- Німецьке, англійське, данське, ісландське, норвезьке, шведське, фінське, угорське, польське, чеське і словацьке «h» передається через фрикативне «г» (Гаага, Гастінгс, Гумбольдт, Копенгаген, Нова Гута, Стокгольм тощо), за винятком традиційних, особливо – англійських, найменувань; «g» – через дзвінкий задньоязиковий «ґ * Англійське «w» передається українським «в».
- Англійське (за деякими винятками), голландське, португальське, угорське й румунське «l» у кінці складу й перед голосними a, o, i передається через українське «л» тверде.
- Довгота голосних не передається.
- Приголосні подвоюються відповідно до написання мовою оригіналу.
- Іспанське «j» передається через українське «х».
- Італійські сполучення «gi», «ci», де «i» є ознакою м’якої вимови, передаються через «дж» і «ч».
- Французькі «eu», «oeu», німецьке й шведське «ö» передаються через українське «е».
- Німецьке ü передається через українське «ю», а на початку слів і після голосних – через українське «і». Наприклад: Іберлінген. Французьке u передається як українське ю, а сполучення ou – як українське у. Наприклад: Юбер, Луї.
- Німецькі дифтонги «ei», «ey» в назвах періодичних видань, компаній тощо і в нетрадиційних прізвищах передаються не через «ей», а через «ай».
- Угорські прізвища, імена і назви зі сполученням м’яких приголосних «gy», «ny» і «ly» з голосними a, á, e, é, i, í, õ, ö, u, ú ú, û, ü поукраїнському передаються приголосною і відповідною йотованою без знака пом’якшення між ними за таблицею: Угорські склади Відповідні українські склади gya, gyá - дя, nya, nyá - ня, gye, gyé, gyõ, gyö - дє, nye, nyé, nyõ - нє, gyi, gyí - ді, nyi, nyí - ні, gyu, gyû, gyü - дю, nyü - ню, tyú - тю,
- Склади «gyo» і «nyo» [в угорській мові] передаються через «дьо» і «ньо».
- При передаванні складених географічних назв між частинами назви ставиться дефіс, а слова, що становлять назву, пишуться з великої літери, крім сполучників, прийменників та інших службових слів, які пишуться всередині назви з малої літери.
- Іноземні слов’янські географічні назви, що складаються з прикметника та іменника пишуться без дефіса.
- У всіх випадках, коли ініціали є африкатами (складними приголосними), вони передаються в українській транскрипції через дві букви, що відповідають даній африкаті. Так, англійське ім’я John (Джон) має писатися Дж., а не Д., італійське Giovanni (Джованні) повинне писатися Дж., а не Д. і т. п.
- Складні імена людей пишуться через дефіс або без нього – у відповідності до оригінального написання та правил «Українського правопису ».
- Подвійні іспанські прізвища зі сполучником «у» передаються через дефіс.
- Прийменники при іншомовних прізвищах «де», «ді» (у романських мовах), «ван» (у голландській мові) і «фон» (у німецькій мові) пишуться з малої літери без дефіса.
- Романський прийменник «де» перед прізвищами, що починаються з голосної, може писатися без «е» через апостроф.
- Назви статей, за деякими винятками, подаються за основним прізвищем: Голль, Шарль де.
- Частка «аль» (або «ель») і похідні від неї («аз», «ас», «аш» тощо) в арабських іменах і географічних назвах пишуться через дефіс, в іменах і всередині географічних назв – з малої літери (ат-Табарі, Ксар-ельБухарі), на початку географічних назв – з великої (Ель-Джа-діда, Ет-Тіб). Назви статей подаються за основним ім’ям (Біруні, а не аль-Біруні).
- Якщо терміном є найменування (частіше географічне), яке має дві різні форми транскрипції, то поряд з основним гаслом після коми світлим шрифтом подається друга назва, а в дужках мовою оригіналу наводяться також обидві форми.
- У назвах театрів, періодичних видань тощо всі слова, які становлять назву (крім першого і власних назв), пишуться українською мовою з малої літери (напр., Королівська опера в Стокгольмі).
Традиційні форми назви
- Найменування, що міцно увійшли в українську наукову, навчальну та художню літературу, вживаються в географічних атласах і на картах, подаються в традиційній формі. Наприклад, Париж (замість Парі), Рим (замість Рома), Гейне (замість Гайне).
- У традиційній формі лишаються й деякі власні імена (нім. Генріх замість Гайнріх, ісп. Ігнатій Лойола замість Ігнасіо Лойола тощо).
- До зарубіжних прізвищ подається один ініціал основного імені, якщо традиційним стало вживання (у поєднанні з прізвищем) саме цього імені, або ж два (подеколи – три і більше ініціалів).
- Імена французьких королів пишуться за традицією: Людовик, а не Луї, Генріх, а не Анрі тощо, але, як виняток, Луї-Філіпп.
- Якщо назва статті наводиться у фонетичній формі, але в літературі трапляється ще й інше написання, то воно також наводиться, а крім основної статті, подається ще й стаття-посилання, яка спрямовує читача до основної статті.
- У разі сталої традиції фонетична форма після назви статті не подається (наприклад, у статтях «Париж», «Рим», «Гейне»).
- Стародавні історичні власні імена передаються за усталеною в українській мові традицією.
Посилання
