Акровірш

Акрові́рш, акрости́х (грец. ἄϰροστιχίς, від ἄϰρος — крайній і στιχος — віршовий рядок) — поетичний твір, у якому початкові літери кожного рядка при читанні згори вниз, утворюють слово або фразу. З’явився в давньогрецькій і давньоримській поезії, активно культивували поети еллінізму, Відродження та барокко. Акровірш часто використовують як спосіб засвідчення імені автора чи адресата твору. В українській поезії відомий із середини 16 ст. (присвята-сентенція в латиномовній «Еклозі» Григорія Чуя, русина з Самбора), набув популярності в 17 ст. («Плач на смерть Григорія Желиборського», 1615; «Лямент» Д. Андреєвича, 1628; «Имнологія» П. Беринди, Т. Земки, 1630; «Єводія» Г. Бутовича, 1642; «Небесний Арктос» С. Яворського, 1690 та ін.). У 18 ст. традиція акровірша продовжується у творчості Р. Мироновича, М. Козачинського, О. Падальського, авторів «Богогласника» та ін. У новій українській літературі акровірші писали Л. Глібов, В. Самійленко. У літературі 20 ст. вони характерні здебільшого для сатиричної і дитячої поезії. Рідше, ніж акровірші, трапляються вірші, у яких слово чи фразу складають останні (телевірш) або середні (мезовірш) літери кожного рядка. Багато акровіршів опубліковано у книгах «Аполлонова лютня. Київські поети XVII–XVIII ст.» (1982); «Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст.» (1978), «Антологія української поезії», т. 1 (1984).

Автор ВУЕ

• В. О. Шевчук