Відмінності між версіями «Авторитаризм»
Рядок 5: | Рядок 5: | ||
== Види авторитаризму== | == Види авторитаризму== | ||
− | * військово-бюрократична диктатура (диктатура військової | + | * військово-бюрократична диктатура (диктатура військової й бюрократичної еліт, обмежене залучення громадських інтелектуалів-професіоналів до формування політичних пріоритетів — режими Г. А. Насера в Єгипті, Х. Перона в Аргентині, «чорних полковників» у Греції, С. Хусейна в Іраку, військові хунти в Бразилії, Перу); |
* корпоративний авторитаризм (співробітництво значних економічних конгломератів як противага заідеологізованості та однопартійності в політичній системі — режими Ф. Франко в Іспанії, А. Салазара в Португалії); | * корпоративний авторитаризм (співробітництво значних економічних конгломератів як противага заідеологізованості та однопартійності в політичній системі — режими Ф. Франко в Іспанії, А. Салазара в Португалії); | ||
Рядок 41: | Рядок 41: | ||
Засади і ступені авторитаризму можуть бути різними: від раціональних, виправданих ситуацією (стан війни, суспільна криза, соціальні або національні конфлікти тощо) до ірраціональних, коли авторитаризм переходить у крайню форму — тоталітаризм, деспотизм. Авторитаризм вважаться природним і виправданим в умовах зламу старих соціальних структур, у процесі переходу від традиційного стану суспільства до індустріального рівня. | Засади і ступені авторитаризму можуть бути різними: від раціональних, виправданих ситуацією (стан війни, суспільна криза, соціальні або національні конфлікти тощо) до ірраціональних, коли авторитаризм переходить у крайню форму — тоталітаризм, деспотизм. Авторитаризм вважаться природним і виправданим в умовах зламу старих соціальних структур, у процесі переходу від традиційного стану суспільства до індустріального рівня. | ||
− | Популярність авторитарних режимів у світі продиктована їх перевагами, особливо відчутними в екстремальних ситуаціях: здатністю забезпечити суспільний порядок, здійснити швидко реорганізацію суспільних структур, без зволікань прийняти управлінське рішення, сконцентрувати зусилля й ресурси на вирішенні нагальних конкретних проблем тощо. Зазначене надає авторитаризму привабливості й спонукає владні структури | + | Популярність авторитарних режимів у світі продиктована їх перевагами, особливо відчутними в екстремальних ситуаціях: здатністю забезпечити суспільний порядок, здійснити швидко реорганізацію суспільних структур, без зволікань прийняти управлінське рішення, сконцентрувати зусилля й ресурси на вирішенні нагальних конкретних проблем тощо. Зазначене надає авторитаризму привабливості й спонукає владні структури й окремі політичні сили посттоталітарних країн (зокрема України) до застосування його методів як достатньо ефективного засобу проведення (чи імітації) радикальних економічних, політичних, соціальних реформ. |
== Література == | == Література == |
Версія за 11:04, 19 вересня 2018
Авторитари́зм (фр. autoritarisme, від лат. au(c)toritas — влада, вплив) — політичний режим, який ґрунтується на необмеженій владі однієї особи або групи осіб при збереженні окремих економічних, духовних, громадянських свобод; спосіб правління з обмеженим плюралізмом; соціально-політична система, заснована на підпорядкуванні державі чи її лідерам; соціальна установка або риса особистості, що характеризується впевненістю в тому, що в суспільстві повинна існувати сувора й безумовна відданість вождю, беззаперечне підпорядкування людей авторитетам і владі. Упровадили термін у науковий вжиток для позначення певного набору соціальних характеристик, властивих як політичній культурі, так і масовій свідомості загалом, та запропонували його найповніше осмислення теоретики Франкфуртської школи неомарксизму (М. Горкгаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе, Е. Френкель-Брунсвік, Д. Левінсон, Р. Сенфорд).
Характеристика
Авторитаризму притаманні: автократизм або невелика кількість носіїв влади (диктатор, монарх, тиран, військова диктатура, олігархічна група); непідконтрольність влади народу, звужені або зведені нанівець дії принципів виборності державних органів і посадових осіб, підзвітності їх населенню; ігнорування принципу поділу влади, домінування глави держави, виконавчої влади чи військової, обмеження ролі представницьких органів (асоціацій, об’єднань, союзів тощо); рекрутування панівної еліти не за допомогою конкурентних виборів, а завдяки кооптації, призначення згори; непрозорість кадрової політики, яка призводить до появи замкнутої в собі правлячої верхівки (номенклатури, кліки тощо); монополізація влади і політики, недопущення реальної політичної опозиції й конкуренції; мотивом державної служби виступають не інтереси суспільства чи держави, а особиста відданість особі, що персоніфікує владу; відмова від тотального контролю над суспільством, існування неконтрольованих владою сфер суспільного життя (незалежних профспілок, професійних об’єднань творчої інтелігенції, молодіжних організацій тощо); невтручання держави в економіку, заохочення ринкових механізмів саморегулювання суспільного життя (заохочення прагнення людей до трудової активності, придбання власності, акцій, участі в різноманітних економічних програмах); домінування командних, адміністративних методів державного управління (безумовне виконання розпоряджень, наказів, директив), не виключено застосування терору й політичних репресій; позбавлення гарантій безпеки особи у взаєминах із владою; головною опорою авторитарних режимів є домінуючі вертикальні силові структури влади (армія, каральні органи, спецслужби); практика імітації виборів (при повній відсутності найменшої можливості приходу до влади представників опозиції); існування політичних партій, але під жорстким контролем правлячої особи або угруповання; підконтрольність ЗМІ.
Види авторитаризму
- військово-бюрократична диктатура (диктатура військової й бюрократичної еліт, обмежене залучення громадських інтелектуалів-професіоналів до формування політичних пріоритетів — режими Г. А. Насера в Єгипті, Х. Перона в Аргентині, «чорних полковників» у Греції, С. Хусейна в Іраку, військові хунти в Бразилії, Перу);
- корпоративний авторитаризм (співробітництво значних економічних конгломератів як противага заідеологізованості та однопартійності в політичній системі — режими Ф. Франко в Іспанії, А. Салазара в Португалії);
- дототалітарний авторитаризм (перехідний режим від демократії до тоталітаризму, за якого соціальна група, що представляє тоталітарну утопію, ще не утвердила свою владу, але поступово обмежує діяльність груп інтересів громадянського суспільства й церкви — Німеччина напередодні приходу до влади А. Гітлера та у перші роки його правління);
- постколоніальний авторитаризм (мобілізаційний режим, властивий колишнім колоніям на шляху до незалежності, намагання демократизувати суспільство супроводжується обмеженням політичного плюралізму в умовах нестабільного економічного розвитку);
- етнічна (расистська) квазідемократія (повна мобілізація влади етнічною чи національною меншістю з обмеженням громадянських прав представників інших національностей — ПАР);
- традиційні режими (закриті режими спадково-родового та династичного правління, з монолітною структурою політичної еліти — сучасні абсолютні монархії — держави Перської затоки, Непал; дуалістичні монархії — Марокко, Йорданія, Кувейт);
- егалітарно-авторитарні режими (закриті режими з монолітною структурою й руйнуванням інституту приватної власності — РФ, Білорусь, Алжир, Бірма, Гвінея, Мозамбік, Танзанія, В’єтнам, Китай, Куба, Венесуела);
- авторитарно-інегалітарні режими (режим із диференційованою структурою еліти, яка вступає в контакт з економічно привілейованими групами приватних інтересів, через закритість режиму населення залишається бідним і безправним — фашистські й нацистські режими);
- змагальні олігархії (режими з пасивною соціальною базою, але відкритістю до участі в політиці різних представників великого капіталу — деякі країни Латинської Америки);
- традиційні авторитарні режими олігархічного типу — Гватемала, Куба до 1959, Нікарагуа до 1979;
- гегемоністський авторитаризм нової олігархії — Камерун, Туніс, Філіппіни при Ф. Маркосі (1972–1985);
- теократичні режими (політична влада сконцентрована в руках духовних осіб — Судан, Кувейт, Катар, Саудівська Аравія, Іран після 1979);
- неототалітарні режими — владу контролює одна партія, інші партії або не існують, або мають декоративний характер (режими інституційно-революційної партії в Мексиці, БААС у Сирії, в КНДР);
- персональна тиранія (влада належить диктатору й спирається на розгалужений поліцейський апарат) — персональна тиранія Барре в Сомалі (1969–1991), Дювальє в Гаїті (1957–1986), Аміна в Уганді (1971–1979), Сомоси в Нікарагуа (1936–1979).
Різновидом персональної тиранії є султанізм — крайня форма патримоніального родового, спадкового правління за відсутності опозиції, політичного плюралізму та пасивної участі населення в політиці.
За авторитаризму відбувається формалізація й вихолощення справжнього організаційного та регулятивного сенсу політичних процедур та інститутів, що пов’язують державу й суспільство. За авторитаризму політична доцільність завжди бере гору над правом і законністю.
Авторитаризм як форма політичної влади часто поєднується з автократією і диктатурою (форма здійснення влади). Авторитаризм займає проміжне місце між демократією й тоталітаризмом: за диктаторською природою влади, необмеженою законами і демократизмом, він близький до тоталітарного режиму; збереженням автономності окремих суспільних сфер, особливо приватного життя, авторитаризм близький до демократії. авторитаризм розглядають як «компроміс» між тоталітаризмом і демократією, він є перехідним як від тоталітаризму до демократії, так і навпаки.
Засади і ступені авторитаризму можуть бути різними: від раціональних, виправданих ситуацією (стан війни, суспільна криза, соціальні або національні конфлікти тощо) до ірраціональних, коли авторитаризм переходить у крайню форму — тоталітаризм, деспотизм. Авторитаризм вважаться природним і виправданим в умовах зламу старих соціальних структур, у процесі переходу від традиційного стану суспільства до індустріального рівня.
Популярність авторитарних режимів у світі продиктована їх перевагами, особливо відчутними в екстремальних ситуаціях: здатністю забезпечити суспільний порядок, здійснити швидко реорганізацію суспільних структур, без зволікань прийняти управлінське рішення, сконцентрувати зусилля й ресурси на вирішенні нагальних конкретних проблем тощо. Зазначене надає авторитаризму привабливості й спонукає владні структури й окремі політичні сили посттоталітарних країн (зокрема України) до застосування його методів як достатньо ефективного засобу проведення (чи імітації) радикальних економічних, політичних, соціальних реформ.
Література
- Цыганков А. П. Современные политические режимы: структура, типология, динамика. Москва, 1995.
- Хорос В. Г., Мирский Г. И., Майданик К. Л. и др. Авторитаризм и демократия в развивающихся странах / Отв. ред. В. Г. Хорос. Москва, 1996.
- Ткаченко В. А. Феномен Фухимори: авторитаризм versus демократия. Москва, 2002.
- Шарп Д. От диктатуры к демократии: стратегия и тактика освобождения. Москва, 2005.
- Фукуяма Ф. Сильное государство: Управление и мировой порядок в XXI веке. Москва, 2006.
- Модернизация, авторитаризм и демократия. Сборник материалов конференции (ИМЭМО РАН, 29 марта 2010 г.) / Отв. ред. Н. В. Загладин, В. И. Катагарова. Москва, 2010.