Акварель

Акварель. Оголена. Художник Микола Глущенко

Акварель. Ханга-Баба. Художник Тарас Шевченко, 1851—1857

Акварельні фарби

Акваре́ль (італ. acquerello, від лат. aqua — вода) — барвники, що розчиняються водою і призначені для акварельного живопису, «водяні фарби». Для акварелі характерні тонко тертий пігмент і великий відсоток клейких речовин (здебільшого рослинний клей з домішкою меду, цукру, гліцерину). Існує тверда, напівм’яка та м’яка акварель.

Характеристика акварелі

Аквареллю називають також живопис акварельними фарбами переважно на папері, іноді на шовку, слоновій кістці тощо. Часом до акварелі додають білила, що робить її непрозорою, корпусною і наближає за властивостями до гуаші. Акварель відома з найдавніших часів. Нею оздоблювали папіруси у Стародавньому Єгипті, у суміші з гуашшю використовували давньогрецькі майстри вазопису. Акварельні правила за техніку для ілюстраторів середньовічних рукописних книг. Саме від червоної акварельної фарби «мініум» походить назва таких творів — мініатюра. Широко використовувалася акварель у Китаї та Японії. У візантійському мистецтві аквареллю оздоблювали церковні книги. В 15–17 ст. акварель брали переважно для розфарбовування гравюр, архітектурних креслеників, ескізів картин та фресок. Важливою властивістю акварелі є прозорість і м’якість тонкого фарбового шару, крізь який просвічує колір основи. Техніка акварелі вимагає роботи алла прима, що не дає можливості суттєво доробляти і переробляти деталі. В акварелі поєднуються властивості живопису (багатство тону, побудова форми і простору кольором) і графіки (активна роль паперу в створенні зображення). Специфічними прийомами акварелі є розмиви й затьоки, які забезпечують ефект рухливості й живої трепетності зображення. Акварель буває і монохромною: сепія, бістр, «чорна акварель», туш. Виконується круглими м’якими пензлями, іноді пером або олівцем.

Акварель в Західному живописі

Самостійні акварельні роботи з’являються в кінці 15 ст. у німецького художника А. Дюрера. Широко застосовується акварель в пейзажному живописі з другої половини 18 ст., особливо в Англії, де 1805 виникло «Товариство живописців-акварелістів». Майстрами акварелі були П. Сендбі, Дж. Р. Козенс, Т. Гертін, С. Котмен, які малювали по зволоженому паперу. Тоді ж акварель поширюється у Франції (Ж. О. Фрагонар, Ю. Робер). В Італії виникла манера густого багатошарового живопису на сухому папері, якому властиві різкі контрасти світла й тіні, кольору й білого паперу. В 19 ст. у техніці акварелі працювали Е. Делакруа, О. Дом’є, П. Гаварні у Франції, А. Менцель — в Німеччині, дальшого розвою набуває англійська школа акварелі (Р. Бонінгтон, В. Тернер). Пізніше до акварелі звертались представники неоімпресіонізму (П. Сіньяк), експресіонізму (А. Матісс). У Росії акварель набуває самостійного характеру в портретних мініатюрах (на слоновій кістці, фарфорі або перламутрі), панорамно-топографічних ландшафтах, міських і паркових пейзажах (М. Іванов, Ф. Алексєєв та ін.). Долаючи умовності мініатюрного живопису 18 ст., високої майстерності чистого акварельного живопису досяг П. Соколов, портретні роботи якого відзначалися багатством ефектів гри світла й тіні, матеріальністю відтворення людського обличчя, коштовних тканин, полірованих меблів тощо. Віртуозно володіли технікою акварелі брати О. та К. Брюллови, О. Іванов. Виражальні можливості акварелі використовували І. Рєпін, В. Суриков, Л. Лагоріо, М. Клодт, В. Сєров, художники «Мира искусств». Акварельна техніка М. Врубеля почасти нагадує мозаїчний набір. У акварелях М. Волошина відчутні дух і мова японської гравюри.

Акварель в українському образотворчому мистецтві

В Україні акварель застосовували для розфарбовування «перспективних видів», гравюр, панорамно-топографічних краєвидів. Наприкінці 18 — на початку 19 ст. поширюються пейзажі із зображенням старовини, залишків романтичних руїн. Особливе зацікавлення викликали нові південні міста, а також Київ з його численними пам’ятками історії й культури. Панорамні узагальнені акварельні пейзажі України створив В. Тропінін («Вид на садибу Моркових», «Вид на церкву і село Кукавку», «Село Нижня Алчадаївка»). Органічне поєднання архітектурного і пейзажного мотивів властиве акварельним пейзажам О. Кунавіна, який на початку 19 ст. створив багато панорамних видів міст і сіл Чернігівщини, Полтавщини, Київщини. Працюючи безпосередньо з натури і додержуючись традиційного панорамного трактування, він застосовує трипланову побудову простору, виявляє посилену увагу до деталей («Вид з Миргорода на річку Хорол», «Вид Чернігова», «Вид села Кибинці», «Вид Лялича — маєтку графа П. В. Завадовського», «Село Вишеньки»). Протягом усього свого мистецького життя до акварелі звертався Т. Шевченко. В осягненні цієї техніки він спирався на творчість П. Соколова і особливо К. Брюллова, якого не раз копіював, пройшов шлях від розфарбовування малюнка в ранніх роботах до впевненого і вільного використання пластичних властивостей акварелі (портрети 1837–1838).

Т. Шевченко підніс український акварельний живопис до рівня світових здобутків. Під його впливом до техніки акварелі і мотивів Києва звернувся М. Сажин, який залишив численні краєвиди та пам’ятні місця давньої столиці («Видубицький монастир у Києві», «Щекавиця — місце, де похований князь Олег», «Київ. Андріївська церква з західної сторони», «Золоті ворота»).

Багато акварельних замальовок Києва зробив архітектор Ф. Солнцев. До акварелі зрідка зверталися І. Сошенко («Битва Александра Македонського з Дарієм»), К. Павлов («Портрет Є. Ярової»), І. Соколов («Дві селянські дівчини»), Л. Жемчужников («Химка-забиячиха»). Ті самі ідейно-змістові завдання, що й в олійному живописі, в техніці акварелі успішно реалізовували К. Трутовський («В місячну ніч», «Рекрутський набір», «Загравання»), С. Васильківський («Село», «Захід сонця», «Руїни в Суботові»), Г. Ладиженський («Пейзаж», «Вівці на водопої», «Берег моря», «Мобілізація»). Витонченої краси досяг у своїх невеличких пейзажах Вільє де Ліль Адан. Як теоретик і майстер реалістичного акварельного живопису виступав архітектор В. Фельдман, демонструючи багатство колориту, чистоту й прозорість тонів. На початку 20 ст. акварель нерідко поєднують із графітним олівцем (Г. Дядченко), тушшю (М. Яровий), гуашшю (П. Нілус). Для створення ескізів та ілюстрацій до акварелі звертався Г. Нарбут, поєднуючи її з тушшю (ілюстрації до «Єгорія Хороброго», казок Г. К. Андерсена). Широким діапазоном засобів і прийомів акварельного живопису володіла О. Кульчицька, працюючи над жанровими композиціями, пейзажами, портретами, в яких правдиво відобразила життя селян. Наукову цінність мали акварелі художниці, де відтворено понад 200 пам’яток давньої архітектури Західної України.

Різноманітність жанрів, манер і технічних прийомів властиві акварелі радянських художників. Акварелі 1920–1930-х — це, як правило, довершені твори, написані в строгих традиціях станковізму. Вони свідчать про пошуки нових тем, образів і художніх вирішень. Це акварельні серії О. Шовкуненка («Одеський суднобудівний завод»; «Дніпробуд»), які започаткували жанр індустріального пейзажу в українському мистецтві. Серію (40 аркушів) акварельних портретів написав наприкінці 1920-х А. Петрицький. Художник за допомогою пластичних засобів акварелі зумів створити глибоко психологічні і емоційно виразні образи діячів української культури. Ліричні пейзажі й натюрморти виконав Г. Світлицький. Мистецтво акварелі дедалі активніше виражає світосприйняття й емоційний стан митця. К. Богаєвський працює над пейзажами Східного Криму, надаючи кожному з мотивів риси героїко-епічного стилю. Акварельні пейзажі К. Трохименка позначені глибиною узагальнень, роздумів про бачене. С. Григор’єв створив жанрові композиції, пройняті гострими спостереженнями, точністю життєвих реалій. Історико-художнє значення мають акварелі художників-фронтовиків (Г. Меліхов, М. Базилєв, М. Родін), яким властиве поєднання точної документальності з безпосередністю враження від баченого й пережитого. Класичні за своєю завершеністю акварелі В. Касіяна (цикли «Самаркандські пейзажі» і «Люди Самарканда»). Значного поширення набула акварель у повоєнні часи, особливо від 1960-х. Ліричні акварельні пейзажі і натюрморти М. Глущенка характеризуються артистичною легкістю і невимушеністю, хвилюючим контрастом кольорових вирішень. Правдивим документом, що образно відтворює спорудження металургійного Придніпров’я, є акварелі Г. Чернявського. Свої враження від подорожі республіками колишнього СРСР відтворив О. Губарєв. З великою силою експресії втілює Я. Басов морські мотиви. Жанрові композиції В. Голованова, поетичні пейзажі Г. Гавриленка і О. Фіщенка, позначені рисами монументальності композиції М. Бережного, Г. Вербицького, вишукані за кольоровими сполученнями натюрморти С. Луньова та інших демонструють різноманітність пошуків і високий рівень українських митців, які працюють в акварелі. Красу карпатських краєвидів, життя сучасників, поетичність народних легенд, весільних та інших обрядів яскраво відображають акварелі художників Закарпаття — А. Ерделі і Й. Бокшая, їхніх учнів та послідовників — А. Коцки, Ф. Манайла, Е. Контратовича та ін. Актуальність думки, емоційна широта й різноманітність жанрів, тематична серійність і лірична щирість притаманні акварельним роботам Н. Лопухової, О. Артамонова, О. Попова, А. Пономаренка, М. Максименка, С. Адамовича, Г. Польового, Г. Петрова, О. Міщенка, М. Отковича, В. та Т. Купцових та ін.

Література

1. Киплик Д. И. Техника живописи. Москва, Ленинград, 1950.
2. Фармаковский М. В. Акварель, её техника, реставрация и консервация. Ленинград, 1950.
3. Паламарчук Г. П. Автопортрети Т. Г. Шевченка. Київ, 1963.
4. Сучасна українська акварель: Альбом. Київ, 1978.
5. Соловйов О. Республіканська виставка акварелі // Образотворче мистецтво. 1982. № 2.

Автор ВУЕ

• В. А. Афанасьєв