Відмінності між версіями «Акцентологія»
| Рядок 16: | Рядок 16: | ||
{{Без категорій}} | {{Без категорій}} | ||
| + | [[Категорія:Цивілізація]] | ||
[[Категорія:Поняття]] | [[Категорія:Поняття]] | ||
[[Категорія:е-ВУЕ]] | [[Категорія:е-ВУЕ]] | ||
[[Категорія:ВУЕ]] | [[Категорія:ВУЕ]] | ||
[[Категорія:Філологічні науки]] | [[Категорія:Філологічні науки]] | ||
Версія за 10:32, 29 травня 2018
Акцентоло́гія (від лат. accentus — наголос і грец. λόγος — слово, вчення) — галузь фонетики, що вивчає просод. засоби мови, зокрема, систему наголосу, залежність її від ознак фонологічних та морфологічних підсистем, історичні закономірності системи наголосу, її функціональні властивості. Головними завданнями акцентології є встановлення типів наголосу за різними параметрами, співвідношення просод. характеристик наголошених і ненаголошених складів, типу просод. контуру слів; дослідження залежності наголосу від типу морфем і морфологічних класів, словозміни (акцентних парадигм) і словотворення. Акцентологію вважають одним із розділів просодеміки поряд із тонологією, яка вивчає специфіку тону мовлення. Типами акцентології є описова, діахронічна (історична) і контрастивна. Перші дослідження наголосу й тону (свари) є ще в давньоіндійських граматиках (8–6 ст. до н. е.). Термін акцентологія увів російський лінгвіст Р. Брандт (книга «Нарис слов’янської акцентології» («Начертание славянской акцентологии»); 1880]. Перші фундаментальні акцентуаційні дослідження на матеріалі різних мов здійснено в 19 ст. (О. Востоков, О. Потебня, Ф. де Соссюр, І. Бодуен де Куртене, А. Мейє та ін.).
Література
- Liberman A. Germanic Accentology. Minneapolis, 1982.
- Скляренко В. Г. Нариси з історичної акцентології української мови. Київ, 1983.
- Дыбо В. А. и др. Основы славянской акцентологии. Москва, 1990.
- Скляренко В. Г. Праслов’янська акцентологія. Київ, 1998.
Автор ВУЕ
 | Ця сторінка недостатньо або зовсім не категоризована чи категорії, що є на сторінці, не існують. |
