Традиційне українське весілля

Традиці́йне украї́нське весі́лля — сукупність звичаїв, обрядів, супровідної пісенності, в яких відображено прадавні світоглядні реалії, морально-етичні настанови і норми звичаєвого права українців, а їхнє послідовне виконання має на меті обрядове освячення шлюбу та магічне забезпечення родинного і господарського добробуту новоствореної сім’ї.

Етимологія

Назва «весілля» ілюструє архаїчність явища: терміни з коренем «vessel-» на позначення весільного обряду притаманні багатьом слов’янським народам (польськ. wesele; чеськ. vesele, veselka, veseli, veselost; словацьк. veselie, vesel’e; білорус. вяселле, пір вясëлы; рос. веселье, весельство).

Історична довідка

Весільні обряди (принаймні окремі їхні форми) належать до найдавніших звичаєвих явищ. У літописах згадуються звичаї древлян «умикати дівчат біля води», полян приводити молоду до молодого ввечері, а наступного дня приносити її родині викуп за неї тощо. У скарзі ченця Якова Чорноризця (2 пол. 11 ст.) митрополиту Івану ІІ зазначаться, що прості люди не вінчаються (див. Вінчання), а здійснюють пошлюблення за допомогою хлюпання водою (11 ст.). Згідно з «правилом» митрополита Кирила ІІ заборонялося водити наречених до води (кін. 13 ст.). Опосередковано про давність весільних звичаїв свідчить варіативність викупу нареченої: у різних місцевостях України можуть здійснювати до церковного вінчання, після нього чи кілька разів упродовж весільного дня. Така обрядова строкатість зумовлена тим, що церковне вінчання, увійшовши до весільного обряду (який уже мав чітко сформовану структуру), до певної міри порушило його звичаєву логіку.

За народними переконаннями, дотримання низки весільних звичаїв уможливлювало подальше подружнє життя. Ннавіть а початку 20 ст. в Україні відомі випадки, коли після церковного вінчання молодята розходилися по домівках батьків, де жили нарізно аж до часу весілля.

Структура традиційних весільних обрядів

Узвичаєно весільну обрядовість поділяють на передвесільну, весільну та післявесільну.

Передвесільні обряди

До передвесільного циклу належать обрядодії, які засвідчують згоду молодих і їхніх родичів на шлюб:

• розвідини («вивідки», «вивідини», «визнавки», «допити», «запити», «презнанки», «розвідки»);
• сватання («брання рушників», «дання рушників», «зальоти», «згодини», «змовини», «могорич», «освідчини», «рушники», «свальбини», «сватанки», «сватаннє», «слово», «старости»);
• оглядини («виглядини», «досватання», «згода», «злагода», «обзорини», «печеглядини», «п’єц важити», «розглядини», «слово»);
• заручини («змовини», «на свати», «пити слово», «полюбини», «руковини», «рушники», «рушникове», «сватання», «сватанки», «словини», «слово», «хустки»).

Під час розвідин представники родини молодого намагались вивідати настрої батьків молодої і перспективи майбутньої згоди на шлюб. На зламі 19–20 ст. на цьому етапі весільної звичаєвості родичів молодої почали просто попереджати про прихід сватів.

Сватання здійснювалося задля отримання згоди на одруження й обговорення посагу нареченої. Для цього до оселі молодої навідувалися кілька шанованих чоловіків, котрі вміли вправно провадити розмови («говоруни», «посланці», «сватальники», «сватачі», «свати», «старости»), а з кінця 19 ст. — ще й молодий. Тримаючи в руках хліб і пляшку горілки, вони алегорично оповідали про мисливців чи купців, які прийшли за слідом «куниці», «олениці», «перепілки», «пряхи», «телички», «ягнички» тощо. Після традиційного відмовчування і колупання печі дівчина, погоджуючись на шлюб, подавала рушники, тобто перев’язувала ними старостів, а молодого — хусткою. Про згоду також свідчило подавання хліба, води чи солодких яблук сватам, скріплення згоди чаркою, частування старостів. Натомість за відмову правили небажання подати сватам чи прийняти з їхніх рук келих, повернення хліба, подання кислих, зелених яблук, макогона (дерев’яний стрижень із потовщеним заокругленим кінцем, яким розтирають у макітрі мак, пшоно тощо), гарбуза, що закріпилось у фразеологізмах «облизати макогона», «дати макогона», «піднести гарбуза», «гарбуз прикотити», «вчепити кабака», «потягти ковша». Сватати дівчину йшли зазвичай увечері, на що вказує звичай сватів «будити» задля цього господарів (Волинь). Чинили так, аби про можливу відмову не довідались односельці.

Оглядини — етап висватування дівчини, на яких найчастіше батьки нареченого демонстрували свій добробут. У цей час могли домовлятися про розмір віна (подарунок під час укладення шлюбу, плата за наречену), якщо цього не зробили на сватанні. На початку 20 ст. звичай оглядин майже затратився або ж відбувався у той самий день, що й сватання, і фактично був гостиною в оселі молодого без демонстрування господарства.

Метою заручин було остаточно закріпити згоду на шлюб і повідомити про це громаді. На заручини зчаста запрошували дружок, родичів і сусідів, наймали музик, влаштовували танці (зокрема й ритуальні танці батьків). Ключовими обрядодіями заручин були перший посад молодих, батьківське благословення, обмін подарунками, а також з’єднання рук молодят (зв’язування рук наречених і родичів рушником, перебивання рук хлібом), внаслідок яких сватання визнавалося доконаним і подальше розірвання заручин зобов’язувало винну сторону відшкодувати іншій матеріальні та моральні збитки. На початку 20 ст. заручини стали складником сватання або ж відбувалися з ним в один день.

Після сватання молодята чи їхні батьки просили священника виголосити у церкві оповіді («оповіди», «заповіди», «заповіді», «заповідь»). Упродовж трьох недільних богослужінь панотець привселюдно повідомляв громаду про намір молодих побратися, про їхнє походження і просив зголоситися тих, кому відомо про перешкоди, що могли стати на заваді такому шлюбу.

Власне весільний цикл зазвичай означують від запрошення гостей на весілля і для приготування весільних атрибутів («запросини», «просіння»). Найчастіше молода з дружками і молодий з дружбами особисто запрошували гостей напередодні весілля (іноді це могло відбуватися під час весілля, за кілька днів або за 2–3 тижні до нього, якщо родичі жили в інших селах). Звичай побутує досі, хоча впродовж 20–21 ст. його поступово витісняє звичай роздавати (розсилати) друковані запрошення.

Після запрошення гостей (іноді у цей самий час) в оселях молодого і молодої випікали коровай та інше весільне печиво. Для цього запрошували коровайниць (обов’язково парну кількість) — жінок, які перебували в першому шлюбі і мали дітей. Іноді коровай могли випікати в одній з осель, частіше в молодого. Тоді зазвичай це робили представники обох родин, а коровай опісля відносили до молодої.

У цей час також відбувалося плетення вінків із барвінку — «вінкоплетини» (див. Барвінковий обряд). Їх також могли плести в кожній весільній оселі окремо, лише у молодої або ж навзаєм, тобто в оселі молодої виплітали вінок молодому і навпаки. Разом із вінками могли виготовляти інші прикраси: барвінкові вінки, на які в церкві клали хустку; на калачі для благословення; для прикрашання оселі й арки, яку встановлювали на воротях, тощо. Окрім цього, узвичаєно квітчали коровай і прикрашали весільне деревце («вільце», «гільце», «дівування», «йолка», «йолце», «райське дерево», «різка», «розшишка», «сосонка», «теремка», «теренце», «тривольцеве галуззя», «шишка»). У такий спосіб відбувався дівич-вечір («вечорина», «вечоринки», «вечорниці», «виграванці», «вечеря», «вінки», «вінкобрани», «вінкоплетини», «головиця», «гуски», «деревце», дівичник», «дівишник», «дивий вечір», «дивит-вечір», «дружбини», «друщини», «заводини», «заграванки», «заручини», «збірня», «молодечий вечір», «на добраніч», «пироги», «підвесілок», «піроги», «подружбини», «розколіпини», «розплітки», «селемени», «чоботоносини»), на якому молоді прощалися з дівочою і парубочою громадами, а також здійснювалися посад і перепій молодих, розплітання коси молодій, обмін подарунками між молодятами, благословення молодої пари батьками і присутніми.

Весільні обряди

Найозмаїтішим був весільний день. Молоду («княгиню») до шлюбу зодягали («віріджяли», «віріжяли», «збирали», «прирінджували») у традиційне вбрання, яке опісля зберігали все життя. Ще у перші десятиліття 20 ст. молоді після вінчання нарізно поверталися до своїх осель, де відбувалися гостини кожної родини окремо. Молодий («князь») за участю родичів формував весільний поїзд, з яким вирушав по молоду. Дорогою весільний кортеж молодого перепиняли, вимагаючи викуп (іноді тричі). Задля цього влаштовували заставу («ворітне», «ворітну», «залогу», «перейму»). Викупивши молоду у хлопців з вулиці, дружок і родичів (зазвичай брата), молодий отримував право сісти біля неї. Під час посаду молодих наречену покривали хусткою чи іншим жіночим головним убором (наміткою, очіпком тощо) на знак переходу до стану заміжньої жінки. Іноді це могли робити двічі (в оселях молодої і молодого) або ж лише після приїзду до молодого. Відтак узвичаєно ділили коровай і пригощали весільних гостей.

Відбувалося обдаровування молодої — «витані», «завитання», «перепій», «перепійщина», «повнеця», «повниця», «почесне», «пропій», «честованє», «честування», «чістованє» тощо. Після цього молоду виряджали до молодого, де з обереговою метою переводили через вогонь, зустрічали у вивернутому кожусі, заводили до хати за пояс тощо.

До обрядових обов’язків свашок («закосянок», «приданок»), які супроводжували молоду, належало постелити шлюбну постіль у коморі. Вислідом ключового весільного дня було перевдягання молодої, виведення її до гостей і демонстрування незайманості.

Завершувався власне весільний цикл частуванням роду молодої («перезва», «пропій», «придани»).

Післявесільні обряди

До післявесільного циклу залічують обрядодії, пов’язані з приєднанням невістки до сім’ї чоловіка («митвини», «биття каші», які мали на меті перевірити вміння молодої вести господарство і з її допомогою сприяти добробуту і родючості всього живого), а також звичаєві чинності, покликані скріпити родичання двох сімей і вшанувати батьків («відгостини», «відгризини», «від’їдини», «гостини», «гості», «дякування», «запивають калач», «колачина», «пересовини», «перожини», «повесільне», «покалачини», «розхідний борщ», «свашини», «сміїни», «смініни», «хлібини», «честь»).

Регіональні особливості

Громада кожного населеного пункту витворитласамобутній зразок весільного ритуалу, який різниться від весільної церемонії сусідньої місцевості. Деякі самобутні весільні традиції претендують на внесення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України: завивання молодої у с. Ко́рничі, вбирання деревця у с. Ра́ківчику, шиття вінка молодій у с. Воскресинцях (усі — Коломийського району Івано-Франківської області).

Сучасне українське весілля

Серед весільних звичаїв сучасних українців спостерігається дотримання окремих традиційних обрядовій (навіть в умовах війни): ступання молодят на рушник, зв’язування рушником рук наречених, обмін перснями, знімання фати (вельона) тощо).

Література

Весілля : у 2 кн. / Упоряд. М .М. Шубравська. Київ : Наукова думка, 1970. Здоровега Н. І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні. Київ : Наукова думка, 1974. 160 с. Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. Київ : Наукова думка, 1988. 190 с. Лозинський Й. І. Українське весілля / Упоряд. Р. Ф. Кирчіва. Київ : Наукова думка, 1992. 176 с. Пастух Н. Українське весілля ХХ століття: вплив обрядових змін на пісенну символіку // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. 2006. Вип. 37. С. 190–206. Традиційне весілля українців: унікальні записи кінця ХІХ — 20–40-х років ХХ ст. / Упоряд. В. Борисенко. Київ : Стилос, 2012. 192 с. Горошко-Погорецька Л., Коростіль О., Погорілко А. Весільний порадник. Звичаї та обряди. Львів : Свічадо, 2017. 124 с.