Австрославізм
Австрославі́зм — ідейно-політична й громадська течія, в основу якої було покладено програму перебудови Австрійської (з 1867 — Австро-Угорської) імперії на федеративних засадах для забезпечення рівних прав слов’янських народів і здобуття автономії в складі монархії Габсбургів. Водночас прибічники австрославізму відмежовувалися від ідеології й політики сепаратизму, панславізму та русофільства.
Історична довідка
Вперше засади австрославізму сформульовані 1846 чеським політичним діячем і письменником К. Гавлічеком-Боровським на сторінках редагованої ним газети «Празькі новини» (стаття «Слов’янин та чех»). Під час «Весни народів» 1848–1849 з розгорнутим викладом ідей австрославізму виступив глава чеського ліберального табору — історик Ф. Палацький («Лист до Франкфурта» (відкритий лист до ради підготовчого комітету загальнонімецького парламенту, 1848), «Промови в конституційному комітеті Кромержизького парламенту» (1848–1849)).
На Слов’янському конгресі в Празі (2–12.06.1848) ідеї австрославізму покладені в основу документів — «Звернення до слов’янських народів Австрії» та «Маніфесту до європейських народів»; тоді ж голова польсько-русинської секції конгресу філософ К. Лібельт запропонував проведення надалі щорічних слов’янських з’їздів і створення комітету заради розв’язання питань, спільних для всіх слов’ян імперії. Більшість із 363 делегатів Празького конгресу висловилася за звернення до імператора Фердинанда І з вимогою забезпечити рівні права для слов’янських народів монархії й створити національні автономії з власними сеймами, національною гвардією й освітою.
Південнослов’янська секція (серби, словенці й хорвати) вимагала включення Нижньої (Словенської) Штирії до Іллірійського королівства й створення Об’єднаної (Великої) Словенії в складі імперії. Перша політична організація західних українців — львівська Головна Руська Рада в маніфесті від 10.05.1848 підтримала всі права недержавних народів Австрійської імперії й тим самим приєдналася до австрославізму, але вимагала поділити Галичину на українську й польську частини та об’єднати в одну провінцію всі українські землі держави — Східну Галичину, Буковину й Закарпаття. 16.05.1848 вона відрядила на Слов’янський конгрес своїх делегатів (І. Борисикевича, Г. Гинилевича і О. Заклинського), що взяли участь у переговорах польсько-української комісії, створеної з ініціативи Ф. Палацького та російського революціонера-анархіста М. Бакуніна й очоленої лідером полонофільського Руського собору князем Л. Сапєгою.
1 червня комісія досягла угоди про політичну, культурно-національну й мовну рівноправність галицьких українців з поляками, але ухвалена більшістю комісії вимога поділу Галичини на східну і західну була під тиском поляків змінена (її остаточно мали вирішити Крайовий сейм і Державна Рада імперії). Жоден з обговорених проектів не був остаточно й офіційно схвалений Празьким конгресом. З початком повстання у Празі наради делегатів були припинені.
Австрославізм виник як реакція на рішення першого загальнонімецького парламенту — Франкфуртських національних зборів про державне об’єднання всіх учасників Німецького Союзу, включно з Австрією, Чехією й Словенією, а також на антислов’янські випади німецьких депутатів. Небезпека створення «Великої Німеччини» загрожувала слов’янським народам імперії Габсбургів підневільним статусом політично й національно безправних меншин, що мали бути асимільовані. За таких обставин окремі діячі австрославізму (передусім «старочехи» Ф. Палацький і Ф. Рігер), спираючись на етнодемографічні підрахунки, стверджували, що політична роль і місце слов’янських народів в імперії Габсбургів абсолютно не відповідають кількості слов’янського населення, його внеску в добробут і прогрес держави. Але водночас вони не бачили у своїх народів сил і можливостей для конфронтації з імперським урядом та панівною династією, що стали на шлях етносепаратизму.
Перетворення 1867 Австрії на дуалістичну (австро-угорську) монархію та укладення наступного року відповідної хорватсько-угорської угоди, що визначила автономний статус Королівства Хорватії й Славонії у складі Транслейтанії (земель угорської корони), зруйнували надії на впровадження нового федерального поділу імперії на національних засадах. Усередині Королівства Угорського здійснювалася жорстка мадяризація задля створення унітарної мадярської національної держави за допомогою асиміляції слов’янського (сербського, словацького і українського) та румунського населення.
До розпаду Австро-Угорщини внаслідок поразки в Першій світовій війні представники австрославізму, що зблизилися в національному питанні з діячами австромарксизму, намагалися переконати імператора Франца Йосифа І й імперський уряд у доцільності трансформування дуалістичної монархії в тріалістичну, де третім складником мали стати слов’янські народи.
Ідеї австрославізму в Україні
Серед чільних діячів українського відродження в Російській імперії також були прибічники політичної програми австрославізму, зокрема організатор Київської громади й фундатор «київської школи» істориків В. Антонович віддавав перевагу можливості об’єднання всіх українських земель в імперії Габсбургів і підтримував ті заходи, що могли наблизити досягнення цієї мети (проголошення 1890 «нової ери» в українсько-польських відносинах у Галичині, організація 1894 переїзду М. Грушевського до Львова й створення там наукового осередку та ін.).
До позицій австрославізму тяжіли народовці Галичини й Буковини, що 1899 заснували Українську національну-демократичну партію, яка зайняла домінувальне становище в українському житті імперії. Програмі австрославізму сприяли як імперська лояльність провідних діячів слов’янських рухів Австро-Угорщини, що добре усвідомлювали значні вигоди перебування в складі ліберальної конституційної монархії, так і негативний приклад національної політики Російської імперії, що зумовлював неприйняття російської версії панславізму. Проте результативність проектів австрославістів виявилася вкрай низькою, оскільки вони слугували досягненню істотно різних національних інтересів, а імперська влада негативно сприймала ініціативи федералізації Австро-Угорщини й вирішення національні проблеми.
Література
- Kořalka J. Tschechen im Habsburgerreich und in Europa 1815–1914. Sozialgeschichtliche. Zusammenhänge der neuzeitlichen Nationsbildung un der Nationalitätenfrage in den böhmischen Ländern. Wien : Verlag für Geschichte und Politik ; München : Oldenbourg, 1991. 324 p.
- Moritsch Hrg. Von A. Der Austroslavismus. Wien ; Köln ; Weimar : Böhlau, 1996. 304 p.
- Попик С. Д. Українці в Австрії. 1914–1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни. Київ ; Чернівці : Золоті литаври, 1999. 236 с.
- Виноградов В. Н. и др. Европейские революции 1848 года: «Принцип национальности» в политике и идеологии. Москва : Индрик, 2001. 455 с.
- Kohler G. B., Grübel R., Hahn H. H. Habsburg und die Slavia. Frankfurt am Main : Peter Lang, 2008. 389 p.
- Романенко С. А. Национальные движения южных славян Австро-Венгрии 1890-1918 гг. Москва, 2013. 1238 с.
