Автономія національно-персональна
Автоно́мія націона́льно-персона́льна — форма врахування і реалізації в етнонаціональній політиці прав та інтересів нечисленних народів і національних меншин на основі поєднання інтересів особи, нації та держави. Різновид національно-культурної автономії.
Теоретичне обґрунтування концепції національно-персональної автономії здійснили у своїх працях австрійські соціал-демократи О. Бауер та К. Реннер. Її суть полягає в тому, що джерелом і носіями національних прав мають бути не території, а персонально представники конкретної нації, що компактно проживають на певній території. У межах національно-персональної автономії передбачалося складання на основі добровільних персональних заяв повнолітніх громадян певної національності так званого кадастру (перепису), який мав стати юридичною підставою для створення відповідних національних союзів.
Маючи статус колективної юридичної особи, національні союзи повинні були дбати про задоволення національно-культурних, мовних і релігійних потреб своєї нації. Наприкінці 19 — початку 20 ст. ідеї національно-персональної автономії були поширені в Австро-Угорській та Російській імперіях.
Спробу реалізувати на практиці національно-персональну автономію здійснила Центральна Рада: 22.01.1918 прийняла «Закон про національно-персональну автономію». Згідно з ним кожна нація в межах Української Народної Республіки (УНР) мала право на національно-персональну автономію. Її представники могли створювати власні Національні Союзи, влада яких поширювалася на всіх членів, незалежно від місця проживання в межах УНР.
Закон надавав право на національно-персональну автономію трьом націям — російській, єврейській та польській. Білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська могли скористатися правом національно-персональної автономії, подавши до Генерального Суду відповідну заяву, підписану не менше 10 тис. громадян УНР, які заявили про свою належність до даної нації.
Протягом 6 місяців Генеральний Суд повинен був розглянути заяву на публічному засіданні й повідомити про своє рішення Генеральний Секретаріат (перейменований на Раду народних міністрів УНР). Нації, які не окреслювалися в переліку Закону, повинні були подати заяви про національно-персональну автономію на розгляд парламенту УНР. Національний Союз повинен був скласти та оприлюднити Національний кадастр — поіменний перелік представників відповідної нації.
Кожен громадянин мав право бути включеним або виключеним із кадастру за власним бажанням. Відповідно до Закону Національному Союзу належало право представництва даної нації перед державними і громадськими установами. Передбачалося відрахування коштів із загальнодержавного та місцевих бюджетів у розпорядження Національного Союзу, який відповідно розподіляв їх пропорційно численності своїх членів.
Національний Союз мав право складати щорічний бюджет і оподатковувати своїх членів на умовах загальнодержавного оподаткування, здійснювати інші фінансові заходи для забезпечення діяльності. Згідно з Законом обсяг повноважень і компетенції Національного Союзу мала визначити постанова Установчих зборів даної нації, які складалися з її представників, обраних на основі загального, таємного, пропорційного та рівного виборчого права. Вищим представницьким органом Національного Союзу мали бути Національні збори, а вищим виконавчим органом — Національна Рада, обрана та відповідальна перед Національними зборами. Можливі спори між Національними Союзами та державними установами повинні були розв’язуватися адміністративними судами.
Ухвалення Закону про національно-персональну автономію було обов’язковою умовою представників національних меншин у Малій Раді перед голосуванням за прийняття Четвертого Універсалу, який проголосив самостійність і незалежність УНР.
Закон про національно-персональну автономію увійшов окремою частиною до Конституції УНР, яку Центральна Рада ухвалила 29 квітня 1918. Однак на практиці Закон не було реалізовано. Внаслідок державного перевороту 29.04.1918 Центральна Рада була усунута від влади. Гетьман П. Скоропадський Законом від 09.07.1918 скасував Закон Центральної Ради про національно-персональну автономію.
1919 його відновила Директорія УНР, однак через втрату влади над значною територією УНР не встигла його реалізувати. Більшовики ставилися негативно до самої ідеї національно-персональної автономії, вважаючи її проявом «буржуазного націоналізму».
Література
- Копиленко О. Л. «Сто днів» Центральної Ради. Київ, 1992.
- Мироненко О. Світоч української державності: Політико-правовий аналіз діяльності Української Центральної Ради. Київ, 1995.
- Солдатенко В. Ф. Україна у революційну добу. Рік 1917. Київ, 2010.
