Скоропадський, Павло Петрович
Скоропа́дський, Павло́ Петро́вич (15.05.1873, м. Вісбаден, тепер столиця федеральної землі Гессен, ФРН ― 26.04.1945, громада Меттен, тепер Вільна країна Баварія, ФРН) — державний і військовий діяч, генерал-лейтенант Російської імператорської армії, корпусний отаман військ Української Народної Республіки, Гетьман всієї України та військ козацьких (29.04–14.12.1918).
|
Скоропадський, Павло Петрович | |
|---|---|
| Народження | 15.05.1873 |
| Місце народження | Вісбаден |
| Смерть | 26.04.1945 |
| Місце поховання | Оберстдорф |
| Alma mater | Пажеський корпус |
|
Відзнаки | |
|---|---|
| Ордени | Святої Анни 3-го ступеня (1904), Святого Станіслава 2-го ступеня (1905), Святої Анни 4-го ступеня (1905), Святої Анни 2-го ступеня (1906), Святого Володимира 4-го ступеня (1907), Святого Володимира 3-го ступеня (1909), Святого Георгія 4-го ступеня (1914), Святого Станіслава 1-го ступеня (1915), Святої Анни 1-го ступеня (1915), Святого Володимира 2-го ступеня (1915), Прусського Червоного орла (1918). |
Зміст
Життєпис
Походив з українського гетьмансько-старшинського роду. Нащадок І. Скоропадського по лінії його брата Василя (дата народження невідома ― 1727; тепер Україна).
Дитячі роки провів у родинному маєтку Тростянець (на Сумщині). На виховання вплинули мати та дід Іван (1805–1887; тепер Україна), полтавський губернський маршалок, меценат, благодійник, засновник Тростянецького дендропарку (див. Тростянець (дендропарк)).
1886–1893 навчався в Пажеському корпусі в м. Санкт-Петербурзі.
Наприкінці грудня 1918 емігрував (Німеччина, Швейцарія).
1945 був важко поранений під час бомбардування ст. Пляттлінг, помер від ран. Поховали в м. Меттен (згодом перепоховали в м. Оберстдорфі, Баварія).
Діяльність
Військова діяльність
1893 став корнетом Кавалергардського полку (див. Кавалергарди). Із 1897 — поручник, 1901 — штаб-ротмістр. Учасник російсько-японської війни 1904–1905: ад’ютант командувача Східного загону Ф. Келлера (1850; тепер РФ ― 1904; тепер КНР), командир 5-ї сотні 2-го Читинського козачого полку, ад’ютант головнокомандувача російських військ на Далекому Сході М. Ліневича (1839; тепер Україна ― 1908; тепер РФ).
З 1905 продовжив службу в Кавалергардському полку. 1910 — полковник, командир 20-го Фінляндського драгунського полку, з 1911 — Лейбгвардії кінного полку, 1912 ― генерал-майор.
Учасник Першої світової війни: командир Кінного полку, зведеної гвардійської кавалерійської бригади та дивізії, 5-ї та 1-ї гвардійських кавалерійських дивізій, в. о. командувача Гвардійського кавалерійського корпусу, командувач 34-го армійського корпусу (22.01.1917). З листопада 1917 корпусний отаман 1-го Українського козацького корпусу.
Придворна кар’єра
1892–1893 ― камер-паж; 1907― флігель-ад’ютант імператора, 1912 ― генерал почту імператора.
Діяльність
Збирав пам’ятки української старовини, відновлював родинну пам’ять (збирав інформацію про свій рід), співпрацював з П. Дорошенком (1857–1919; тепер Україна) та В. Модзалевським. Започаткував архівно-археографічний проєкт «Архів Скоропадських» (збирання і публікація фамільних паперів). Захоплення минулим роду та України не переросло в політичне українофільство, і до 1917 не брав участі в громадському та політичному житті.
Революція: 1917–1918
Схвально сприйняв Лютневу революцію 1917 і повалення самодержавства в Росії. З квітня 1917 звернув увагу на розвиток українського національного руху. Домагався збереження боєздатності корпусу, дійшов висновку про необхідність зміцнення військової дисципліни через українізацію. Восени 1917 сформував 1-й Український козацький корпус (дві піші дивізії та артбригаду). Ідея протиставити більшовизму національне почуття, велика особиста популярність призвели до обрання його отаманом Вільного козацтва (жовтень 1917).
Після Жовтневого перевороту 1917 в Петрограді підтримав Українську Центральну Раду. Успішно боровся з більшовиками на Південно-Західному фронті. У грудні очолював українські війська на Правобережжі, використовував підрозділи корпусу та загони вільного козацтва для роззброєння збільшовичених частин, не допустив їх до м. Києва.
Недовіра з боку керівників українського проводу, невдала військова політика Центральної Ради, яка віддавала перевагу політичним авантюристам, змусили його залишити командування корпусом наприкінці грудня 1917. Спроби використати за французькою допомогою чехословацькі частини, загони вільного козацтва для боротьби з більшовиками виявилися марними. Невдалим став старт у політичне життя ― участь у виборах до Установчих зборів за списком Союзу земельних власників.
Після відновлення української влади в березні 1918 вдався до створення власного політичного проєкту ― Української народної громади, партії, яка пропагувала сильну одноосібну владу як спробу приборкати анархію, подолати наслідки більшовицького панування. Здобув популярність серед поміркованого та консервативного таборів, а також німецького й австро-угорського командування в Україні. За умов поблажливого нейтралітету німецького командування відбувся державний переворот. 29.04.1918 на всеукраїнському з’їзді хліборобів-власників Скоропадського проголосили Гетьманом всієї України та військ козацьких.
Гетьманат
Упродовж 29.04–14.12.1918 Скоропадський розбудовував систему одноосібної влади, яка спиралася на історичні та національні традиції, тяжіла до авторитаризму, мала тимчасовий характер. Повернув приватну власність на землю та засоби виробництва. Мав значні успіхи в зовнішній політиці (державний візит до Німеччини, дипломатичні відносини з нейтральними державами), розбудові економіки, фінансів, культурному розвиткові (запровадження м’якої українізації, створення національних наукових і культурних інституцій). Водночас не було вирішено найголовніші проблеми (земельна та соціальна). Зовнішньою гарантією стабільності стала німецька й австро-угорська присутність. За допомогою іноземного війська приборкано інспіровані більшовиками селянське повстання на Звенигородщині, всеукраїнський залізничний страйк. Військова поразка Четверного союзу в листопаді 1918 полегшила протигетьманське повстання лівих пробільшовицьких і національних сил. Формальним приводом до державного перевороту стала грамота від 14.11.1918 — проголошення курсу на федерацію з небільшовицькою Росією. Очолив повстання Український національний союз, який того самого дня створив Директорію УНР та проголосив Скоропадського поза законом. Гетьман (не бажаючи продовжувати братовбивчу боротьбу між українцями) 14.12.1918 підписав зречення, за допомогою німців виїхав до м. Берліна.
Еміграція
1919 Скоропадський з’єднався з родиною у Швейцарії. 1921 повернувся до Німеччини, оселився у Ванзеє ― передмісті м. Берліна. В еміграції остаточно позбавився федералістських ілюзій, перейшов на самостійницькі позиції. На запрошення керівників Українського союзу хліборобів-державників (УСХД) В. Липинського та С. Шемета став членом Ради присяжних УСХД, репрезентантом української трудової дідичної монархії. Гетьманський рух здобув авторитет в української еміграції в Європі, Америці, на Далекому Сході (Китай, Маньчжурія).
1926 заснував Український науковий інститут у м. Берліні, що згуртував наукові сили еміграції.
Становище символу консервативно-монархічного руху Скоропадського не влаштовувало. Після 1917 не був і переконаним монархістом. 1930 стався конфлікт зі засновником руху В. Липинським, унаслідок чого той залишив УСХД. Відтоді на чолі українського гетьманського руху (з 1937 — Союз гетьманців-державників, СГД) став Скоропадський. Під його впливом перебувала найбільша в Європі українська громада Німеччини. Відділи СГД працювали майже в усій Центрально-Східній і Західній Європі. У США та Канаді його керівництво визнала впливова напіввійськова Січова організація.
Друга світова війна
Війна стала для Скоропадського важким випробуванням. Вимушене перебування на території Німеччини вимагало рахуватися з реаліями нацистського (див. Нацизм) режиму. Напередодні війни відправив сина і офіційного спадкоємця Данила (1904–1957; тепер РФ ― Велика Британія) до Великої Британії, щоб через впливових знайомих (фінського президента К. Г. Маннергейма) налагодити контакти з нейтральними державами, західними учасниками антигітлерівської коаліції. На відміну від деяких інших українських діячів не сподівався на сприяння Німеччини у відновленні української державності. Користувався авторитетом серед українців другої хвилі еміграції. 1944 сприяв звільненню з нацистських концтаборів С. Бандери, Я. Стецька, А. Мельника, великої кількості військовополонених.
Нагороди та визнання
Ордени:
Святої Анни 3-го ступеня (1904);
Святого Станіслава 2-го ступеня (1905);
Святої Анни 4-го ступеня (1905);
Святої Анни 2-го ступеня (1906);
Святого Володимира 4-го ступеня (1907);
Святого Володимира 3-го ступеня (1909);
Святого Георгія 4-го ступеня (1914);
Святого Станіслава 1-го ступеня (1915);
Святої Анни 1-го ступеня (1915);
Святого Володимира 2-го ступеня (1915);
Прусського Червоного орла (1918).
На честь Павла Скоропадського названо вулиці та провулки в містах Білій Церкві, Звягелі, Вінниці, Володимирі, Бердичеві, Звенигородці, Ізмаїлі, Ізюмі, Жашкові, Кам’янці, Кам’янці-Подільському, Києві, Ковелі, Козятині, Коломиї, Костополі, Кременчуці, Луцьку, Малині, Рівному, Сумах, Тростянці, Трускавці, Харкові, Хмельницькому, Чернігові, Шостці та ін. Відкрито дві меморіальні дошки в м. Києві.
Додатково
У січні 1898 одружився з О. Дурново (1878; тепер РФ — 1952; ФРН). Діти: Марія (1898; тепер РФ — 1959; ФРН), у шлюбі Монтрезор; Єлизавета (1899; тепер РФ — 1976; ФРН), у шлюбі Кужим; Петро (1900–1956); Данило; Павло (1916–1918), Олена (1919; тепер ФРН — 2014; Швейцарія), у шлюбі Отт.
Твори
- Спомини. Київ : Україна, 1992. 112 с.
- Спогади, кінець 1917 — грудень 1918. Київ; Філадельфія : ЛТ «Книга», 1995. 493 с.
Джерела
- Папакін Г. Архів Скоропадських. Фамільні архіви української еліти ХVII–ХХ ст. та архівна спадщина роду Скоропадських. Київ : [б. в.], 2004. 420 с.
- Скоропадські. Родинний альбом : в 2 кн. / Упоряд.: Т. Осташко, Ю. Терещенко. Київ : Темпора, 2014.
Література
- Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 : в 2 т. Київ : Темпора, 2002. Т. 2: Українська Держава 1918 р. 352 с.
- Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. Історико-архівні нариси. Київ : [б. в.], 2003. 282 с.
- Реєнт О. Павло Скоропадський. Київ : Альтернативи, 2003. 304 с.
- Савченко В. Павло Скоропадський — останній гетьман України. Харків : Фоліо, 2008. 380 с.
- Отт-Скоропадська О. Остання з роду Скоропадських / Пер. з нім. 2-ге вид., допов. Львів : Літопис, 2013. 556 с.
- Державник і Держава: до 100-річчя проголошення Павла Скоропадського Гетьманом України. / Упоряд.: Д. Гордієнко, Л. Бевз. Київ : [б. в.], 2018. 240 с.
- Папакін Г. Павло Скоропадський та Українська академія наук. Київ : Українські пропілеї, 2018. 335 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Папакін Г. В. Скоропадський, Павло Петрович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Скоропадський, Павло Петрович (дата звернення: 27.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 27.04.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
