Автономія національно-територіальна
Автоно́мія націона́льно-територіа́льна — різновид політично-територіальної організації багатонаціональної держави, який забезпечує здійснення публічної влади в регіоні, що вирізняється специфічно однорідним національним складом населення.
Основним критерієм при наданні права на владно-адміністративні повноваження є самоцінність етнонаціональної групи; суттєве значення має також рівень її самосвідомості та згуртованості, наявність провідної верстви, спроможної забезпечити самоврядування на певній території. В умовах демократії національно-територіальна автономія виступає важливою формою децентралізації державного управління та гармонізації суспільних відносин. Політико-правове становище національно-територіальної автономії визначається в конституції держави й уточнюється та розвивається в законодавстві автономного суб’єкта. Національно-територіальна автономія реалізується в двох основних формах:
1) політична — утворення автономних республік;
2) адміністративна — формування автономних областей, національних округів тощо.
Національно-територіальні автономії створюються та функціонують як у федеративних державах, так і в унітарних. Наприклад, Російська Федерація має у своєму складі 21 республіку, 1 автономну область і 4 автономні округи. Перші мають статус політичних (державних) утворень (Чечня, Інгушетія тощо), а Єврейська автономна область, Чукотський, Ненецький та інші автономні округи — статус адміністративних одиниць. В унітарній Китайській Народній Республіці, де близько 90 % населення країни становлять етнічні китайці (хань), національно-територіальні автономії функціонують в адміністративній формі. Національно-територіальні автономії практикуються в унітарній Іспанії. Конституція Іспанії гарантує право на автономію в регіонах компактного проживання національностей. Із 17 так званих автономних спільнот, три — Каталонія, Галісія та Країна Басків — утворені на території історичного проживання відповідних народів. Найбільше прагнення до розширення своїх політичних прав проявляє Каталонія. Статут про автономію Каталонії (2006) визначає цей регіон національною реальністю у складі іспанської держави, а каталонців — окремою нацією. Статутом встановлено принцип договірних зобов’язань у відносинах між урядами Іспанії та Каталонії.
На територіях пострадянських держав наявні національно-територіальні автономії також ведуть боротьбу за втілення автономних прав та їх розширення, яка часто має ознаки етнополітичного сепаратизму. Так, осетини та абхази, що проживали в Грузії, оголосили створення суверенних держав: Абхазії та Південної Осетії. Після грузинсько-російської війни 2008 вони де-факто стали незалежними країнами, які існують завдяки підтримці Російської Федерації. Влада Грузії вважає відповідні території анексованими російською державою. У Молдові на початку 1990-х придністровський конфлікт на етнополітичній основі привів до утворення самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки, яка не визнана країнами-членами ООН та згідно з законодавством Молдови має статус автономного територіального утворення з особливим правовим статусом.
Література
- Вітман К. М. Етнонаціональна політика постсоціалістичних країн: моделі, особливості, проблеми. Київ, 2007.
- Майборода О. М. Етнічність у міжнародній системі. Київ, 2015.
