Автономія
Автоно́мія (грец. αὐτονοµία — незалежність, від грец. αύτός — сам і грец. νуμος — закон) — багатозначний термін:
1) У загальному розумінні — незалежність від влади чи зовнішніх впливів; самоврядування; право самостійного управління, розв’язання економічних, адміністративних та інших питань певним суб’єктом (регіоном, установою, спільнотою).
2) У філософії — самостійність буття суб’єктів, що скеровується свободою волі та власними моральними принципами, тобто буття, вільне від впливу зовнішніх факторів, норм та правил (гетерономія).
3) У політології — юридично закріплене право самоуправління частини території держави, що вирізняється особливостями національного складу та побуту населення.
Історична довідка
У морально-етичному аспекті автономія походить від ідеї гідності людської особистості, згідно з якою сама людина виступає творцем своєї долі (Дж. Піко делла Мірандола).
У 18 ст. І. Кант розумів автономію як стан, при якому індивіди є вільними від зовнішніх обмежень; керуються у виборі власним розумом; дії індивідів є наслідком їх вибору. Таким чином, цінність людської гідності трансформувалася в ідею автономії як процесу саморегулювання та самоврядування, вільного від впливу зовнішніх сил.
Ідея автономії є ключовою для філософії лібералізму, представники якого (Дж. Раз, Ч. Лармор, І. Берлін) відстоювали право людини бути творцем свого життя.
У філософії 20 ст. автономія ототожнюється з одним із вимірів свободи: позитивною свободою — свободою бажань, волі (свобода для), що протиставляється негативній свободі — свободі дій, відносин з іншими (свобода від). У філософських теоріях акцент робиться на внутрішню (позитивну) свободу; при цьому розрізняють автономію як здатність, дійсний стан, ідеальний характер і право до найвищого впливу.
Характеристика
Автономія може розглядатися як право не зазнавати втручання з боку держави чи інших суб’єктів, за винятком випадків, коли таке втручання виправдане легітимною метою. Таке розуміння автономії не лише наближає її до категорій справедливості та права, але й розширює коло автономних суб’єктів. Це означає, що ідея автономії — це не тільки ідея персональної (індивідуальної) самостійності, а також право соціальної групи, сім’ї, асоціації, регіону, нації на створення власних правил поведінки.
Ідея колективної автономії характеризує можливість саморегулювання для держав, територій, організацій, певних соціальних груп від небажаних вторгнень з боку інших осіб, організацій, держав тощо. У порівнянні з іншими, які функціонують в суспільстві, інститути громадянського суспільства виправдано претендують на найширший простір автономії.
Університети, церква, ЗМІ, громадські об’єднання та асоціації, відіграючи провідну роль у формуванні та поширенні суспільних інтересів, сприяють самореалізації; можуть обмежувати сферу дій уряду.
Громадянське суспільство також виступає особливою автономною суспільною сферою, відокремленою від держави, а також гарантією забезпечення індивідуальної автономії.
Література
- Нольде Б. Автономія України з історичного погляду. Київ : Україна, 1995. 45 с.
- Петров А. В. Автономия личности как право на принятие решений // Вестник ВГУ. Серия: Филология. Журналистика. 2008. № 2. С. 217–220.
- Мяловицька Н. А. Автономія та її роль у державному будівництві (країни Європи). Київ : Логос, 2009. 504 с.
- Мяловицька Н. А. Автономія: поняття, принципи, класифікації // Альманах права. 2012. Вип. 3. С. 93–97. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/63778
- Уварова О. Автономія як поняття теорії права // Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи) : в 2 ч. Львів : Галицька Видавнича Спілка, 2015. Ч. 2. 264 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Панченко Т. В. Автономія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Автономія (дата звернення: 29.04.2024).
