Аглютинація у філології
Аглютина́ція (від лат. agglutinatio — склеювання) — у філології — спосіб творення слова чи словоформи через приєднання до незмінної основи без внутрішньої флексії стандартних афіксів, які мають одне значення, в аглютинативних мовах — здебільшого граматичне. Афікси приєднуються в певному порядку (наприклад, у тюркських мовах спочатку додають афікс множини, потім посесивності й відмінка: кирг. ата-лар-ымыз-да — «у наших батьків»). Афікси не зливаються один з одним, їхні межі чіткі. Можливі деякі зміни голосних у складі морфеми, зумовлені переважно сингармонізмом, або приголосних на морфемному шві. Аглютинація є не лише способом формотворення, а й словотвору.
У діахронічному словотворі явище приєднання до слова чи його основи іншого службового слова, яке перетворюється на афіксальну морфему (наприклад, постфікса -ся у слов’янських мовах). У цьому значенні аглютинацію кваліфікують відповідно до гіпотези компаративіста Ф. Боппа, який у першій половині 19 ст. обґрунтував ідею походження індоєвропейських флексій імені й дієслова від незалежних займенникових форм, що приєдналися до коренів шляхом аглютинації. Гіпотезу не прийняли чимало лінгвістів, а згодом було доведено помилковість деяких її положень.
