Адат

Ада́т (араб. عادة ‎ — звичай) — загальна назва звичаєвого права у мусульманських народів на противагу релігійному праву — шаріату. Адат не становить цілісної системи; формуючись століттями у різних племен і народів, несе відбиток родоплемінних відносин і язичницьких вірувань. Звичаєве право, поширене на території Мекки та Медини в доісламську добу, істотно вплинуло на становлення норм шаріату. В іншому мусульманському світі норми адату, функціонуючи поряд із нормами шаріату, можуть значно відрізнятися від них, а то й суперечити (наприклад, звичаї наслідування майна, шлюбних і сімейних стосунків, кровних зобов’язань тощо). Загальні риси адату: уявлення про колективний (общинний) характер злочину, відшкодування нанесеного збитку на користь позивача та громади, звинувачувальний і публічний характер судового розгляду, локальна чинність норми. Суб’єктом права є певна спільнота — сім’я, клан, сільська громада, плем’я. У більшості регіонів мусульманського світу норми адату до 17–19 ст. панували в галузі сімейного і земельного права, позаяк норми шаріату — у цивільних, торговельних, міжнародних відносинах. Мусульманські релігійно-правові школи (мазхаби) різняться за своїм ставленням до адату. Більшість заперечує його самостійне значення як джерела мусульманського права; деякі — припускають використання звичаєвих норм у випадках, що не врегульовані Кораном чи Сунною. У практичній діяльності нормами адату може послуговуватися без обмежень тільки третейський суддя (хакім); релігійний суддя (каді) або урядовий чиновник спираються на адат лише тоді, коли його норма не суперечить загальному духу шаріату.

Література

Ислам: энциклопедический словарь. Москва : Наука, 1991. 315 с.
Лубська М. В. Мусульманське право. Сутність, джерела, структура. Київ : Академвидав, 2009. 256 с.
Лубська М. В. та ін. Ісламознавство. Київ : Центр учбової літератури, 2018. 632 с.