Акаталепсія
Акатале́псія (від грец. α… — заперечний префікс і κατάληψις — схоплення, оволодіння, утримування) — у філософській традиції античного скептицизму — усвідомлення непізнаваності світу і власного незнання про нього; термін на позначення духовного стану людини, в якому вона, з огляду на сумнівність усіх знань, уникає будь-яких ствердних суджень.
Твердженням про акаталепсію передували міркування елеатів Ксенофана й Парменіда про нерухоме буття (див. Елейська школа), діалектика Геракліта, атомістика Демокрита, учення софістів Протагора й Горгія, а також Сократа і стоїків.
Зміст
Акаталепсія у вченні Піррона з Еліди
В античній філософії поняття акаталепсії вперше вживається у висловлюваннях Піррона. Він вважав: наші відчуття не передають точної суті довколишніх предметів. Не вхоплює її також розум, оскільки помиляються його «керівники» — органи чуття. І розум, і відчуття привносять до образу предметів «домішки».
У Сократа є афоризм: «Я знаю, що нічого не знаю». Піррон поглибив пізнавальний песимізм: «Я не знаю навіть того, що я нічого не знаю». Він поставив під абсолютний сумнів будь-яке знання, навіть те, що людина здатна відрізнити життя від смерті. На Пірронове переконання, ніщо не доведено: ані істинність, ані хибність усіх наших знань; також не доведено як положення про принципову недосяжність достовірного знання, так і протилежне — що істинне знання приступне. Немає ані прекрасного, ані потворного; ані справедливого, ані несправедливого — усе однакове і ніщо не існує.
Піррон дійшов висновку: намагання пізнати істину — марна справа; людина не годна збагнути світ — мудрість і знання є лише в богів. За його вченням, людині, щоб бути щасливою, слід усвідомити власне незнання й незворушно сприймати перебіг життя, не перейматися нічим, а головне — в усьому сумніватися.
Тимон та Аркесилай про акаталепсію
Міркування про акаталепсію підтримав Тимон із Фліунта (320–230 до н. е.) — учень Піррона. Він відомий як автор літературних творів, зокрема сатиричної поеми «Силли», у якій критикував тогочасних філософів за прагнення до істини.
Поглибив учення про акаталепсію також Аркесилай (близько 315 — близько 240 до н. е.) у полеміці зі стоїками. Він досконало складав «рівносильні» промови «за» і «проти» на будь-яку тему; через це дійшов висновку про необхідність утримуватися від суджень (принцип епохе).
Теоретичне значення акаталепсії
У міркуваннях античних філософів акаталепсія виконувала регулятивну функцію: її застосування не дозволяло припуститися методологічної помилки, легковажно приймаючи переконливі враження та роблячи на цій ненадійній основі поспішні висновки.
Міркування про непізнаваність світу згодом розвинуто в номіналізмі, агностицизмі тощо.
Література
- Гаспаров М. Л. Занимательная Греция: Рассказы о древнегреческой культуре. Москва: Новое литературное обозрение, 2000. 384 с.
- Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Античность и Средневековье (1-2) / Пер. С.А. Мальцевой. Санкт-Петербург: «Издательство Пневма», 2003. 688 с.
- Фишер К. История новой философии. Москва: Директмедиа Паблишинг, 2008. 15547 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Поліщук О. П. Акаталепсія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Акаталепсія (дата звернення: 3.05.2024).
