Алексієвич, Світлана Олександрівна

Алексіє́вич, Світла́на Олекса́ндрівна (біл. Алексіевіч Святлана Аляксандраўна; 31.05.1948, м. Станіслав, тепер м. Івано-Франківськ, Україна) ― письменниця, журналіст, почесний доктор Києво-Могилянської академії (з 2016) і Женевського університету (з 2017), лауреат Нобелівської премії з літератури (2015). Пише російською мовою.

Алексієвич, Світлана Олександрівна (Алексіевіч Святлана Аляксандраўна)
Народження	31.05.1948
Місце народження	Івано-Франківськ
Alma mater	Білоруський державний університет
Місце діяльності	Києво-Могилянська академія, Женевський університет
Напрями діяльності	літературна творчість, поезія, проза, драматургія, журналістика

Відзнаки
Премії	Тріумф (1997), Лейпцигська книжкова премія за вклад у європейське взаєморозуміння (1998), Премія Гердера (1999), Премія «За кращий радіоспектакль року» (2000), Премія миру імені Е.-М. Ремарка (2001), Національна премія критики (2006), Міжнародна нагорода «За свободу слова» (2007), Премія миру німецьких книгарів (2013), Премія Медічі за есеїстику (2013), Премія «Найкраща книга року» (2013), Приз читацьких симпатій літературної премії «Велика книга» (2014), Міжнародна журналістська премія Іскії (2017)

Життєпис

Народилася в родині військовослужбовця. 1950 після демобілізації батька сім’я переїхала до Білорусі. Закінчивши середню школу (1965), Алексієвич працювала вихователем школи-інтернату в с. Осовець Мозирського району Гомельської області, згодом — вчителем семирічної школи у с. Блажевичи Скригалівського району Гомельської області. 1966–1967 — літературний співробітник районної газети «Прип’ятська правда» («Прыпяцкая праўда») у м. Наровля Гомельської області.

1972 Алексієвич закінчила факультет журналістики Білоруського державного університету.

Відтоді працювала завідувачем відділу листів районної газети «Маяк камунізму» («Маяк комунізму»; м. Береза Брестської області), 1972–1976 — завідувачем відділу листів республіканської газети «Сельская газета» («Сільська газета», м. Мінськ). 1976–1984 — завідувач відділу нарису й публіцистики літературно-художнього журналу «Нёман» («Неман», м. Мінськ).

Від 1976 ― член Спілки журналістів СРСР.

З 1983 ― член Спілки письменників БРСР і Спілки письменників СРСР. Від 1984 — на творчій роботі.

1989–2017 ― член Білоруського ПЕН-центру.

Від початку 2000-х жила в Італії, Франції, ФРН, Швеції. З 2013 мешкає у Білорусі.

Творчість

Творчий шлях Алексієвич розпочався 1966 (в Петриківській районній газеті «За новыя рубяжы» («За нові рубежі») було надруковано її вірш).

З 1970 публікувала у газетах нариси, які згодом стали основним жанром її творчості.

Своїми літературними вчителями Алексієвич неодноразово називала письменників А. Адамовича і В. Бикова .

1976 підготовила до друку першу книгу «Я поїхав із села» («Я уехал из деревни») — монологи жителів білоруського села, що виїхали в місто. Через ідеологічні міркування цю роботу не було опубліковано.

Низка творів є художнім циклом-хронікою «Голоси Утопії» («Голоса Утопии»), або історією «червоної людини»: «У війни не жіноче обличчя» («У войны не женское лицо», 1983), «Останні свідки» («Последние свидетели», 1985), «Цинкові хлопчики» («Цинковые мальчики», 1989), «Чорнобильська молитва» («Чернобыльская молитва», 1997), «Час секонд хенд» («Время секонд хэнд», 2013). Поза циклом видано документальну книгу «Зачаровані смертю» («Зачарованные смертью», 1993) про самогубства, спричинені різкими негативними змінами пострадянського часу.

У центрі уваги «Голосів Утопії» ― доля «маленької людини», розповіді людей про потрясіння, викликані Другою світовою війною («У війни не жіноче обличчя», «Останні свідки»), війною в Афганістані («Цинкові хлопчики»), катастрофою на Чорнобильській АЕС («Чорнобильська молитва»), соціальними змінами й народженням нової людини «homo soveticus» («Час секонд хенд»). Емоційна наснаженість оповіді виводить читача за рамки конкретної життєвої трагедії. Кожне перевидання цих книг призводить до певних структурних і змістових змін, що спричинено зникненням цензурного пресингу і пластичністю документального матеріалу.

Від кінця 1990-х письменниця працює над книгою оповідань про кохання «Дивний олень вічного полювання» («Чудный олень вечной охоты»).

Твори Алексієвич оцінюються неоднозначно. Літературні критики тяжіють або до захоплених заяв про філософську глибину й моральність, або до звинувачень у низькопробності.

Алексієвич є також автором понад двох десятків сценаріїв документальних фільмів, зокрема:

«Важкі розмови» (режисер Р. Ясинський, Білорусьфільм, 1979);
«Батьківський дім» (режисер В. Шевелевич, Білоруське телебачення, 1982);
«Портрет із жоржинами» (режисер В. Басов, Білоруське телебачення, 1984);
«Солдатки» (режисер В. Басов, Білоруське телебачення, 1985);
«Говорю про час свій» (режисер В. Жигалко, Білоруське телебачення, 1987);
«Минуле ще попереду» ( режисер В. Жигалко, Білоруське телебачення, 1988);
«Хрест» (режисер Г. Городній, студія «Ризик», РФ, 1994).

За творами ставилися спектаклі у різних країнах світу. Книги перекладено 53 мовами і видано в 49 країнах світу. Українською мовою окремі твори переклали О. Забужко, Л. Лисенко, В. Рафєєнко, Т. Комлик і Дзвінка Торохтушко.

Нагороди і визнання

Лауреат Нобелівської премії з літератури (2015).

Інші премії:

Премія «Тріумф» (РФ, 1997);
Лейпцигська книжкова премія за вклад у європейське взаєморозуміння (Німеччина, 1998);
Премія Гердера (Австрія, 1999);
Премія «За кращий радіоспектакль року» (ФРН, 2000);
Премія миру імені Е.-М. Ремарка (ФРН, 2001);
Національна премія критики (США, 2006);
Міжнародна нагорода «За свободу слова» (Нідерланди, 2007);
Премія миру німецьких книгарів (ФРН, 2013);
Премія Медічі за есеїстику (Франція, 2013);
Премія «Найкраща книга року» (Франція, 2013);
Приз читацьких симпатій літературної премії «Велика книга» (Росія, 2014);
Міжнародна журналістська премія Іскії (Італія, 2017) тощо.

Нагороди: орден «Знак Пошани» (СРСР, 1984); офіцер ордена Мистецтва і літератури (Франція, 2014); нагорода «Золота тарілка» Академії досягнень (США, 2017) та інші.

Додатково

Над однією книгою Алексієвич працює протягом 4–7 років, при цьому специфіка роботи полягає у записі інтерв’ю 500−700 осіб.

Після виходу спектаклю Білоруського театру імені Янки Купали (тепер Національний академічний театр імені Янки Купали) за книгою «Цинкові хлопчики» та транляції спектаклю Білоруським телебаченням (1992), група матерів воїнів-інтернаціоналістів подала на Алексієвич позов до суду за спотворення образу солдатів-«афганців». Цей процес тривав кілька років і набув широкого розголосу в засобах масової інформації Білорусі та Росії. Завдяки втручанню демократичної громадськості та незалежній експертизі Інституту літератури імені Янки Купали Національної академії наук Білорусі, судовий процес було призупинено.

Письменниця критично висловлювалася щодо російської влади у зв’язку з подіями в Україні 2013‒2018.

Цитата

«Радянська цивілізація… Поспішаю закарбувати її сліди. Знайомі обличчя. Розпитую не про соціалізм, а про кохання, ревнощі, дитинство, старість. Про музику, танці, зачіски. Про тисячі дрібниць зниклого життя. Це єдиний спосіб загнати катастрофу в рамки звичного і спробувати щось розповісти. Про щось здогадатися. Не втомлююся дивуватися з того, наскільки цікавим є людське життя. Нескінченна кількість людських правд… Історію цікавлять лише факти, а емоції залишаються за бортом. Їх зазвичай не впускають в історію. Я ж дивлюся на світ очима гуманітарія, а не історика. Здивована людиною…»
(Цит. за кн.: Алексієвич С. Час second-hand (кінець червоної людини) / Пер. з рос. Л. Лисенко. Київ : Дух і Літера, 2014. С. 9.).

Твори

Последние свидетели (книга недетских рассказов). Москва : Молодая гвардия, 1985. 174 с.
У войны не женское лицо. Мінск : Мастацкая літаратура, 1985. 315 с.
Цинковые мальчики. Москва : Известия, 1991. 424 с.
Зачараваныя смерцю. Мінск : Беларусь, 1993. 128 с.
Чернобыльская молитва (хроника будущего). Москва : Остожье, 1997. 222 с.
Время секонд хэнд (конец красного человека). Москва : Время, 2013. 509 с.
Укр. перекл. — Час second-hand (кінець червоної людини) / Перекл. з рос. Л. Лисенко. Київ : Дух і Літера, 2015. 456 c.
Останні свідки. Соло для дитячого голосу / Перекл. з рос. Л. Лисенко. Київ : Дух і Літера, 2016. 368 c.
Цинкові хлопчики / Перекл. з рос. Т. Комлик, Д. Торохтушко. Харків : Віват, 2016. 368 с.
Чорнобиль: хроніка майбутнього / Перекл. з рос. О. Забужко. Київ : Комора, 2016. 288 c.

Література

Адамович А. Две книги одного жанра // Алексиевич С. У войны не женское лицо. Последние свидетели. Москва : Советский писатель, 1989. С. 3–10.
Беларускія пісьменнікі: Біябібліяграфічны слоўнік : у 6 т. Мінск : БелЭн, 1992. Т. 1: Абуховіч ― Ватацы. С. 70–72.
Novikova I. Lessons on the Anatomy of War: Svetlana Alexievich’s Zinky Boys // War Discourse, Women’s Discourse. Essays and Case-Studies from Yugoslavia and Russia / Ed. by S Slapsak. Ljubljana : Topos ; ISH, 2000. P. 100.
Басова А. И., Синькова Л. Д. Становление документально-художественного жанра в журналистике Светланы Алексиевич // Веснік Беларускага дзяржаўнага універсітэта. Серыя 4: Філалогія. Журналістыка. Педагогіка. 2009. № 3. С. 93−96.
Hogan L. The Ethical Imagination and the Anatomy of Change: A Perspective from Social Ethics // Proceedings from the Catholic Theological Society of America. 2013. Vol. 68. P. 18−30.
Поліщук Я. Трудне прощання з рабством // Літературна Україна. 2014. № 36. С. 6.
Сивакова Н. А. Цикл Светланы Алексиевич «Голоса Утопии»: особенности жанровой модели // Известия Гомельского государственного университета имени Ф. Скорины. 2014. № 1 (82). С. 148‒151.
Гапова Е. Страдание и поиск смысла: «моральные революции» Светланы Алексиевич // Неприкосновенный запас. 2015. № 1 (99). С. 209‒223.
Голобородько Я. «Багатоголоса творчість» на зламах історії // Віче. 2015. URL: http://veche.kiev.ua/journal/5037/
Светлана Алексиевич на Свабодзе. (Бібліятэка Свабоды. XXI стагодзьдзе). Радыё Свабодная Эўропа / Радыё Свабода, 2015. 744 с. URL: https://docs.rferl.org/be-BY/2015/12/30/e198a64b-a612-426a-9981-beacb9141629.pdf
Snyder T. Svetlana Alexievich: The Truth in Many Voices // The New York Review of Books. 2015. URL: http://www.nybooks.com/daily/2015/10/12/svetlana-alexievich-truth-many-voices/

Автор ВУЕ

Покликання на цю статтю: Короткевич В. І., Короткевич І. І., Стеблина Л. М. Алексієвич, Світлана Олександрівна // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Алексієвич, Світлана Олександрівна (дата звернення: 4.05.2024).

Оприлюднено: 02.10.2019

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів

Алексієвич, Світлана Олександрівна

Зміст

Життєпис

Творчість

Нагороди і визнання

Додатково

Цитата

Твори

Література

Автор ВУЕ

Важливо!

Офіс Президента України

Верховна Рада України

Кабінет Міністрів України

Служба безпеки України

Міністерство оборони України

Міністерство внутрішніх справ України

Генеральний штаб Збройних сил України

Державна прикордонна служба України

Кіберполіція

Національна поліція України