Арабська весна
Ара́бська весна́ ― серія масових протестів, революційних виступів та внутрішніх військових конфліктів, спрямованих на зміну панівних режимів та здійснення демократичних реформ у низці арабських країн на поч. 2010-х.
Назва «Арабська весна» є алюзією на Весну народів (1848–1849).
Зміст
Історична довідка
Передумови
На початку 21 ст. нерівномірність соціально-економічного розвитку та збільшення частки молодого населення (яке не могло бути повністю інтегрованим у соціальні структури) сприяли зростанню незадоволення політичними режимами серед політично активного населення арабського світу. Водночас дискредитація ідеології арабського світського націоналізму (панарабізму), яка на початку 2010-х була офіційною в значній частині арабських держав (Алжирі, Тунісі, Лівії, Єгипті, Сирії, Ємені), слугувала поширенню ідеології не лише ліберально-демократичного, а й ісламістського характеру. На тлі цих тенденцій динамічне розширення доступу до мережі Інтернет та зростання популярності соціальних мереж (передусім Twitter, Facebook та YouTube) в арабських суспільствах надали альтернативним до офіціозу політичним силам широкі можливості для агітаційної та інформативної діяльності.
Перебіг
Безпосередньою причиною Арабської весни стали масові заворушення в Тунісі (грудень 2010 — січень 2011). Початком Арабської весни у Тунісі вважають 18.12.2010 ― день, коли здійснив самоспалення 26-річний торговець фруктами М. Буазізі. Його смерть стала приводом для масових антиурядових виступів туніської молоді. 14.01.2011 президент Зін ель-Абідін бен Алі був вимушений залишити Туніс на тлі фактичного переходу збройних сил (головнокомандувач ― Р. Аммар) на бік протестувальників. Було оголошено про проведення виборів до Конституційних установчих зборів (03.03.2011; вибори проведено 23.10.2011), на яких відносну більшість здобула раніше заборонена помірковано-ісламістська партія «ен-Нахда» (лідер ― Р. Ганнуші). Остання сформувала перший коаліційний уряд держави (24.12.2011). Після цього процес революційних трансформацій у Тунісі фактично увійшов у конституційне річище.
Повалення авторитарного політичного режиму в Тунісі стало вагомим чинником виникнення та розвитку масових протестних рухів (швидко переросли в антиурядові) у низці інших держав арабського світу, зокрема в Єгипті, Лівії, Ємені, та Сирії. Контрзаходи з боку державної влади здебільшого мали характер масового застосування насильства проти учасників протестних рухів. Це сприяло загальній радикалізації вимог.
У Єгипті антиурядові протести під гаслом «Народ прагне повалення режиму» почались 25.01.2011 на тлі загального невдоволення результатами парламентських виборів 28.11–05.12.2010. За офіційними даними понад 81% голосів виборців отримала правляча Національно-демократична партія Єгипту. 28.01.2011 в усіх основних містах країни пройшла так звана «П’ятниця гніву», за підсумками якої протестувальникам вдалося взяти під свій контроль площу Тахрір (м. Каїр). Намагання сил поліції та спеціально організованих загонів прибічників президента Х. Мубарака очистити площу не мали успіху. Значних жертв зазнали як протестувальники, так і проурядові сили (до 900 осіб між 25.01.2011 та 11.02.2011). На тлі втрати фактичного контролю над ситуацією у великих містах Єгипту, нейтралітету збройних сил (головнокомандувач ― М. Х. Тантаві) та дипломатичного тиску з боку США Х. Мубарак 11.02.2011 оголосив про відставку.Функції президентської влади перейшли до Вищої ради збройних сил Єгипту (до 30.06.2012).
У Лівії хвиля протестів проти лідера країни М. Каддафі розпочалася 15.02.2011 після арешту в м. Бенгазі силами державної безпеки правозахисника Ф. Тербіля. Упродовж лютого (2011) значна частина Східної Лівії опинилася під контролем антиурядових сил, на бік яких перейшла частина лівійської армії. Було проголошено створення Національної перехідної ради Лівії як тимчасового уряду країни (27.02.2011). Однак вірні М. Каддафі підрозділи лівійських збройних сил (головнокомандувач ― А.-Б. Юніс Джабр) перейшли в контрнаступ і до кінця березня 2011 фактично поставили повстанців на межу поразки. З ініціативи Великої Британії та Франції та за підтримки США 17.03.2011 Рада безпеки ООН санкціонувала використання збройних сил іноземних держав у Лівії заради «безпеки цивільних осіб» (Резолюція РБ ООН 1973). За підтримки Великої Британії та Франції супротивники М. Каддафі змогли реорганізуватися та перейти в наступ, кульмінацією чого стало взяття ними столиці Лівії м. Триполі (20.08.2011 — 28.08.2011). До кінця вересня 2011 основні сили прибічників М. Каддафі було розгромлено. М. Каддафі потрапив до рук повстанців; вбитий 20.10.2011 неподалік м. Сирт. Після цього збройний опір владі Національної перехідної ради (упродовж конфлікту визнана офіційним представником Лівії 105 державами — членами ООН) фактично припинився. Загальна кількість жертв під час пов’язаного з початком Арабської весни конфлікту в Лівії, згідно з оцінками різних джерел, становить від 20 000 до 30 000 осіб.
Масові протести та зіткнення з силами, вірними місцевим урядам, упродовж 2011 відбулися в Ємені, Бахрейні, Марокко, Йорданії, Алжирі та Сирії (зокрема, стали передумовою для початку громадянської війни в країні).
Характеристика
Арабська весна стала головним чинником розвитку політичних процесів у регіоні Близького Сходу та Північної Африки. З погляду геополітики Арабська весна призвела до зміни співвідношення сил в регіоні Близького Сходу та Північної Африки. Це зумовило значне послаблення або взагалі припинення самостійної регіональної політики Єгипту та Лівії, а також перегрупування основних держав арабського світу відповідно до їх схильності підтримувати рухи, породжені Арабською весною (Катар), або протидіяти їм (Саудівська Аравія).
У внутрішньополітичному аспекті Арабська весна спричинила дестабілізацію в більшості охоплених нею держав: фактична дезінтеграція лівійської державності; громадянський конфлікт із залученням іноземних держав у Ємені; громадянська війна в Сирії; політичне протистояння в Єгипті (супроводжувалось військовим переворотом з масовими жертвами 03.07.2013).
Література
- Габер Є. В. «Арабська весна» на Близькому Сході: вибір моделі суспільної трансформації // Суспільно–політичні трансформації в країнах Сходу на сучасному етапі : колективн. моногр. / За заг. ред. Л. В. Матвєєвої ; [упоряд. О. С. Мавріна та І. В. Отрощенко]. Київ : Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України, 2012. С. 11–30.
- Кияниця Л. Л. Позиція США щодо політичних процесів у Єгипті в 2010–2011 рр. // Наукові записки НаУКМА. Т. 134. Вип.: Політичні науки, 2012. С. 49–53.
- Троненко В. І. Чергове пробудження арабського світу: інтрига зберігається // Сучасні питання економіки і права. 2013. № 1. С. 63–68.
- Joffé G. North Africa’s Arab Spring. London : Routledge, 2013. 232 p.
- Brownlee J., Masoud T., Reynolds A. The Arab Spring: Pathways of Repression and Reform. Oxford : Oxford University Press, 2015. 324 p.
- Alfadhel K. A. The Failure of the Arab Spring. Newcastle upon Tyne : Cambridge Scholars Publishing, 2016. 105 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Кияниця Л. Л. Арабська весна // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Арабська весна (дата звернення: 27.04.2024).
Оприлюднено: 27.05.2019
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
