Астауров, Борис Львович
Астау́ров, Бори́с Льво́вич (27.10.1904, м. Москва, тепер Російська Федерація —21.06.1974, там само) — біолог, цитогенетик, ембріолог, академік АН СРСР (1966).
|
Астауров, Борис Львович | |
|---|---|
| Народження | 27.10.1904 |
| Місце народження | Москва |
| Смерть | 21.06.1974 |
| Місце смерті | Москва |
| Напрями діяльності | біолог, цитогенетик, ембріолог |
Зміст
Життєпис
Народився у родині лікарів. 1921 закінчив середню школу в м. Москві, вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Московського державного університету (тепер Московський державний університет імені М. В. Ломоносова), навчався на кафедрі експериментальної зоології. 1924, ще в студентські роки, на запрошення професора С. С. Четверикова, працював лаборантом відділу генетики Інституту експериментальної біології Наркомздоров’я РСФСР. Продовжував працювати в цій установі і після закінчення університету 1927, поєднуючи роботу із навчанням у аспірантурі Інституту зоології МДУ. В цей же період був співробітником Московського відділення Комісії з вивчення природних виробничих сил Росії. 1926–1927 брав участь у вивченні геленджицької популяції плодової мухи звичайної або дрозофіли чорночеревої (Drosophila melamogaster). 1930–1935 Астауров працював у Середньоазійському науково-дослідному інституті шовківництва і шовкознавства у м. Ташкенті. 1935–1947 — в Інституті цитології, гістології і ембріології АН СРСР, 1947–1967 — в Інституті морфології тварин АН СРСР, 1947–1967 — директором Інституту біології розвитку АН СРСР, створення якого відбулося за його ініціативи.
Наукова діяльність
Працюючи в Середньоазійському науково-дослідному інституті шовківництва і шовкознавства у м. Ташкенті Астауров розпочав генетичні дослідження тутового шовкопряда (Bombyx mori), які згодом стали класичними у радянській генетиці. Пошук рішень для практичних потреб шовківництва сприяв розробленню фундаментальних проблем генетики. Астауров був одним з ініціаторів використання у радянському шовківництві міжпородних гібридів першого покоління і переведення галузі на гібридну основу. Астауров уперше спостерігав мутації шовкопряда, викликані рентгенівським (див. Рентгенівські промені) і гама опроміненням. У м. Ташкенті розпочав роботу над штучним партеногенезом шовкопряда, досліджував уплив високих температур і зміг отримати повний партеногенетичний цикл розвитку цих комах. Дію високих температур використав також для знезараження яєць у боротьбі зі збудником нозематозу шовкопряда пебриною (Nosema borabycis). Цей спосіб боротьби з небезпечним захворюванням шовкопрядів у 1962 був зареєстрований як відкриття у Комітеті у справах винаходів і відкриттів Ради Міністрів СРСР. Вивчення партеногенезу були узагальнені у праці «Штучний партеногенез у тутового шовкопряда» (1940). Попри узагальнення Астауров продовжив дослідження партеногенезу для подальшого вирішення практичних потреб шовківництва, що дало змогу знайти два способи виведення андрогенного (його складали виключно чоловічі особини комах) потомства шовкопрядів, яке є продуктивнішим у порівнянні з самицями. Праці зі штучного отримання бажаної статі тутового шовкопряда також були зареєстровані як відкриття 1959. Вченим уперше в світі були отримані гібриди, які поєднували в собі цитоплазму одного виду і ядро іншого. При цьому андрогенне потомство повністю повторювало ознаки того виду, особинам якого належало ядро, що доводило провідну роль ядра у спадковості. Ці результати сприяли відновленню в правах генетики як науки в СРСР після періоду лисенківщини (див. Лисенко, Трохим Денисович). Астауров вивчав також поліплоїдію шовкопряда: уперше було отримано амфідиплоїди у тварин, висловлено гіпотезу щодо можливості виникнення рідкісних у природі поліплоїдних видів тварин завдяки партеногенезу у віддалених гібридів. Збірник вибраних праць, підготовлений вченим за життя, загалом був присвячений спадковості та розвитку і мав однойменну назву, проте завершений був його учнями і колегами вже після смерті Астаурова. Протягом життя і наукової діяльності Астауров успішно займався вивченням фенотипічних проявів генотипу, партеногенезу і поліплоїдії та їхнього значення в еволюції, призначення ядра і цитоплазми та їхньої ролі у розвитку, біологічної дії іонізуючого випромінювання (обґрунтував генетичну теорію променевої хвороби), механізмів упливу високих температур на розвиток організмів. 1970 заснував журнал «Онтогенез» і став його головним редактором. Видання за короткий час стало провідним у галузі біології розвитку і генетики. Був членом редколегій наукових журналів «Природа», «Генетика», «Цитологія», «Бюлетень МОІП». 1955 був одним із підписантів «Листа трьохсот» до Президії ЦК КПРС з негативною оцінкою діяльності Т. Д. Лисенка та його прибічників. 1961, майже одразу після вручення диплому за відкриття способів регуляції статі у шовкопряда, опублікував велику статтю про свої генетичні дослідження у газеті «Правда», що стало історичною подією для відновлення генетики як точної біологічної науки. Автор і співавтор понад 250 наукових публікацій російською, англійською, німецькою, французькою мовами.
Визнання і нагороди
1953, 1964 — орден Трудового Червоного Прапора.
1958 — член–кореспондент АН СРСР за спеціальністю «Цитологія» у Відділенні біологічних наук.
1966 — академік АН СРСР.
1966–1972 — перший президент новоствореного Всесоюзного Товариства генетиків і селекціонерів ім. М. І. Вавилова.
1965 — нагороджений Великою срібною менделєєвською меморіальною медаллю.
1967 — Ломоносівська премія І ступеня за фільм «В глибинах живого».
З 1968 — член Міжнародної генетичної федерації.
1970 — нагороджений золотою медаллю ім. І. І. Мечникова АН СРСР за сукупність праць в галузі експериментальної генетики і біології розвитку.
Праці
- Наследственность и развитие. Москва : Наука, 1974. 359 с.
- Партеногенез, андрогенез и полиплоидия. Москва : Наука, 1977. 344 с.
- Проблемы общей биологии и генетики. Москва : Наука, 1979. 293 с.
Література
- Выдающиеся советские генетики : сборник биографических очерков. Москва : Наука, 1980. 152 с.
- Бабков В. В. Московская школа эволюционной генетики. Москва : Наука, 1985. 214 с.
- Инге-Вечтомов С. Г., Бочков Н. П. Выдающийся генетик и гражданин. К 100-летию со дня рождения академика Б. Л. Астаурова // Вестник РАН. 2004. Т. 74. № 9. С. 837–842.
- Борис Львович Астауров: очерки, воспоминания, письма, материалы / Сост. Е. Б. Астаурова. Москва : Наука, 2005. 426 с.
- Богданов Ю. Ф. Очерки о биологах второй половины XX века. Москва : Товарищество научных изданий КМК, 2012. 508 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Астауров, Борис Львович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Астауров, Борис Львович (дата звернення: 6.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 13.08.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
