Битва за Дніпро 1941–1944
Би́тва за Дніпро́ 1941–1944 — одна з військових кампаній під час Другої світової війни.
Менш поширеною є концепція відповідно до якої Битва за Дніпро — сукупність проведених у 1941–1944 стратегічних і фронтових (груп армій) оборонних і наступальних операцій воюючих сторін у ході Другої світової війни, головним змістом яких була збройна боротьба за р. Дніпро як важливий природний і стратегічний оборонний рубіж. Мета таких операцій, як правило, полягала у захопленні чи утриманні оборонних рубежів на берегах р. Дніпра та його основних приток, стратегічних і важливих промислових районів та передбачала вихід військ (недопущення чи перешкоджання виходу військ противника) до ріки, форсування водної перешкоди, захоплення та розширення плацдармів на берегах р. Дніпра та його приток, захоплення (вигнання противника) чи оборону політичних і економічних центрів, стратегічно й оперативно важливих міст, комунікацій і територій в басейні р. Дніпра.
Зміст
Історична довідка
Битва за Дніпро відбувалася на території, що охоплювала більшу частину Дніпровського річкового басейну від витоків до устя Дніпра й прилеглих районів у межах сучасних Росії, Білорусі та України. Головні події битви розгорталися на території України. Водночас початок і кінець битви хронологічно пов’язані з боями у Білорусі, передусім за її столицю м. Мінськ наприкінці червня 1941 — на початку липня 1944.
Хронологічно у розвитку Битви увиразнюється чотири періоди.
Перший період
Перший період (кінець червня — початок листопада 1941) розпочався вже за тиждень після початку реалізації «Барбаросса» плану — нападу збройних сил Німеччини та її союзників на СРСР з виходом їх на рубежі безпосередньої близькості до р. Дніпра й завершився частковою стабілізацією німецько-радянського фронту після подолання ними дніпровського рубежу й закріплення на територіях східніше річок Дніпра та Десни на початку листопада 1941. Він визначався рішучим стратегічним наступом військ Вермахту та переважно оборонними діями (з окремими спробами нанесення контрударів) і відступом об’єднань і з’єднань Червоної армії, проривом оборони Західного, Південно-Західного та Південного фронтів, оточенням і розгромом великих угруповань радянських військ, відходом їх вцілілої частини углиб країни на схід, створенням сприятливих умов для подальшого наступу німецьких і союзних їм військ у напрямку м. Москви, Волги та Кавказу.
Початок битви безпосередньо пов’язаний із захопленням німецькими танковими дивізіями м. Мінська й виходом їх до притоки Дніпра р. Березини у районах міст Бобруйська і Борисова, а також з початком створення радянською стороною стратегічного оборонного рубежу на р. Дніпрі від м. Орші до м. Кременчука і далі до м. Запоріжжя. Уперше німецькі війська (2-а танкова група Г. Гудеріана) форсували Дніпро 10–12.07.1941 на ділянках на північ і південь від м. Могильова в районі міст Шклова і Бихова.
На південно-західному напрямі головним змістом була боротьба за Дніпровський рубіж і м. Київ (див. Київська оборонна операція 1941), форсування німецькими й союзними їм військами р. Дніпра та їх вихід у Лівобережну Україну та Донбас.
Унаслідок бойових дій сторін на початку листопада 1941 лінія фронту пересунулася на схід від Дніпра на 150–200 км у його верхній течії, 400–500 км — середній течії (від р. Десни в районі м. Брянська — на 200–230 км), 170–300 км — у нижній течії від ділянки вигину р. Дніпра [у районі від м. Дніпропетровська (тепер м. Дніпро) до м. Запоріжжя].
У результаті наступальних дій від початку війни до завершення першого періоду Битви за Дніпро німецькі війська разом із союзниками в смузі завширшки до 1000–1100 км просунулися на глибину до 900–1000 км, захопивши території Білорусі, західних областей РРФСР (Смоленської, Брянської, частини Калузької, Орловської, Курської та Білгородської) та майже всю територію України.
У фронтових смугах Південно-Західного й Західного фронтів німецькі та союзні їм війська створили найбільші оточення стратегічного і оперативного масштабів. Так, Київський котел 1941, в якому наприкінці вересня опинилася переважна частина військ Південно-Західного фронту (близько 665 тис. осіб), став найбільшим оточенням у світовій історії. Майже таким самим виявився В’яземський котел у смугах дій Західного і Резервного фронтів, в який у першій половині жовтня потрапили з’єднання п’яти армій (до 650–660 тис. осіб). Лише у найбільших котлах 1941 [Київському, Смоленському, Брянському, В’яземському, а також під Уманню та біля Азовського моря в районі м. Осипенко (тепер м. Бердянськ)] німецькі війська взяли в полон і знищили в боях понад 2 млн осіб (з них близько 1,5 млн потрапили у полон).
Другий період
Другий і третій періоди Битви за Дніпро пов’язані з двома невдалими спробами радянських військ у 1942–1943 перехопити стратегічну ініціативу, розгромити й вибити противника з Донбасу та Лівобережної України, вийти до р. Дніпро і закріпитися на цьому стратегічному рубежі, створивши умови для подальшого наступу.
Другий період битви розпочався після нетривалої паузи по закінченні першого періоду, охоплює бойові дії сторін, проведені на південній ділянці німецько-радянського фронту з кінця грудня 1941 по травень 1942. Головним його змістом були операції військ фронтів Південно-Західного напряму, замисел яких передбачав розгром південного угруповання військ противника і вихід на рубіж р. Дніпра у його нижній течії на ділянці Дніпропетровськ — Запоріжжя. Він розпочався на хвилі успішного контрнаступу Червоної армії під м. Москвою, а перед цим під м. Ростовом-на-Дону і виходу військ Південного фронту на рубіж р. Міуса.
Наприкінці грудня 1941 — у квітні 1942 війська сторін (переважно радянські) на південному фланзі німецько-радянського фронту проводили активні дії тактичного й оперативного масштабів, які мали частковий успіх. Обстановка стабілізувалася, сторони розробляли плани і готували війська до літнього стратегічного наступу.
Наприкінці 1941 Ставка Верховного головнокомандувача поставила перед військами Південно-Західного напряму завдання провести стратегічну операцію з метою вийти до р. Дніпро. Однак проведена упродовж двох тижнів операція мала досить скромні результати, не досяла стратегічного рівня, і увійшла в історію як Барвінково-Лозовська операція 1942. У лютому і березні 1942 радянські війська на низці ділянок почали переходити до оборони. Фронт стабілізувався. Війська двох фронтів спробували здійснити кілька наступальних операцій на Білгородському і Харківському напрямах і в Донбасі, проте розвинути їх не змогли.
У травні 1942 стратегічною метою військ Південно-Західного напряму було визначено розгром харківського угруповання противника, оволодіння важливим опорним пунктом його оборони м. Харковом і створення необхідних умов для розгортання влітку великої стратегічної наступальної операції зі звільнення Донбасу й Лівобережної України та виходу на рубіж Дніпра. Німецька сторона основні зусилля теж зосередила на південній ділянці німецько-радянського фронту, де планувала на літо рішучий наступ з метою прориву на Кавказ із захопленням нафтоносних районів і виходу до Волги в районі Сталінграда й оточенням групами армій «А» і «Б» усього південно-західного та південного угруповання Червоної армії.
Операції військ Південно-Західного і Північнокавказького фронтів, проведені у травні 1942, завершилися розгромними поразками. У Криму на Керченському півострові фактично за тиждень (8–15.05) 11-а німецька армія розгромила значно потужніше угруповання військ Кримського фронту.
12.05 війська Південно-Західного фронту розпочали наступ на харківському напрямку (Харківську операцію 1942), який на початковому етапі розвивався успішно, проте 17.05 противник розпочав свій контрнаступ, завдавши ударів у тил радянським військам. Відрізані й оточені у барвінківському виступі, головні сили фронтів Південно-Західного напряму були розгромлені та безповоротно втратили понад 250 тис. осіб. Надалі під натиском противника розтрощені й деморалізовані об’єднання та з’єднання Червоної армії були змушені відступити аж до Волги та Кавказу.
Третій період
Третій період Битви за Дніпро тривав від кінця грудня 1942 до березня 1943. Після розгрому та капітуляції 6-ї німецької армії під Сталінградом Червона армія розпочала низку наступальних операцій на широкому фронті південного флангу радянсько-німецького фронту. Так, Воронезькому фронту Ставка Верховного Головнокомандувача поставила завдання відвоювати м. Харків і Харківський промисловий район, а також м. Курськ і до 21.02 вийти на рубіж міст Сум, Лебедина, Полтави. Своєю чергою німецьке командування прагнуло утримати Донецький і Харківський промислові райони, куди перекидало додаткові війська, розраховуючи активними діями розгромити радянські війська, що наступали на м. Харків з півночі.
Внаслідок проведення Харківської операції 1943 (02.02–03.03.1943, кодова назва «Зірка») війська Воронезького і частина сил Південно-Західного фронтів прорвали фронт оборони противника й оволоділи містами Харковом, Бєлгородом, Курськом та продовжили просування до р. Дніпро. Водночас війська Південно-Західного й Південного фронтів наступали в Донбасі (Ворошиловградська операція 1943, 29.01–18.02.1943, кодова назва «Стрибок») із завданням захопити основні переправи через р. Дніпро в районах міст Запоріжжя і Дніпропетровська. Війська Південного фронту звільнили Ростов-на-Дону та вийшли на р. Міус.
Однак активні воєнні дії та міцний опір противника серйозно підірвали бойовий потенціал формувань Червоної армії. Створивши потужне угруповання, німецькі війська 19.02 розпочали контрнаступ. Цей удар виявився абсолютно несподіваним для радянських військ, які наступали на широкому фронті по розбіжних напрямках. Унаслідок контрнаступу німецькі війська не лише зупинили Червону армію, а й просунулися на 150 км у смузі Воронезького і до 110 км в смузі Південно-Західного фронтів, розгромивши при цьому до 50 радянських дивізій та повернувши під свій контроль міста Харків і Бєлгород.
Наприкінці січня — на початку лютого 1943, Ставка Верховного Головнокомандувача вирішила розширити фронт наступу Червоної армії та перейти до активних бойових дій і на західному напрямі. Було сплановано операцію з розгрому групи німецької армій «Центр» шляхом завдання потужних ударів по її флангах, а також у центрі, в напрямку міст Рославля, Смоленська. Для її проведення Ставка залучила війська Калінінського, Західного, Брянського та Центрального фронтів. На початку березня внаслідок потужних ударів Червоної армії противник розпочав відведення своїх військ. У ході їх переслідування Калінінський і Західний фронти на 01.04 просунулися на 130–160 км, ліквідували ржевсько-в’яземський плацдарм противника й вийшли на підступи до м. Смоленська.
Після закінчення операцій зимової кампанії 1942–1943 на радянсько-німецькому фронті настала стратегічна пауза. Обидві сторони припинили активні бойові дії та розпочали всебічну підготовку до літнє-осінньої кампанії.
Четвертий період
Четвертий період був найдовшим, він тривав майже рік (від кінця липня 1943 до початку липня 1944) і став кульмінацією Битви за Дніпро. У цей період радянські війська здійснили стратегічний наступ, провели низку переважно успішних наступальних операцій, метою яких було вигнання ворога з окупованих ним територій, розгром угруповань противника на підступах до р. Дніпра, форсування річки, створення та розширення плацдармів на її правому березі, відвоювання великих міст, відновлення повного контролю над прилеглими територіями й створення умов для подальшого наступу в Правобережній Україні та Білорусі.
Головним змістом цього періоду Битви за Дніпро стало подолання військами Червоної армії, що наступали, т. з. «Східного валу» (стратегічної оборонної лінії «Вотан»), форсування потужної водної перешкоди, захоплення та розширення плацдармів на берегах річок Десни і Дніпра, вигнання противника з окупованих ним територій, великих міст, адміністративних і промислових центрів, насамперед м. Києва, встановлення контролю над стратегічно й оперативно важливими районами, транспортними вузлами і комунікаціями.
Він розпочався ще під час Курської битви 1943 і складався з кількох етапів. На першому етапі під час літнє-осінньої кампанії 1943 активні бойові дії проходили уздовж майже всієї лінії р. Дніпра — у верхній, середній і нижній течіях, а також її великої притоки р. Десни. У результаті проведення Бєлгородсько-Харківської операції 1943 (кодова назва «Полководець Румянцев», 03–23.08.1943) військами Воронезького та Степового фронтів було розгромлено бєлгородсько-харківське угруповання противника, звільнено міста Бєлгород і Харків, після чого стало можливим зосередження військ п’яти фронтів на стратегічному південно-західному напрямі з метою звільнення важливих промислових і сільськогосподарських районів — Донбасу і всієї Лівобережної України, форсування р. Дніпра і створення стратегічних плацдармів на території Правобережної України.
У районах верхньої течії р. Дніпра війська Західного та лівого крила Калінінського фронтів провели Смоленську операцію (кодова назва «Суворов», 07.08–02.10.1943), у результаті якої радянські війська завдали поразки лівому крилу групи армій «Центр», просунулися на 200–225 км у смузі шириною до 400 км, звільнили від ворога низку міст, зокрема м. Смоленськ, розпочали звільнення території Білорусі. Внаслідок проведення військами Брянського фронту Брянської операції (01.09–3.10.1943) було захоплено плацдарм на західному березі р. Десна, звільнено Брянський промисловий район і частину східно-білоруських земель. Війська вийшли до оборонного рубежу противника на р. Сожі, зокрема біля м. Гомеля, та форсували річку.
Основні події відбувалися в смузі дій фронтів Південно-Західного і Південного напрямів. У Лівобережній Україні військами Центрального, Воронезького, Степового, Південно-Західного і Південного фронтів (з 20.10.1943 відповідно Білоруського, 1-го, 2-го, 3-го та 4-го Українських фронтів) було проведено дві стратегічні операції — Донбаську операцію 1943 (13.08–22.09.1943) та Чернігівсько-Полтавську операцію 1943 (26.08–30.09.1943). Унаслідок їх проведення війська фронтів вигнали ворога з територій Донбасу та Лівобережжя, звільнили низку великих міст: Таганрог, Горлівку, Макіївку, Краматорськ, Сталіно (тепер Донецьк), Маріуполь, Осипенко (тепер Бердянськ), Полтаву, Чернігів, Кременчук, форсували річки Десну, Сож, Дніпро, Прип’ять. Першими 22.09.1943 р. Дніпро з ходу форсували війська 13-ї армії Центрального фронту, що наступали у межиріччі Дніпра й Прип’яті, де захопили кілька плацдармів. Плацдарми на правому березі Дніпра захопили також війська Воронезького фронту — у районах Великого Букрина (3-я гвардійська танкова армія), Лютежа (38-а армія), війська Степового фронту — на північний захід від м. Дніпродзержинська (тепер м. Кам’янське), на південний схід від м. Кременчука та у районі Верхньодніпровська.
Під час другого етапу (жовтень — грудень 1943) радянські війська провели Нижньодніпровську операцію 1943 (26.09–20.12) і Київську операцію 1943 (11.10–22.12), розбили німецькі війська у середній і нижній течії р. Дніпра, оволоділи містами Гомелем, Запоріжжям, Дніпропетровськом, Мелітополем, Києвом, Житомиром (останній німцям вдалося знову захопити і утримувати понад місяць), створили плацдарми стратегічного значення й відбили спроби противника відновити оборону по р. Дніпру. За планом Дніпровської повітрянодесантної операції 1943 (24.10–5.11) у районі м. Канева було висаджено повітряний десант, проте операція завершилася трагічно й не досягла поставленої мети.
На третьому етапі (кінець грудня 1943 — квітень 1944) на південному фланзі радянсько-німецького фронту військами 1, 2 та 3-го Українських фронтів і 2-го Білоруського фронту було проведено Дніпровсько-Карпатську наступальну операцію (24.12.1943–17.04.1944), яка стала найбільшою за роки війни стратегічною операцією. Унаслідок проведення в її межах десяти фронтових наступальних операцій було ліквідовано останні плацдарми противника на лівому березі р. Дніпра, його відкинули від Дніпра та знищили у середній та нижній течії ріки. Було звільнено від окупантів райони Правобережжя між річками Дніпром і Південним Бугом, Дністром і притоками Прип’яті Горинь, Стир і Тур’я приблизно до лінії Ковель — Броди — Тарнополь (тепер Тернопіль) — Бучач — Коломия — Кути — Пашкань — Ясси — Дубоссари — Тирасполь — Аккерман (тепер Білгород-Дністровський). Противник залишив Правобережну Україну, половину території Молдови, північно-східну частину Румунії, під контроль Червоної армії перейшли великі міста: Житомир, Кіровоград (тепер Кропивницький), Рівне, Луцьк, Нікополь, Кривий Ріг, Херсон, Миколаїв, Вінниця, Чернівці, Проскурів (тепер Хмельницький), Тарнопіль, Одеса, а також важливі транспортні комунікації.
Завершення третього етапу цього періоду Битви за Дніпро пов’язано з боротьбою за Крим — проведенням військами 4-го Українського фронту, Окремої приморської армії, сил Чорноморського флоту та Азовської військової флотилії Кримської наступальної операції 1944 (8.04–12.05). Саме з її завершенням і встановленням повного контролю з боку радянських військ над Кримським півостровом фактично зникли умови, за яких керівництво Третього рейху і німецьке командування могли б розраховувати на повернення до Дніпровського рубежу в його нижній течії. Таке завдання перед командуванням Вермахту вже ніколи не поставало. Під контролем німецьких військ залишалася невелика смуга на правому березі Дніпра у Білорусії.
Змістом завершального етапу останнього періоду битви за Дніпро було проведення частини Білоруської наступальної операції 1944 (23.06–29.08), обмеженої її першим етапом (23.06–4.07), а саме Вітебсько-Оршанської, Могильовської, Бобруйської, Полоцької та Мінської фронтових наступальних операцій з виходом військ на лінію Постави — озеро Нароч — Молодечно — 20 км на захід від Мінська — Дзержинськ — Столбці — Городея — Ганцевичі — Лунинець, оточенням і ліквідацією мінського угруповання військ противника в районі на схід від м. Мінська і на південь від м. Борисова (5–11.07). Востаннє радянські війська (2-го Білоруського фронту) форсували р. Дніпро 26–28.06.1944 під час Могильовської наступальної операції.
Істотну роль у Битві за Дніпро, особливо у 1943–1944, відіграли сили Опору. Дії радянських партизанських загонів і з’єднань на території західних областей Росії, в Україні та Білорусі сприяли виконанню військами поставлених завдань. Загальна чисельність партизанських сил, які діяли автономно в тилу противника в інтересах Червоної армії та у взаємодії з військами у Битві за Дніпро, сягала 300–400 тис. осіб.
Під час Битви за Дніпро на визволених від окупантів територіях від 1942 (а найактивніше в другій половині 1943 — на початку 1944) проводили мобілізацію місцевого населення до лав Червоної армії. Поширеною, особливо на теренах України, була практика проведення мобілізаційних заходів так званими «польовими військкоматами», а фактично командирами об’єднань, з’єднань і частин, спрямованих на чисельне відновлення особового складу військ, які зазнавали відчутних втрат. Щойно мобілізованих чоловіків і юнаків, формально не занесених до списків військових частин, переважно не обмундированих (звідси неофіційна назва «чорносвитники») і належно не підготовлених, а то й не озброєних, часто відразу кидали у бій (через це смертність серед них була врай високою).
За попередніми оцінками, загальні людські втрати воюючих сторін в операціях, які в сукупності склали Битву за Дніпро 1941–1944, становили близько 11–12 млн осіб, з них безповоротні — понад 5 млн осіб (загиблими, померлими від ран і хвороб — до 3 млн і полоненими — до 2,5 млн осіб), при цьому втрати радянської сторони склали від 75 до 80% від загальних, збройних сил Німеччини та її союзників — 20–25% від загальних. Загалом втрати у Битві за Дніпро становлять майже третину від всіх людських втрат воюючих сторін у німецько-радянській війні. Разом із жертвами серед цивільного населення СРСР, які втратили життя внаслідок бойових дій, а також етнічних чисток, передусім Голокосту, і протипартизанських каральних акцій, загальна кількість летальних втрат (жертв війни) під час Битви за Дніпро 1941–1944 становить, за попередніми оцінками, близько 8–9 млн осіб.
Значення
У ході Битви за Дніпро радянські війська завдали тяжких поразок військам груп армій «Південь» і «Центр», звільнили від окупантів понад 38 тис. населених пунктів, зокрема 160 міст. Битва за Дніпро відкрила перед Червоною армією нові стратегічні перспективи, створила умови для визволення Правобережжя та Півдня України. Війська збагатилися досвідом форсування великих водних перешкод. За масовий героїзм і відвагу 2438 солдатів, офіцерів та генералів 30 національностей, усіх родів військ були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Десятки частин і з’єднань отримали почесні найменування за назвами звільнених від ворога міст. Битва за Дніпро мала велике воєнно-стратегічне, політичне, міжнародне і моральне значення, вона завершила докорінний перелом у Другій світовій війні. Створений великий стратегічний плацдарм забезпечив звільнення від окупантів території всієї України, відкрив шлях для наступу Червоної армії на Карпати та за межі країни, створив умови для наступу на інших ділянках радянсько-німецького фронту.
Література
- Tippelskirch K. von. Geschichte des Zweiten Weltkrieges. Bonn : Athenäum, 1951. 731 p.
- Manstein E. von. Verlorene Siege. Bonn : Athenäum, 1955. 664 p.
- Уткин Г. Штурм «Восточного вала». Освобождение Левобережной Украины и форсирование Днепра. Москва : Воениздат, 1967. 464 с.
- Грылев А. Н. Днепр — Карпаты — Крым. Москва : Наука, 1970. 352 с.
- Glantz D. M. From the Don to the Dnepr: Soviet Offensive Operations, December 1942 — August 1943. London : Frank Cass, 1991. 430 p.
- Карель П. Восточный фронт : в 2 т. / Пер. с нем. Москва : Эксмо, 2008. Т. 2. 558 с.
- Грицюк В. М. Стратегічні та фронтові операції Великої Вітчизняної війни на території України. Київ : Інститут історії України, 2010. 149 с.
- Исаев А. Освобождение 1943. «От Курска и Орла война нас довела…». Москва : Эксмо ; Яуза, 2013. 554 с.
- Грицюк В. М., Лисенко О. Є., Пилявець Р. І. та ін. Стратегічні та фронтові операції на території України у 1943–1944 роках. Київ : Національний університет оборони України імені Івана Черняховського, 2015. 508 с.
- Лисенко О. Є., Пилявець Р. І. Битва за Дніпро у Другій світовій війні: спроба нової концептуальної візії // Український історичний журнал. 2019. № 4. С. 88–117.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Лисенко О. Є., Пилявець Р. І. Битва за Дніпро 1941–1944 // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Битва за Дніпро 1941–1944 (дата звернення: 6.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 07.11.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
