Богомолець, Олександр Олександрович
Богомо́лець, Олекса́ндр Олекса́ндрович (24.05.1881, м. Київ, тепер Україна — 19.07.1946, там само) — учений-патофізіолог, основоположник української школи патологічної фізіології, ендокринології та геронтології, організатор української науки. Доктор медицини (з 1909), доктор медичних наук (з 1934), академік Академії наук (АН) Української РСР (1929; її президент — 1930–1946), академік АН СРСР (з 1932; її віце-президент — 1942–1945), академік АН Білоруської РСР (з 1933), почесний член АН Грузинської РСР (з 1944), академік АМН СРСР (з 1944). Батько Олега Богомольця, прадід Ольги Богомолець.
|
Богомолець, Олександр Олександрович | |
|---|---|
| Народження | 24.05.1881 |
| Місце народження | Київ |
| Смерть | 19.07.1946 |
| Місце смерті | Київ |
| Напрями діяльності | патологічна фізіологія, ендокринологія та геронтологія |
Життєпис
Народився у Лук’янівській в’язниці. Мати була політичною ув’язненою, засудженою до 18 років каторги. Батько працював земським лікарем, за участь у революційному русі був засуджений до заслання в Сибір на 7 років. 1900 із золотою медаллю закінчив Першу київську гімназію. Вступив на юридичний факультет Університету Святого Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка), перевівся на медичний факультет. За станом здоров’я 1901 переїхав до м. Одеси, де продовжив навчання на медичному факультеті Новоросійського університету (тепер Одеський національний університет імені І. І. Мечникова). 1902 опублікував першу наукову працю «До питання про будову і мікрофізіологію бруннерових залоз» (рос. «К вопросу о строении и микрофизиологии бруннеровых желез»). 1906 закінчив університет на «відмінно», удостоєний звання лікаря. 1907 — позаштатний лаборант, від 1910 — приват-доцент кафедри загальної патології Новоросійського університету. 1909 в Імператорській Військово-медичній академії захистив дисертацію «До питання про мікроскопічну будову і фізіологічне значення надниркових залоз у здоровому і хворому організмі» (рос. «К вопросу о микроскопическом строении и физиологическом значении надпочечных желез в здоровом и больном организме»), яку високо оцінив опонент І. Павлов. 1911 відряджений за кордон для підготовки до професорського звання. Працював у кращих клініках та університетах Франції, Німеччини. 1911–1925 — екстраординарний професор кафедри загальної патології і бактеріології медичного факультету Імператорського Миколаївського університету (тепер Саратовський університет, РФ). Створив наукову лабораторію з найкращим устаткуванням. Частину приладів привіз із м. Парижа (Франція), деякі сконструював сам. Саратовська лабораторія Богомольця стала провідним центром експериментальних досліджень в галузі патологічної фізіології в Росії. Від 1917 — старший епідеміолог Саратовського губернського відділу охорони здоров’я. У 1920-ті — науковий консультант санітарного управління Південно-Західного фронту Червоної армії та санітарного відділу Управління залізниць Поволжя. 1923 організував першу в країні протималярійну лабораторію, яка ефективно працювала в Саратовському Заволжі. Від 1925 — професор кафедри патологічної фізіології медичного факультету 2-го Московського державного університету. У м. Москві написав фундаментальні праці: «Криза ендокринології» (рос. «Кризис эндокринологии»), «Загадка смерті» (рос. «Загадка смерти»; обидва — 1927), «Введення у вчення про конституції і діатези» (рос. «Введение в учение о конституциях и диатезах»), «Про вегетативні центри обміну» (рос. «О вегетативных центрах обмена»), «Набряк. Нарис патогенезу» (рос. «Отек. Очерк патогенеза»; усі — 1928), «Артеріальна гіпертонія. Нарис патогенезу» (рос. «Артериальная гипертония. Очерк патогенеза»), видав перероблений підручник «Патологічна фізіологія» (рос. «Патологическая физиология»; обидва — 1929). Одночасно 1928–1931 — директор Інституту гематології і переливання крові АН у м. Москві, де під його керівництвом уперше вирішено завдання надійної консервації крові. 1930 переїхав до м. Києва, де став президентом АН УРСР та директором Інституту експериментальної біології і патології Наркомздорову України. Від 1934 — директор Інституту клінічної фізіології АН Української РСР (тепер обидва — імені Богомольця). У часи масових репресій на його прохання і під його відповідальність з місць позбавлення волі звільнено чимало видатних учених. Член ЦВК СРСР (1931–1937). Депутат ВР СРСР (1937, 1946). Від 1932 — академік АН СРСР, 1929 — академік АН УРСР, 1939 — академік АН Білоруської РСР. На початку Другої світової війни разом із АН УРСР його евакуйовано до м. Уфи (Башкортостан, РФ), де провів масову реорганізацію української науки для потреб воєнного часу. Це дозволило досягти вражаючих наукових результатів та відіграло значну роль у розвитку оборонної промисловості. Згодом учений продовжує дослідження в галузі патофізіології для військової медицини. Із 1942 — віце-президент АН СРСР. Активний соратник академіка М. Бурденка у справі створення АМН СРСР. Заступник голови ВР УРСР (1944). Від 1944 — дійсний член академії та почесний академік АН Грузинської РСР. Навесні 1944 повернувся до м. Києва. Очолив роботи з відновлення АН УРСР і залучення її до відбудови народного господарства.
Наукова діяльність
Приділяв увагу проблемам імунології, вивченню механізмів клітинного й гуморального імунітету, анафілаксії. Праці київського періоду присвячено питанням патологічної фізіології, ендокринології, вегетативної нервової системи, вченням про конституції і діатез, онкології, фізіології і патології сполучної тканини та проблемам довголіття. Досягненням став розроблений ним метод дії на сполучну тканину антиретикулярною цитотоксичною сироваткою (АЦС, або сироваткою Богомольця). Розробив теорію, що пояснює механізм дії переливання крові колоїдокластичним шоком. Під час Другої світової війни його методику консервації крові успішно застосовували. Створив потужну школу патофізіологів. Автор учення про взаємодію пухлини та організму (це змінило тогочасні погляди на ріст пухлин). Як президент АН Української РСР провів вагому роботу із розроблення та виконання планів наукових робіт для вирішення завдань індустріалізації країни. На академічній сесії (1952) учення Богомольця названо помилковим, за невідповідність генеральній лінії радянської фізіології. Теорію Богомольця про сполучну тканину визнано псевдонаукою. Засновані ним Інститути експериментальної біології та медицини й клінічної фізіології закрито, члени сім’ї академіка зазнали переслідувань. Після смерті Й. Сталіна ці рішення визнано помилковими. Створені ним наукові інститути відновлено, вони стали отримали міжнародне визнання.
Нагороди
Сталінська премія (1941). Заслужений діяч науки УРСР (1943). 1944 за видатні досягнення в галузі охорони здоров’я країни за скрутних умов воєнного часу указом Президії Верховної Ради СРСР присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і Золотої медалі «Серп і молот». Два ордени Леніна, інші ордени та медалі. 1954 засновано премію АН Української РСР імені Богомольця. На його честь названо Фізіології інститут імені О. О. Богомольця НАН України та Національний медичний університет імені О. О. Богомольця.
Праці
- Краткий курс патологической физиологии. Саратов : Губпорлиграфотдел, 1921. 195 с.
- Кризис эндокринологии. Москва : Мосздравотдел, 1927. 180 с.
- О вегетативных центрах обмена. Москва : Наркомздрав РСФСР, 1928. 76 с.
- Артериальная гипертония. Москва : Госмедиздат, 1929. 48 с.
- Патологическая физиология : в 2 т. 3-е изд., знач. доп. Москва : Госмедиздат, 1929.
- Продление жизни. Киев : Академия наук УССР, 1940. 144 с.
- Основные направления моих работ // Архив патологии. 1947. Т. 9. Вып. 3. С. 3–14.
- Избранные труды : в 3 т. Киев : Академия наук УССР, 1956–1958.
- Вибрані праці. Київ : Наукова думка, 1969. 424 с.
Література
- Мартич Ю. Олександр Богомолець. Київ : Академія наук УРСР, 1951. 252 с.
- Сиротинин И. Н. Академик Александр Александрович Богомолец: к семидесятипятилетию со дня рождения (1881–1956). Киев : Госмедиздат УССР, 1957. 108 с.
- Нічик В. М. Філософські основи наукових праць О. О. Богомольця. Київ : Академії наук УРСР, 1958. 180 с.
- Александр Александрович Богомолец (К 100-летию со дня рождения) // Патологическая физиология и экспериментальная терапия. 1981. № 2. С. 3–9.
- Александр Александрович Богомолец. Воспоминание современников / Под общ. ред. О. А. Богомольца. Киев : Наукова думка, 1982. 216 c.
- Богомолец О. А. Научная школа Александра Александровича Богомольца // Математическое естествознание: фрагменты истории. Киев : Наукова думка, 1992. С. 247–291.
- Кот С., Кучерук О. Національний пантеон // Зовнішні справи. 2007. № 9. С. 50–52.
- Корнійчук В., Хом’як К. В. Вернадський і О. Богомолець — організатори науки в Україні. Київ : Леся, 2011. 95 с.
- Гамалія В. М., Дупленко Ю. К., Руда С. П. та ін. Президенти Академії наук України за 100 років її існування: Науково-організаційний внесок в прогресс фундаментальної науки. Київ : ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», 2018. 215 с.
- Дупленко Ю. К. Олександр Богомолець і діяльність Академії наук України в часи його президентства (1930–1946) // Наука та наукознавство. 2019. № 3. С. 94–105.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Плужнікова Т. В. Богомолець, Олександр Олександрович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Богомолець, Олександр Олександрович (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 28.01.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
