Брандт, Віллі
Брандт, Ві́ллі (нім. Brandt, Willy; справжнє — Фрам, Герберт Ернст Карл; нім. Frahm, Herbert Ernst Karl; 18.12.1913, м. Любек, регіон Шлезвіг-Гольштайн, тепер Німеччина — 08.10.1992, м. Ункель, земля Рейнланд-Пфальц, Німеччина) — громадсько-політичний і державний діяч. Четвертий федеральний канцлер Федеративної Республіки Німеччина (ФРН, 1969–1974). Нобелівська премія миру (1971).
|
Брандт, Віллі (Brandt, Willy) | |
|---|---|
| Справжнє ім’я | Герберт Ернст Карл |
| Справжнє прізвище | Фрам |
| Народження | 18.12.1913 |
| Місце народження | Любек |
| Смерть | 08.10.1922 |
| Місце смерті | Ункель |
| Відзнака | Нобелівська премія |
Зміст
Життєпис
Походив із незаможної родини, яка брала участь у соціал-демократичному (див. Соціал-демократія) русі.
Здобув середню освіту в гімназії «Іоганеум» у м. Любеку (1932).
Брав активну участь у молодіжних соціал-демократичних організаціях. Член Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН, з 1930). Після відокремлення ліворадикального крила (1931) увійшов до створеної Соціалістичної робітничої партії (СРП). Після приходу до влади в Німеччині нацистів від 1933 — на нелегальному становищі. Брав участь 11–12.03.1933 у підпільному з’їзді СРП у м. Дрездені.
1933–1945 (з перервами) — на еміграції у Норвегії, працював журналістом соціал-демократичних видань. 1937 був військовим кореспондентом під час Громадянської війни в Іспанії 1936–1939. Як вільний слухач відвідував заняття в Університеті м. Осло.
Політична діяльність
Брав активну участь у міжнародному молодіжному соціал-демократичному русі, очолював раду молодіжної спілки СРП та Комітет молодіжного союзу соціалістів. Нелегально відвідував Німеччину (1936) з метою відновити діяльність берлінської організації СРП. 1938 позбавлений нацистами німецького громадянства. 1940 служив у норвезькій армії. Взятий у полон нацистами після окупації Норвегії Німеччиною, випадково звільнений як норвежець. Виїхав до Швеції, де отримав норвезьке підданство у Норвезькому посольстві в м. Стокгольмі. 1940–1945 брав участь у норвезькому Русі Опору, декілька разів нелегально відвідував Норвегію. 1942–1945 — секретар Міжнародної групи демократичних соціалістів. 1944 відновив зв’язки з СДПН.
Повернувся до Німеччини. Як журналіст висвітлював хід Нюрнберзького процесу 1945. Служив 1947 у норвезькій військовій місії.
01.07.1948 повернув німецьке громадянство з іменем Віллі Брандт. 1949–1974 — депутат бундестагу; 1955–1957 — голова палати депутатів Західного Берліна; 1957–1966 — правлячий бургомістр Західного Берліна; 1958–1962 — голова правління Соціал-демократичної партії Західного Берліна; 1962–1963 — заступник голови, 1964–1987 — голова СДПН.
Відіграв провідну роль 1959 на з’їзді СДПН у м. Бад-Годесберзі (тепер частина м. Бонн), на якому схвалено нову програму партії, яка ознаменувала відмову від марксистської спадщини й фразеології. Очолював частину німецьких соціал-демократів, які підтримували євроатлантичну інтеграцію ФРН.
1966–1969 — віце-канцлер та міністр закордонних справ ФРН. Виступав за розрядку міжнародної напруженості у відносинах між Заходом і радянським блоком. Домігся відновлення дипломатичних відносин із Румунією (1967) та Югославією (1968).
Обраний федеральним канцлером ФРН після перемоги соціал-демократів на виборах до бундестагу 1969. Сприяв остаточній відмові Західної Німеччини від доктрини Вальтера Гальштейна (1901–1982; Німеччина). Брав участь в укладенні низки міжнародних договорів щодо кордонів Центрально-Східної Європи після Другої світової війни, зокрема договорів ФРН — СРСР 1970, ФРН — Польської Народної Республіки (ПНР) 1970, ФРН — Німецької Демократичної Республіки (НДР) 1972, ФРН — Чехословацької Соціалістичної Республіки 1973. Сприяв укладенню Чотиристоронньої угоди щодо Західного Берліна 1971. Урегулював відносини з НДР на основі фактичного визнання дводержавності Німеччини. Сприяв наданню німецько-німецьким відносинам особливого характеру, унезалежненню їх від проблем блокового протистояння в Європі та юридичному закріпленню можливості мирного відновлення німецької єдності. За активної участі Брандта 08.11.1972 НДР та ФРН офіційно взаємовизнали суверенітет і обмінялися постійними дипломатичними представництвами. Домігся прийняття обох німецьких держав до Організації Об’єднаних Націй (1973).
Першим із канцлерів ФРН відвідав НДР, ПНР (1970) та Ізраїль (1972). Під час візиту до Польщі широкого розголосу набув символічний жест Брандта — схилення колін 07.12.1970 перед монументом жертвам Варшавського гетто.
Уряд Брандта 1973 встановив дипломатичні відносини з Болгарією та Угорщиною. Політичний курс уряду Брандта отримав назву «нової східної політики», що сприяла подоланню суперечностей між ФРН та її східними сусідами і розрядці в Європі. На міжнародній арені уряд Брандта сприяв вступу Великої Британії до ЄС, приєднанню ФРН до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (1969). Домігся рішучої перемоги соціал-демократів на виборах до бундестагу 19.11.1972.
Подав у відставку після викриття серед найближчого оточення агента східнонімецької спецслужби «Штазі» Ґюнтера Ґійома (1927–1995; Німеччина). Після відставки до 1987 продовжував залишатися головою СДПН (1987–1992 — почесний голова). Голова Соціалістичного інтернаціоналу (1976–1992). Очолював 1977–1983 Незалежну комісію з питань міжнародного розвитку «Північ — Південь» (Комісія Брандта). Член Європейського парламенту (1979–1984). Очолював фонд «Мир і розвиток».
Нагороди і визнання
Лауреат Нобелівської премії миру «на знак визнання конкретних ініціатив, що призвели до послаблення напруженості між Сходом і Заходом» (1971), Ейнштейнівської премії миру (1985).
Людина року за версією журналу «Time» (1970).
Твори
- Kriegin Norwegen. 9. April — 9. Juni 1940. Zürich : Europa Verlag, 1942. 160 p.
- Zur Nachkriegspolitik der deutschen Sozialisten. Stockholm : Arbetarnes Tryckeri, 1944. 64 p. (у співавт.).
- Forbrytere og andre tyskere. Oslo : Aschehoug, 1946. 323 p.
- Mein Weg nach Berlin. München : Kindler, 1960. 382 p.
- Friedenspolitik in Europa. Frankfurt am Main : S. Fischer, 1970. 266 p.
- Begegnungen und Einsichten. Die Jahre 1960–1975. Munchen : Droemer Knaur, 1978. 653 p.
- Links und frei: Mein Weg 1930–1950. München : Knaur, 1984. 462 p.
- Erinnerungen. Frankfurt am Main : Suhrkamp, 2001. 73 p.
- Berliner Ausgabe : in 10 Bd. Bonn : Dietz, 2002–2009.
Література
- Wein M. Willy Brandt. Das Werden eines Staatsmannes. Berlin : Aufbau Taschenbuch, 2003. 509 p.
- Seebacher-Brandt B. Willy Brandt. München : Piper, 2004. 456 p.
- Grebing H. Willy Brandt. Der andere Deutsche. Paderborn : Fink, 2008. 182 p.
- Hofmann G. Willy Brandt und Helmut Schmidt. Geschichte einer schwierigen Freundschaft. 3rd ed. München : C. H. Beck, 2012. 336 p.
- Lorenz E. Willy Brandt. Deutscher — Europäer — Weltbürger. Stuttgart : Kohlhammer, 2012. 288 p.
- Noack H.-J. Willy Brandt. Ein Leben, ein Jahrhundert. Berlin : Rowohlt, 2013. 352 p.
- Schöllgen G. Willy Brandt. Die Biographie. Berlin : Berlin Verlag, 2013. 327 p.
- Bahr E. «Das musst du erzählen». Erinnerungen an Willy Brandt. Berlin : List, 2014. 238 p.
- Willy Brandts Außenpolitik / Ed. by B. Rother. Wiesbaden : Springer, 2014. 360 p.
- Wolffsohn M. Friedenskanzler? Willy Brandt zwischen Krieg und Terror. München : dtv Verlagsgesellschaft, 2018. 176 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Кривонос Р. А. Брандт, Віллі // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Брандт, Віллі (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 16.04.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
