Бінсвангер, Людвіг
Бінсва́нгер, Лю́двіг (нім. нім. Binswanger, Ludwig; 13.04.1881, м. Кройцлінген, кантон Тургау, Швейцарія — 05.02.1966, там само) — психіатр, психолог, філософ, основоположник екзистенційного аналізу (нім. Daseinsanalyse).
|
Бінсвангер, Людвіг (Binswanger, Ludwig) | |
|---|---|
| Народження | 13.04.1881 |
| Місце народження | Кройцлінген |
| Смерть | 05.02.1966 |
| Місце смерті | Кройцлінген |
| Alma mater | Цюрихський університет |
| Місце діяльності | Швейцарія |
| Напрями діяльності | психіатрія, медицина |
Життєпис
Походив із династії психіатрів. Сім’я мешкала поряд із хворими у приватній клініці-санаторії «Бельв’ю», яку заснував його дід Людвіг Бінсвангер старший (1820–1880) і очолював батько Роберт Бінсвангер (1850–1910; обидва — Швейцарія). Ріс у тісному контакті з пацієнтами. Вважають, що цей життєвий досвід вплинув на професійний вибір діяча та особливості його ставлення до психічнохворих осіб, глибоку повагу до їхньої індивідуальності.
Навчався у гімназії в м. Констанці (Німеччина), де захопився працею «Критика чистого розуму» І. Канта та неокантіанством.
Від 1900 вивчав медицину в Лозаннському, Цюрихському, Гайдельберзькому університетах. Завершив освіту в Цюриху (1906). З червня 1906 працював помічником лікаря у Цюрихській університетській психіатричній клініці. Захистив 1907 докторську дисертацію, написану під керівництвом К. Г. Юнга. Вивчав метод психоаналізу, який Юнг намагався застосувати в клінічній психіатрії.
1907 завдяки Юнгу познайомився в м. Відні зі З. Фройдом. Це знайомство стало початком дружби, що тривала понад 30 років (до смерті Фройда в 1939), попри кардинальну розбіжність у поглядах.
1907–1908 працював асистентом лікаря під наставництвом дядька — невролога, професора Отто Бінсвангера (1852–1929; Швейцарія) у психіатричній клініці Єнського університету Фрідріха Шиллера.
Відмовився від академічної кар’єри. З 1908 — асистент батька в клініці «Бельв’ю». Після його раптової смерті керував клінікою (1911–1956).
Брав участь у Міжнародному конгресі психоаналізу в м. Гаазі (1920), першому Всесвітньому конгресі з психіатрії в м. Парижі (1950).
Президент Швейцарської психіатричної асоціації (1925–1928).
Подав у відставку 1956, передав керівництво клінікою синові.
Останні роки життя вів дослідницьку та літературну діяльність.
Погляди і праці
В юнацькі роки захоплювався працями Ф. Ніцше та В. Дільтея.
Філософські погляди формувалися передусім під впливом неокантіанства, екзистенційної аналітики (нім. Daseinsanalytik) М. Гайдеґґера, феноменології Е. Гуссерля. Ставився до філософських і наукових течій сучасності як до можливого методологічного підґрунтя для медичної практики, клінічної психіатрії, традиційні методи якої вважав недостатніми, малодієвими.
Перші праці позначені впливом ідей неокантіанства, зокрема П. Наторпа, з його розумінням психології як науки «суб’єктивації», реконструкції отриманих у досвіді даних. Згодом відійшов від цих позицій, але відгомін кантіанства вбачають у прагненні вченого до пошуку апріорних (див. Апріоризм) структур, що уможливлюють людське буття.
Вважав себе учнем, але не послідовником З. Фройда. Одним із перших почав використовувати психоаналіз у клініці, попри його неприйняття у науково-медичному середовищі. У 1910–1920-х вдався до критичного переосмислення психоаналітичної системи, критикував її за гіпотетичність, біологізм, редукціонізм і надмірний детермінізм у поясненні психічних явищ; заперечив фройдівські теорії несвідомого, лібідо, витіснення, тлумачення сновидінь.
Завдяки знайомству з Е. Гуссерлем (1923) і його творчістю Бінсвангер розвивав основні тези феноменологічного вчення, захопився ідеєю інтенціональності свідомості, розбудови психологічної теорій й практики, здатної вловити світ суб’єктивних смислів.
Після видання книги М. Гайдеґґера «Буття і час» (1927) першим спробував застосувати онтологічні ідеї «екзистенційної аналітики» (нім. Daseinsanalytik) до психіатрії. Переосмислив гайдеггерівську метафізику та обґрунтував власну філософсько-антропологічну концепцію та психіатричне вчення, яке назвав «екзистенційним аналізом» (нім. Daseinsanalyse). Проте така інтерпретація й пряме перенесення онтологічних екзистенціалів у клінічну практику викликали негативну реакцію Гайдеґґера та його послідовників.
Екзистенційний аналіз учений тлумачив як фундамент психоаналітичної терапії, феноменологічну рефлексію актуального людського існування, метою якого є реконструкція світопроєкту людини. Прагнув описати людське існування в його цілісності, повноті та унікальності. Наполягав, що клінічна психіатрія та психоаналіз пропонують лише поверховий опис симптомів і синдромів, ігноруючи індивідуальне «буття-в-світі», особливості улаштування життєвого світу душевнохворого. Вважав «буття-в-світі» ключовим, принциповим феноменом людського існування. Розумів останнє як єдність трьох часових модусів — минулого, теперішнього і майбутнього. Пояснював неврози і психози як способи модифікації фундаментальної структури «буття-в-світі». Симптоми різних психічних хвороб розглядав як наслідок обмежень «горизонту бачення», коли один із часових модусів стає панівним. Пацієнти відтак втрачають можливість вільного трансцендування, конституюють світ лише через один модус екзистенції, витворюють статичні закінчені «світи». Унаслідок звуження горизонту бачення відбуваються порушення у «смисловій матриці», інші модуси вже не розглядаються як можливості існування, внутрішній світ пацієнта стає спрощеним, спустошеним.
Міркував про норму й патологію, діалектику «нормальної» та «відхиленої» реальності, наявність особливої «норми» для світів, що їх конструює хвора (маніакальна, шизофренічна тощо) свідомість.
У праці «Основні форми й пізнання людського існування» (нім. «Grundformen und Wissen der menschlichen Existenz»; 1942) піддав М. Гайдеґґера критиці з персоналістичних позицій; заклав основи екзистенційного аналізу як емпіричної науки, уґрунтованої на антропологічному підході. Свідомо протиставив своє вчення екзистенційно-нігілістичним тезам Гайдеґґера, що одержали подальший розвиток у Ж.-П. Сартра.
У 1950–1960-х опублікував низку монографій, де з позицій феноменологічної психіатрії подав опис різних психічних захворювань: «Три форми невдалого існування» (нім. «Drei Formenmissglückten Daseins»; 1956); «Шизофренія» (нім. «Schizofrenie»; 1957); «Меланхолія та манія: феноменологічні дослідження» (нім. «Melancholie und Manie: Phänomenologische Studien»; 1960); «Марення» (нім. «Wahn»; 1965). Написав книгу «Спогади про Зигмунда Фройда» (нім. «Erinnerungenan Sigmund Freud»; 1956).
Визнання
Почесний доктор Базельського (1941), Фрайбурзького (1959) та інших університетів.
Золота медаль Крепеліна (1956; найпрестижніша нагорода в галузі психіатрії).
Праці Бінсвангера перекладено англійською, французькою та іншими мовами. Книгу «Мрія та існування» (нім. «Traumund Existenz»; 1930) переклав французькою М. Фуко, додавши есей-передмову.
Ідеї Бінсвангера здійснили антропологічний і феноменологічний поворот у психіатрії того часу. Його ідейна спадщина дотепер є ґрунтом для більшості версій екзистенційно-феноменологічної психології й психіатрії.
Праці
- Grundformen und Erkenntnis des menschlichen Daseins. Zürich : Max Niehans, 1942. 726 p.
- Ausgewählte Aufsätze und Vorträge : in 2 bd. Bern : Francke, 1947–1956.
- Erinnerungen an Sigmund Freud. Bern : Francke, 1956. 120 p.
- Der Mensch in der Psychiatrie. Pfullingen : Neske, 1957. 71 p.
- Melancholie und Manie: Phänomenologische Studien. Pfullingen : Neske, 1960. 146 p.
- А н г л. п е р е к л. — Being-in-the-world: Selected Papers of Ludwig Binsvanger. New York : Basic Books, 1963. 364 p.
Література
- Barrett W. Irrational Man, a Study in Existential Philosophy. Garden City : Doubleday Anchor Books, 1962. 314 p.
- Rattner J. Ludwig Binswanger // Klassiker der Tiefenpsychologie. München : Psychologie Verlags Union, 1990. Р. 631–654.
- Ghaemi S. N. Rediscovering Existential Psychotherapy: The Contribution of Ludwig Binswanger // American Journal of Psychotherapy. 2001. № 55 (1). Р. 51–64.
- Hoffman K. Historical Essays on Ludwig Binswanger and Psychoanalysis // Luzifer-Amor: Zeitschrift zur Geschichte der Psychoanalyse. 2002. № 15 (29). Р. 1–189.
- Sindoni P. R. Ludwig Binswanger, the Inspiring Force // Phenomenology World-Wide: Foundations, Expanding Dynamics, Life-Engagements / Еd. by A.-T. Tymieniecka. Dordrecht : Kluwer Academic Publishers, 2002. P. 657– 663.
- Философия психологии / Сост. Л. К. Велитченко; под общ. ред. А. Я. Чебыкина. Одесса : Букаев В. В., 2012. 554 с.
- Зварич І. М., Чуйко Г. В., Колтунович Т. А. Екзистенційна та гуманістична психологія / За наук. ред. В. Г. Панка. Чернівці : Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, 2019. 496 с.
- Ганущак Р. І., Партико Т. Б. Життєвий світ як основна унікальності особистості // Габітус. 2020. Вип. 13. Т. 1. С. 110–116. URL: http://habitus.od.ua/journals/2020/13_2020/part_1/19.pdf
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Бінсвангер, Людвіг // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бінсвангер, Людвіг (дата звернення: 3.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 23.11.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
