Водяник
Водя́ни́к — у міфологічних уявленнях та релігійних віруваннях давніх слов’ян — дух води; уособлював чоловічий аспект містичного вияву водної стихії.
Зміст
У міфології, демонології
Як міфологічна персоніфікація стихії води, водяник входив до шереги головних представників слов’янської демонології, уособлював могутність і небезпеку для людини водної стихії. В його образі таємничого річкового духу поєдналися стародавні уявлення і повір'я, відгомони різноманітних язичницьких культів, обрядодії залежної від води аграрної культури. Звідси походять і різноманітні найменування водяника: водяний, водовик, хазяїн, водяний дід, водяний чорт, пепельник, волохатик тощо.
Зазвичай оповіді та повір’я про водяника поширені у місцевостях, де розташовано багато природних водойм. До того ж давні слов’яни вважали воду провідником у потойбічний світ, а відтак доволі часто ставилися до водяника — повелителя водяної стихії — як до посередника між світом живих і світом померлих.
У міфології давніх слов’ян можна виокремити два основні різновиди образу водяника.
- Узагальнений — де він поставав у вигляді міфічного царя, який володіє всією водою в світі: ріками, озерами, болотами, морями тощо. Цей водяний дух мешкав у воді, вважався хазяїном водяного царства. В індоєвропейській міфології він мав величезні табуни коней і приїздив навесні на колісниці, що була запряжена незвичайними кіньми. Як водяний господар і морський цар, мав серед свого почту чимало інших водяників-служок.
- Локальний, місцевий — більш поширений у міфологічних оповідях та легендах давніх слов’ян. Цей міфологічний персонаж — господар певного озера, річки чи водоймища. Такі водяники, згідно з народними уявленнями, їздили верхи на сомах.
У народних уявленнях
Давні слов’яни уявляли водяника в різноманітних зовнішніх формах: у вигляді сивого діда, вкритого мулом і лускою, з бородою із водоростей, в образі високого чоловіка, обплутаного болотяною ряскою з довгою зеленою бородою, іноді з хвостом. Часом — голим, рудим, волохатим, трохи схожим на свиню з маленькими ріжками на голові. Зазвичай водяник часто сміявся і плескав у долоні. Залюбки поглинав дощ у своє велетенське черево.
Його наділяли здатністю перетворюватися на сома, щуку, лебедя, в’юна, жабу, козла, собаку, качура; на дитя у сорочечці, що сміється та бігає по воді; зрідка — на кота чи ягня. Відомі міфологічні сюжети, де він з’являвся людям у подобі високого сивого коня.
Водянику приписували владу над рибами та іншими водними тваринами, а також русалками. За різними переказами, мешкав у підводних корчах або кришталевому палаці, захованому на дні водойми. Міг розливати річки, ламати греблі й водяні млини, топити худобу та людей, перевертати човни, гасити розпалені на берегах вогнища. Особливо небезпечним вважали водяника після заходу сонця та на свято Івана Купала, коли цей дух затягував людей під воду. Парубки, які потонули у воді, згідно з народними віруваннями, ставали слугами водяника, а дівчата — русалками.
Вважали, що водяник полюбляє байдикувати з нечистими духами в корчмі за випивкою та грою в кості чи карти. Неодмінним атрибутом водяника був золотий тризуб, котрим він вибивав із землі прісну джерельну воду, щоби живити рослинність та водяних жителів.
В українському фольклорі, на відміну від російського та білоруського, невідомий образ водянихи. Жіночим відповідником водяника найчастіше ставала русалка. Водяники майже завжди були одруженими і мали багато дітей. За повір’ями, їхніми дружинами ставали потопельниці або дівчата, яких прокляли батьки, внаслідок чого вони були забрані нечистою силою в підводне царство, де перетворювались на русалок. Також переказували: коли у водяника жінка мала народити, він у подобі звичайної людини приходив у місто чи село і запрошував до себе бабу-повитуху, щедро винагороджував її сріблом і золотом. Водяника легко можна було впізнати, бо з лівого краю його одягу постійно крапала вода. Де б він не сідав, те місце завжди лишалося мокрим.
У водній стихії водяник вважався нездоланним, проте на землі він слабшав.
Характерні особливості
Подібно до домовика, який тягнув усе із сусідніх комор та льохів у свій дім, водяник переманював до себе рибу з чужих річок та озер. Так в народі пояснювали зникнення риби в тих чи тих водах. Подекуди переказували, що один водяник програв усе своє добро іншому.
Пійманого сома (якого в народі називали «водяним конем») не можна було лаяти, щоби не почув водяник і не накоїв лихого. При денному світлі водяник здебільшого ховався на глибині. У місячну ніч він плескав долонями по воді, і там, де пінилась вода, іноді можна було побачити його голову.
У давнину вважали, що водяник безсилий проти ведмедя і через те боїться його. До того ж він полюбляв поборотися з лісовиком, тоді в лісі було чути на всі боки плюскіт води.
Згідно з народними віруваннями, водяник засинав лише взимку, коли холод «замикав дощі» та вкривав кригою води. Але з початком весни він прокидався голодний і сердитий. Розлючено ламав лід, здіймав хвилі та розганяв рибу. Вважали також, що він викликав бурю, затоплював запруди, шкодив пасічникам, затягував під воду необережних плавців, які наважилися купатися вночі або ополудні. Рятувати потопельника сприймали за небезпечну справу, бо розгніваний водяник міг потопити того, хто наважився відібрати його жертву. Проте в доброму настрої водяник допомагав рибалкам, мірошникам та пасічникам.
Особливою магічною силою народна уява наділяла водяників — покровителів джерел, що, за переказами, виникли від удару блискавки Перуна. Такі ключі називали «гримкотливими» (збереглося дотепер у назвах багатьох джерел).
Відтак, за уявленнями давніх слов’ян, водяник поставав переважно лихим персонажем, здатним завдати шкоди людям і худобі. Задля того, щоб він посприяв і допоміг людям, його намагалися задобрити, приносили треби (жертви).
Ритуальна взаємодія з водяником
Аби вмилостивити водяника, йому жертвували якусь тварину. У такий спосіб здійснювали символічні обряди обміну (пожертва в обмін за прихильність). Цим викуповували собі милість морського господаря, унебезпечували себе від утоплення.
Так, доволі часто топили у воді кінські черепи, які нібито поповнювали череди водяника. Цей ритуал часто здійснювали під водяними млинами мірошники задля того, щоби водяник не руйнував водяні греблі. До того ж раз на рік віддавали водянику добре відгодовану чорну свиню. Вважали: якщо цього не зробити, то водяник мордуватиме мірошника під час сну, а його греблю розмиє. Мірошники, своєю чергою, захищалися від духа, вдягаючи шкуру чорного козла, яка нібито його відлякувала.
Згідно з народними віруваннями, якщо людина втручалась до водяного царства, водяник міг нашкодити їй — перевернути човен або утопити. Тому моряки й рибалки завжди намагалися умилостивити духа, приносили йому в жертву чорну птицю або тварину (найчастіше півня або козла). На кораблях існував звичай тримати чорну кішку, яка відігравала роль оберегу. Пізніше рибалки приносили водянику пожертвування у вигляді жменьки тютюну, хлібних крихт або виливали на воду трохи вина чи горілки.
Крім того, водяника вважали покровителем бджільництва. Звідси — давній звичай топити в річці чи озері перший рій (у жертву водянику). Щоб уберегти бджіл від повені, пасічники кидали в річку свіжий мед і віск.
Для того, щоб убезпечити себе від шкідливих наслідків весняних паводків, повені, щороку громада купувала коня, якого три дні відгодовували, потім сплутували його ноги мотузками, голову обмазували медом, у гриву вплітали червоні стрічки, вдягали жорна й опівночі спускали в ополонку або топили посеред річки. Вважали, що три дні водяник очікував такого гостинця, виявляв своє нетерпіння хвилюванням вод і глухим стогоном. Задобрений таким жертвоприношенням, заспокоювався. Водяник, який не дочекався жертви, опівночі підіймав воду дуже високо й затоплював значну частину сільськогосподарських угідь. Тоді люди розкладали берегами вогнища і співали пісень. Водяник втихомирювався і вода знову поверталася в своє річище.
Наприкінці вересня, коли ставало відчутним наближення зими, водянику приносили в жертву гуску — як прощальну нагороду за те, що він оберігав хатніх гусей і качок протягом літа.
У процесі християнізації образ водяника в народній уяві заступила постать християнського святого Миколи Чудотворця, який опікувався моряками та рибалками.
Додатково
- Залишки культу водяника і водної стихії вбачають, наприклад, у назві прибалтійсько-фінського племені водь у Водській п’ятині Новгородської землі (згадувалося з 11 до 19 ст., пізніше асимілювалося з російським населенням).
Література
- Українці: народні вірування, повір'я, демонологія / Упоряд. А. П. Пономарьов, Т. В. Косміна, О. О. Боряк. 2-ге вид. Київ : Либідь, 1992. 637 c.
- Лозко Г. С. Українське язичництво. Київ : Український центр духовної культури, 1994. С. 26–27.
- Гнатюк В. Нарис української міфології. Львів : Інститут народознавства НАН України, 2000. 263 c.
- Войтович В. Українська міфологія. Київ : Либідь, 2002. С. 88–90.
- Базик Д. Водяник // Українська релігієзнавча енциклопедія : у 3 т. / За ред. А. Колодного. Київ : Інтерсервіс, 2022. Т. 1. С. 361.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Базик Д. В. Водяник // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Водяник (дата звернення: 1.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 07.11.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
