Книговидання в Україні
Зміст
Розвиток книговидання і видавничої справи
Після проголошення незалежності України розвиток книговидання й видавничої справи набув суперечливого характеру. З одного боку, в умовах припинення державного фінансування і планових закупівель продукції найбільших державних видавництв уже на початку 1990-х різко впали наклади книжкової продукції. Ця ситуація додатково ускладнювалася фінансовою кризою 1990-х і зменшенням купівлі книжок приватними споживачами. З іншого боку, зникнення цензурних обмежень і поява недержавних видавництв (приватних, церковних, а згодом і заснованих неприбутковими громадськими організаціями) спричинили вихід друком тисяч назв раніше заборонених творів, публікацію збірників документів і наукових праць із табуйованих у минулому тем. Водночас потреби в масовій літературі значною мірою задовольнялися імпортом книг (передусім із Російської Федерації), що, поряд зі скороченням державних закупівель книг до публічних бібліотек, гальмувало розвиток власної книжкової справи. Ця ситуація почала змінюватися на межі 2000-х — 2010-х.
Упродовж 1990-х спостерігалося скорочення накладів видань із незначними коливаннями чисельності найменувань, а від 2001 оприсутнилась тенденція до зростання кількості назв виданих книг. Так, у 1990 було видано 7046 книг і брошур, але їхній загальний наклад сягнув 170 млн (приблизно 3,3 примірника на душу населення). 1991 обидва показники скоротилися і становили 5857 видань накладом 136 млн примірників (2,6 примірника на душу населення). Приблизно таким було значення в 1992 (6389 назв, 130 млн примірників, тобто 2,5 примірника на душу населення). Поглиблення економічної кризи 1993 спричинило раптове скорочення сукупних накладів у півтора раза (88 млн, тобто 1,7 примірника на душу населення) і скорочення кількості назв до 5002 видань, що стало ще відчутнішим у 1994 (4752 видання загальним накладом 52 млн, за кількістю назв це найнижчий показник за всі роки незалежності). 1995 ситуація стабілізувалася — того року в Україні було видано 6109 назв книг і брошур сукупним накладом 68 млн примірників. 1996–1999 кількість назв надрукованих книг становила 6–7 тис. Від 1996 загальний наклад усіх надрукованих в Україні книг зазнає незначних коливань, складаючи в середньому 45–55 млн примірників. Виняток становить найгірший у новітній історії українського книговидання 1999 (22 млн примірників, тобто 0,44 примірника на душу населення, порівняно з удвічі вищими показниками сусідніх років — по 44 млн у 1998 і 2000). Падіння обсягів книговидання 1999 було викликано глобальною фінансовою кризою 1998–1999).
Загальна ситуація в українському книговиданні суттєво змінюється 2001. Цього року кількість назв зросла в півтора раза порівняно з 2000 (10 614 проти 7749), а сукупний наклад збільшився до 50 млн проти 44 млн. Тенденція до зростання кількості назв посилилася після запровадження податкових пільг українським книговидавцям з 2003 (фактично з 2004) і зберігалася до середини 2010-х, відколи цей показник стабілізувався. Так:
- 2001 було видано 10 614 видань накладом 50 млн прим.,
- 2002 — 12 444 накладом 48 млн, 2003 — 13 805 назв накладом 39 млн,
- 2004 — 14 790 назв накладом 53 млн,
- 2005 — 15 720 видань накладом 54 млн,
- 2006 — 15 867 видань накладом 54 млн,
- 2007 — 17 987 накладом 56 млн,
- 2008 — 24 040 накладом 58 млн (один із найкращих показників за роки незалежності),
- 2009 — 22 491 назв накладом 49 млн (скорочення внаслідок світової фінансової кризи 2008–2009),
- 2010 — 22 557 видань накладом 45 млн,
- 2011 — 22 826 назв накладом 47 млн,
- 2012 — 26 036 назв накладом 62 млн,
- 2013 — 26 323 назви накладом 70 млн (найвищий показник з 1993 за накладами і найвищий в історії України за кількістю назв).
2014–2015 спостерігалося скорочення обсягів книговидавничої продукції до рівня 2009–2010 (за кількістю назв) — 21 796 видань накладом 55 млн примірників (2014 р.) і 19 958 накладом 36 млн примірників (2015, найнижчий показник за сукупним накладом від 2000). У 2016 ситуація стабілізувалася, обсяги книговидавничої продукції склали 21 330 назв сукупним накладом 49 млн примірників. 2017 вони становили 22 047 накладом 45 млн, у 2018 — 22 612 накладом 47 млн, у 2019 — 24 416 накладом 61 млн (цей показник дорівнює цифрам 2012 і є майже рекордним для українського книговидання за останні 30 років).
Наслідком кризи, викликаною пандемією 2020, що супроводжувалася тривалим закриттям книготорговельної мережі та переходом видавництв на кількамісячні терміни дистанційного режиму роботи тощо, стало скорочення обсягів книговидання до 18 967 назв накладом у 42 млн (за кількістю назв цей показник є найнижчим з 2008, але падіння накладів не досягло найбільш кризового рівня 2015).
Дані за перші місяці 2021 свідчать про продовження скорочення обсягів книговидання — за перші п’ять місяців видано 1629 назв (87 % порівняно з кількістю за січень — травень 2020, з урахуванням, що перші три місяці року припадають на час до запровадження карантинних обмежень) сукупним накладом 1,38 млн примірників (59 % порівняно з відповідним періодом 2020). Крім того, дані за перші п’ять місяців як 2020, так і 2021 є неповними, оскільки значна частина українських видавців подає звітність за кількістю видань і накладами після завершення першого півріччя й календарного року.
Книговидання українською мовою
Від 1991 в Україні спостерігається постійне зростання відсотка книг (за назвами), виданих українською мовою. Від 1961 до 1990 включно переважна частина назв надрукованих в Україні книг була російською мовою (без урахування ввезення до Української РСР книг, надрукованих в інших республіках). Після короткочасного скорочення розриву між кількістю назв книг українською й російською наприкінці 1960-х — на початку 1970-х тенденція до зростання частки російськомовних назв зберігалася до розпаду СРСР. При цьому сукупний наклад книг українською мовою був вищим за сукупний наклад російськомовних видань до 1985 більшість масових видань російською мовою друкувалися за межами республіки). Після приблизно однакової частки накладів українсько- й російськомовних видань 1985 відсоток російськомовних перевищував україномовні видання аж до 1991. У 1991 відсоток тиражів українськомовних видань перевищив сукупний наклад російськомовних (54 % проти 44 %, решта 2 % припадала на видання іншими мовами), тоді як за кількістю назв українськомовні видання (34 %) поступалися російськомовним (63 %, решта 3 % припадає на видання іншими мовами).
Від початку 1990-х відсоток українських книг за назвами повільно зростав, склавши у 1995 47 % порівняно з 38 % російською (за накладами — 47 % українською і 45 % російською). Ця тенденція зберігалася й у 2000–2010-х,хоча 2007 і 2011–2012 відмічено короткочасне скорочення частки накладів книг українською. При цьому упродовж 2014–2020 відбулося стрімке зростання частки українськомовних книг за назвами з 64 % до 78 %, а за накладами — від 55 % до 87 %. Так, українською мовою видано:
- 2005 — 65 % назв (61 % за накладом);
- 2006 — 67 % назв (55 % за накладом);
- 2007 — 66 % назв (51 % за накладом);
- 2008 — 68 % назв (56 % за накладом);
- 2009 — 66 % назв (57 % за накладом);
- 2010 — 66 % назв (55 % за накладом);
- 2011 — 66 % назв (50 % за накладом);
- 2012 — 63 % назв (51 % за накладом);
- 2013 — 62 % назв (55 % за накладом);
- 2014 — 64 % назв (55 % за накладом);
- 2015 — 71 % назв (65 % за накладом);
- 2016 — 70 % назв (70 % за накладом);
- 2017 — 72 % назв (73 % за накладом);
- 2018 — 75 % назв (81 % за накладом);
- 2019 — 74 % назв (86 % за накладом);
- 2020 — 78 % назв (87 % за накладом).
Поряд із кількісними змінами, як щодо назв і накладів, так і щодо співвідношення чисельності видань за мовами, початок 1990-х позначився ліквідацією централізованої системи книгодрукування. Єдиним винятком залишилося видання підручників для середньої школи, публікація яких здійснюється за бюджетний кошт на конкурсній основі як державними, так і приватними видавництвами.
Централізація книгодрукування шляхом його зосередження в кількох центральних спеціалізованих видавництвах та низці видавництв у регіонах до межі 1980–1990-х значно полегшувала здійснення цензурного нагляду за книжковою продукцією. У цей період окремі українські видавництва (зокрема, видавництво художньої літератури «Дніпро») за сукупними накладами видань входили до десятки найбільших видавництв світу. Так, ще 1989 в Україні діяло лише 26 видавництв, причому всі вони перебували в державній власності. Щоправда, деякі з них (наприклад, видавництво «Вища школа») були об’єднаннями кількох порівняно самостійних підприємств у різних містах. Лібералізація книгодрукування у 1990–1991 дозволила державним видавництвам будувати свої видавничі плани та встановлювати ціну на продукцію залежно від комерційної кон’юнктури. Крім того, можливість здійснювати незалежну видавничу діяльність у 1991 отримали наукові установи, заклади вищої освіти та установи культури.
1990–1991 поряд із державними видавництвами (їхня кількість зросла до 32) з’явилися численні приватні й кооперативні суб’єкти книговидання (понад 200). Щоправда, потужності державних видавництв у цей час залишалися значно вищими за потужності приватних підприємств галузі. Так, видавництва, що перебували в державній власності, 1991 становили 14 % від загальної кількості підприємств, однак видали 52 % назв книг, а їхня частка в загальному накладі книжкової продукції складала 80 %.
Упродовж 1990–2000-х частка державних видавництв невпинно скорочувалася. Лібералізація видавничої справи у 1990-х вплинула не лише на кількісні, а й на якісні показники книговидання. Від 1930-х до 1991 українською мовою майже не видавалася перекладна наукова література. Більшість перекладів становили твори художньої літератури, навчальні видання, рідше — суспільно-політичні й науково-популярні книги і брошури. Помітну частку перекладів складали переклади з російської і навіть переклади з російських перекладів.
З 1990-х, зокрема, завдяки грантовій підтримці центрів культури при посольствах іноземних країн та різних міжнародних фондів, відбувся сплеск перекладів українською мовою світової класики з суспільних і гуманітарних наук, а також праць сучасних світових авторів. Важливу роль у цьому процесі відіграли проекти посольств США, Польщі, Німеччини, Франції, Нідерландів, а також Інституту книжки у м. Кракові, Міжнародного фонду «Відродження» тощо. Серед найактивніших видавництв, що реалізували відповідні видавничі проекти з 1990-х: «Дух і Літера», «Кальварія» «Критика», «Ніка-Центр», «Основи», Видавничий дім «Києво-Могилянська академія» та інші. У 2000-х до цього переліку додалися численні нові видавництва. Після кризи 2008–2009 обсяги грантової підтримки перекладних видавничих проектів суттєво скоротилися, а з 2010-х намітилася тенденція до здійснення окремими видавництвами перекладів як суто комерційних проектів без опертя на грантову підтримку.
Поряд із цим, активно перекладаються твори як класичної, так і сучасної світової художньої літератури. Серед наймасштабніших видавничих проектів такого типу — серія «Бібліотека світової літератури» видавництва «Фоліо» (м. Харків) із 250 томів (щоправда, значну частину цієї серії становлять передруки перекладів радянського часу, значну частину яких у 1970–1980-х було підготовлено для серії «Вершини світового письменства» видавництва «Дніпро»).
Зменшення накладів книг у 1990-х зумовлювалося не лише фінансовою кризою, а й занепадом централізованої книготорговельної мережі. Після ліквідації 1992 книготорговельного об’єднання «Укркнига» книгарні перетворилися на підприємства, які мали працювати на умовах самоокупності. Щодо окремих книгарень (як загального профілю, так і спеціалізованих) зі сталою базою покупців це себе виправдало. Крім того, частина книгарень у регіонах стали підприємствами комунальної власності й у кризовий період 1990-х отримували допомогу з місцевих бюджетів. Однак, багато книгарень, зокрема розташованих у комерційно привабливих (для прибутковіших підприємств) приміщеннях і тих, що спеціалізувалися на нішевій книжковій продукції, не пережили цей період. Серед прикладів — книгарні «Поезія», «Ноти» та «Мистецтво» у м. Києві. Натомість, приватні мережі книгарень почали розвиватися лише з першої половини 2000-х.
До 2010-х значний відсоток книжкової продукції на українському ринку складали книги, імпортовані з Російської Федерації. Їхня частка поступово знижувалася із середини 2000-х завдяки запровадженню податкових пільг для українських видавців. Цей процес пришвидшився після 2015, коли було встановлення обмеження на імпорт книг із Росії. Точної інформації про відсоток імпортних книг у книгарнях не існує, оскільки відповідна статистична інформація становить комерційну таємницю книготорговельних підприємств.
На пожвавлення видавничої справи з другої половини 1990-х, крім поступового виходу з фінансової кризи (з перервою на кризи 1998–1999 і 2008–2009) вплинуло посилення державної підтримки видавничої галузі. 1997 започатковано Програму випуску соціально-значущих видань (2005 перейменованої на Програму «Українська книга»), за якою надається фінансова підтримка видань для безоплатного постачання до публічних бібліотек. У перші роки після започаткування програми нею займалося Міністерство інформації України, 1999 реорганізоване на Державний комітет інформаційної політики. Після ліквідації останнього і до створення Українського інституту книги програмою опікувався Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Натепер ця програма входить до сфери відповідальності Українського інституту книги (створено 2016). Аналогічні до «Української книги» програми започатковано також у низці регіонів з використанням коштів місцевих бюджетів. У програмі «Українська книга» та аналогічних регіональних програмах на конкурсних засадах беруть участь як державні, так і приватні видавництва.
Крім реалізації програми «Українська книга» Український інститут книги виконує низку інших завдань. Серед них — промоція української книги за кордоном і фінансова підтримка перекладів творів українських авторів іноземними мовами, створення загальнодоступної цифрової бібліотеки української класичної й сучасної літератури (з легальним доступом для читачів) і окрема програма закупівлі книжок для публічних бібліотек. За своїми функціями він подібний до аналогічних установ в інших країнах, зокрема Інституту книжки в м. Кракові.
Регіоналізація галузі
У регіональному вимірі галузь книговидання в Україні є значною мірою централізованою. Непропорційно велику частку видавництв розташовано в м. Києві, а також у містах Харкові і Львові (до 2014 також у м. Донецьку й Донецькій області). На ці міста припадає й більшість виданих книг (як за назвами, так і за накладами). При цьому спостерігається тенденція до децентралізації книговидання на користь міст Харкова, Львова та регіональних видавничихпідприємств. Так, 2005 у м. Києві вийшли 6090 назв (39 % від загальної кількості), 2010 — 6989 (31 %), 2015 — 6552 (33 %), а 2020 — 6121 (32 %). У м. Харкові й області у 2005 — 2684 (17 %), 2010 — 4528 (20 %), 2015 — 4730 (24 %), 2020 — 4891 (26 %). У м. Львові й області у 2005 — 934 (6 %), 2010 — (6 %), 2015 — 1389 (7 %), 2020 — 1499 (8 %).
До 2014 частка м. Донецька й Донецької області у книговиданні приблизно дорівнювала частці м. Львова за кількістю назв, перевищуючи її за тиражами, оскільки в м. Донецьку розташовувалася низка великих видавництв, що спеціалізувалися на дитячій і навчальній літературі. Через припинення діяльності видавництв на окупованій території, частка продукції Донецької області від 2015 зменшилася більш ніж удесятеро. Станом на 2020 вона становила 0,5 % (за назвами) і 0,3 % за накладами.
Дитяча література
Суттєво змінюються кількісні показники видання дитячої літератури включно з художніми дитячими книжками, які враховуються окремо від художньої літератури загалом. 2005 дитячі книжки складали лише 5 % видань за назвами, але 8 % за тиражем. 2010 — 16 % за назвами і 15 % за накладом. 2015 — 7,5 % за назвами, але 11,5 % за тиражем. 2020 р. — 11 % за назвами і 12 % за накладом.
Розподіл за тематикою
Привертають увагу тенденції щодо зміни співвідношення виданих в Україні книг за тематикою. Так, 1991 найбільш масовою за кількістю назв була технічна література (24 %, але лише 5 % за накладами). За нею йшла політична й соціально-економічна література (17 % за назвами і 9 % за накладом), художня література (15 % за назвами і 25 % за сукупним накладом) і навчальні видання (9 % за назвами і 22 % за накладом).
2005 лідерські позиції за назвами обіймала політична й соціально-економічна література та наукова й науково-популярна література з історії й філософії (враховано також автореферати дисертацій) — 26 % за назвами і 21 % за накладами, тоді як частка технічної за назвами зменшилася до 15 % (6 % за накладом). Підручники для шкіл, а також видання з педагогіки й освіти, складали лише 14,5 % за назвами, але були лідером за накладами — 43 % (Значну частку виданого становлять саме підручники для шкіл, що друкуються за кошти державного бюджету).
Твори художньої літератури у 2005 становили 14,5 % виданих книг за назвами, але 10 % за накладом. 2010 ситуація дещо змінилася — частка соціально-економічної, політичної, історичної й філософської літератури за назвами склала 27 % (16 % за накладом), технічної — 12 % (8 % за накладом), присвяченої освіті (включно з підручниками для шкіл) — 14,5 % (43 % за накладом), художньої — 16 % (15 % за накладом). 2015 частка соціально-економічної, політичної, історичної й філософської літератури за назвами складала 27 % (15 % за накладом), технічної — 11 % (7,5 % за накладом), присвяченої освіті (включно з підручниками для шкіл) — 19 % (42 % за накладом), художньої — 15,5 % (15,5 % за накладом). 2020 частка соціально-економічної, політичної, історичної й філософської літератури за назвами становила 22 % (7 % за накладом), технічної — 9 % (2 % за накладом), присвяченої освіті (включно з підручниками для шкіл) — 23,5 % (66,5 % за накладом), художньої — 19,5 % (9,5 % за накладом).
Книжкові ярмарки
Значний вплив на книговидавничу справу з 1990-х мають книжкові ярмарки, частина яких відбувається у формі літературних фестивалів. Найдовшу історію з таких заходів в Україні має «Форум видавців у Львові» (м. Львів), що проводиться від 1994 (щороку восени).
З 2011 у м. Києві щороку навесні відбувається ярмарок «Книжковий арсенал» (організатор — Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал»). «Форум видавців у Львові» і «Книжковий арсенал» є найбільшими заходами такого типу в Україні.
Інші книжкові фестивалі у м. Києві, а також у містах Одесі, Запоріжжі та інших, мають здебільшого локальний характер.
З 1990-х українські видавці регулярно беруть участь на книжкових ярмарках в інших країнах, зокрема на Франкфуртському книжковому ярмарку (у рамках національного стенду України), Варшавській книжковій ярмарці тощо. Участь українських видавців та міжнародних книжкових ярмарках за кордоном активізувалася після 2014, що посприяло налагодженню їхніх контактів із закордонним видавцями і зростанню чисельності перекладів українських авторів європейськими мовами.
Література
- Афонін О., Петрова Н. Рекомендації з удосконалення українського книговидання // Вісник Книжкової палати. 2011. № 1. С. 3–5.
- Афонін О., Сенченко М. Українська книга в контексті світового книговидання. Київ : Книжкова палата України, 2009. 277 с.
- Афонін О. Українська книга доби незалежності в системі соціальних комунікацій // Вісник Книжкової палати. 2011. № 7. С. 3–5.
- Буряк С. Аналіз випуску друкованої продукції в 2009 році // Вісник Книжкової палати. 2009. № 12. С. 8–14.
- Гнатюк Д. Книговидавнича справа на Україні в післявоєнні роки. Київ : Політвидав України, 1965. 192 с.
- Дей О. І., Ісаєвич Я. Д., Коляда Г. І. та ін. Книга і друкарство на Україні / За ред. П. Попова. Київ : Наукова думка, 1964. 314 с.
- Дурняк Б. В., Штангрет А. М., Мельников О. В. Видавничо-поліграфічна галузь України: стан, проблеми, тенденції, статистично-графічний огляд. Львів : Українська академія друкарства, 2006. 274 с.
- Запаско Я. П., Ісаєвич Я. Д. Пам’ятки книжкового мистецтва: каталог стародруків, виданих на Україні. Львів : Вища школа, 1981. 136 с.
- Запаско Я. П., Мацюк О. Я., Стасенко В. В. Початки українського друкарства. Львів : Центр Європи, 2000. 222 c.
- Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI–XVIII ст. Львів : Львівський університет, 1971. 309 с.
- Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. 520 с.
- Ковальчук Г. І. Український науковий інститут книгознавства (1922–1936). Київ : Академперіодика, 2015. 684 с.
- Марціняк Н. Видавничий репертуар і книготорговельний асортимент України: особливості функціонування в умовах централізованої системи управління (друга половина 40-х — кінець 80-х років минулого століття) // Вісник Книжкової палати. 2011. № 7. С. 31–35.
- Машталір Р. М., Ковба Ж. М., Феллер М. Д. Розвиток поліграфії на Україні. Львів : ВО «Вища школа», 1974. 188 с.
- Молодчиков О. В. Книга Радянської України. Київ : Політвидав України, 1974. 230 с.
- Мураховський А. Українське книговидання: радянська доба і сьогодення // Вісник Книжкової палати. 2014. № 6. С. 10–13; № 7.
С. 3–8. - Огієнко І. І. Історія українського друкарства. Київ : Либідь, 1994. 448 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
Див. також
Україна: культура, мистецтво, архітектура
Видавнича справа, медії в Україні
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Гірік С. І. Книговидання в Україні // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Книговидання в Україні (дата звернення: 5.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 28.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
